3.3. Період розвитку радіо, телебачення, інтернет

Офіційна історія говорить, що радіомовлення почалося з Гу-льєльмо Марконі в 1895 році. 21-річний італійський дослідник Гульєльмо Марконі проводив прості експерименти з викорис­танням передавання і приймання радіосигналів. Передавач зна­ходяться в його будинку, а приймач був розміщений в трьох ми­лях. Цікаво, що італійський уряд зовсім не зацікавився винахо­дами Марконі, і тому він продовжував свої експерименти у Ве-ликобритані, де згодом отримав патент і за допомогою одно­думців побудував радіостанцію на південному узбережжі Вели­кобританії. Хоча багато дослідників стверджують, що у Мар­коні були попередники, які мали перші «трансляції» і до нього.

До 1880 року вже можна було відправляти коди і звуки дротами — за допомогою електрики. Це відбувалося через те­леграф і телефон. Радіохвиля також означала передачу ін­формації без використання дротів. Радіо стало справжнім про­ривом у бездротовій передачі інформації. Термін «радіо» був придуманий як скорочена назва для терміну «електромагнітне випромінювання». Радіомовлення означало можливість мовити на відносно великі площі. Під терміном «радіомовлення» зазви­чай розуміють мовлення для широкого кола слухачів. Воно від­бувається у формі радіотелефонного зв'язку з аудиторією, пере­дачі інформації у зрозумілій аудіоформі для широкої публіки.

Радіо стало першим «сучасним» ЗМІ XX століття, що мало величезний вплив на історію XX століття. Інформація могла бути отримана будь-якою людиною, яка мала радіоприймач. Народження радіо відкрило епоху масових комунікацій. Нау­ковці порівнюють «радіопрорив» 1920-х років з тим проривом, який зараз здійснює інтернет.

Перша регулярна радіомовна станція за кордоном вступи­ла в дію 2 листопада 1920 у Пітсбурзі, США. її власницею була компанія «Вестінгауз» (Westinghouse). У Західній Європі перші радіопрограми почалися в 1922 році в Лондоні компанією «Мар­кові» (Marconi) і в Парижі — «Радіо Парі» (Radio-Paris). У 1923 відкрилися радіостанції в Німеччині, Бельгії, Чехословач-чині, в 1924-26 роках — ш;е в 14 країнах, у тому числі в Угор­щині, Польщі, Румунії, Югославії, Японії, в 1929 — в Болгарії. З кінця 40-х pp. передавальна і приймаюча радіомережі одер­жали повсюдний розвиток, були створені потужні передавачі. Кожне наступне десятиліття так званий світовий парк радіо­приймачів більш ніж подвоювався. Наприклад, для порівняння: у 1960 р. у всіх країнах світу налічувалося 348 млн. приймачів, у середині 70-х pp. — 845,6 млн. (за населення в З млрд. 739 млн. осіб). Число радіоабонентів зростало: у Західній Європі — з 82,7 млн. до 165,2 млн., в соціалістичних країнах Європи (включаю­чи СРСР) — з 31,8 млн. до 80,3 млн., в Африці — з 5,7 млн. до 20,9 млн., в Америці — з 190 млн. до 394,4 млн. (в тому числі в США — зі 156 млн. до 320 млн.), в Азії — з 32,2 млн. до 155,4 млн., в Австралії і Океанії — з 3,2 млн. до 10,8 млн.

Й досі, у XXI столітті, у Болгарії, Німеччині, Польщі, Руму­нії, Італії, Франції, Японії та багатьох інших країнах радіопере­дачі здійснюються за трьома спеціалізованими напрямами про­грам — інформація, розвага і просвіта. У більшості країн на ра­діо створені цілодобові музичні програми.

Основні принципи організації радіомовлення і його завдан­ня в країнах визначаються державними законами. Радіомовлен­ням, як правило, займаються державні комітети з телебачення і радіомовлення. Радіомовлення в XX столітті охопило практич­но все населення. Наприклад, тільки у 1974 в Польщі налічува­лося 5,8 млн. приймачів, в Чехословаччині — 3,9 млн., в Угор­щині — 2,6 млн., в Румунії — 3,1 млн., в Болгарії — 2 млн., в Югославії — 3,8 млн., на Кубі — 2 млн. приймачів.

У розвинених країнах з ринковою економікою радіомовлення має переважно державний характер, навіть якщо воно здійсню-

*

_І

ється за ліцензією напівдержавними організаціями типу РАІ — «Радіоаудіціоні Італія» (Radiouadizioni Italia) — в Італії, Бі-Ві-Сі «Брітіш бродкастінг корпорейшен» (British Broadcasting Corporation) — у Великобританії, Ортфе — «Офіс де радіодіф-фюзьон телевізьон франсез» (Office de Radiodiffusion Television Francaise) — у Франції. Тільки в США радіомовлення ведеться приватними компаніями, для яких джерела фінансування — не абонементна плата та державні дотації, а доходи від продажу найбільшим монополіям мовного часу для реклами. Ряд країн (Японія, Австралія, Канада, Великобританія) має змішану сис­тему: державні та комерційні мовні служби. У Європі (Люксем­бург) функціонує найбільша музично-розважальна комерційна радіостанція «Люксембург».

У країнах Азії, Африки та Латинської Америки радіомов­лення — найбільш масовий і загальнодоступний засіб інформа­ції та освіти. У 30-40-і рр., до відвоювання там незалежності радіослужби, в багатьох з цих країн радіостанції створювали­ся колоніальними адміністраціями і копіювали структури єв­ропейських компаній, переслідуючи мету зміцнення зв'язку з метрополіями. Тому після революцій національним урядам до­велося не тільки оновлювати і посилювати матеріально-техніч­ну основу радіомовлення, а й корінним чином переглядати його завдання. Основний тип мовлення там зараз — державний. Ко­мерційні радіостанції — рідкісні (найбільш відома серед них — станція Шрі-Ланка (Цейлон) із розважальними передачами для Південно-Східної Азії). У програмах радіослужб близько 50% становлять передачі національної музики; решта часу (приблиз­но порівну) ділиться між інформаційними, суспільно-політич­ними та навчально-просвітницькими передачами. У ряді країн з ініціативи ЮНЕСКО створені так звані радіофоруми для ко­лективного прослуховування радіопрограм в клубах (програми для сільських радіофорумів присвячені питанням особистої гі-і'ієни, ведення сільського господарства, основ громадянського права тощо). Тож навіть з розвитком телебачення від радіо не відмовляються. Навпаки, воно є досить популярним засобом масової інформації і в XXI столітті (Гальперии Ю. Человек с микрофоном. — М., 1971).

Телебачення дозволяє передавати аудіо та відеоінформа-цію на відстань радіоелектронними засобами. Поряд з радіомов­ленням телебачення — одне з найбільш масових засобів поши­рення інформації XXI століття. Історично телебачення розви­валося, починаючи з передачі тільки яскравої характеристики кожного елемента зображення. У першій половині XX століття телебачення було чорно-білим, в другій половині XX століття воно стало кольоровим (Справочник по телевизионной технике, пер. с англ., т. 1-2, М.-Л., 1962).

Вперше регулярні телепередачі розпочалися в 1936 році в Великобританії та Німеччині, в 1941 — в США. Масового поши­рення в Європі телебачення набуло в 1950 р, в країнах Африки і Латинської Америки — в 1960 р.

Зараз у розвинених країнах з ринковою економікою на одна­кових правах діють як державне, так і комерційне телебачення. Провідними телекомпаніями в XX столітті в світі були (включа­ючи комерційні): Сі-Бі-Ес (Columbia Broadcasting System), Ен-Бі-Сі (National Broadcasting Company), Ей-Бі-Сі (ABC Television Network ) — у США; Бі-Бі-Сі (British Broadcasting Corporation), Ай-Ті-Ві (Independent Broadcasting Authority) — у Великобри­танії; PAI (Radiotelevisione Italiana) — в Італії; Ен-Ейч-Кей (Nippon Hoso Kyokai) — в Японії і т. п.

Щотижнева тривалість передач у багатопрограмному теле­баченні складає в середньому 150-200 годин на добу. Комер­ційне телебачення, яке існує на доходи від реклами та органі­заційно оформлене як ряд акціонерних підприємств, найбільш розвинене в США, Японії, Великобританії, Канаді. У США іс­нують сотні комерційних телестанцій, велика частина яких на правах філій входить в одну з трьох загальнонаціональних про­грам (або мереж) — Сі-Бі-Ес, Ен-Бі-Сі, Ей-Бі-Сі. Основні жан­ри комерційного телебачення — комедії, детективи, вестерни.

естрадні шоу; нерідкі на телеекрані низькопробні розваги, сцени насильства та жорстокості; значне місце відводиться рекламі.

«Нині сучасні можливості розвитку телевізійного простору є доволі привабливими. Сучасні можливості цифрового та супут-никового мовлення значно урізноманітнюють варіанти діяль­ності телебачення» [С. 5, Недопитанський М.І. Тележурналіс-тика: досвід, проблеми, стратегії: практичний посібник. — К.: ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України», 2009. — 144 с]. Дуже перспективним є май­бутній розвиток інтернет-телебачення. Деякі популярні україн­ські телеканали вже вивішують свої телепрограми після їхнього виходу в телеефірі на власних інтернет-сайтах.

XXI століття несе у журналістику нову еру медіа — «новітніх медіа». Друковані газети та радіо в розвинених країнах світу тепер поступаються інтернет-газетам та телеба­ченню. Новітні медіа — це термін, який охоплює появу різних видів цифрових, мережевих, інформаційних та комунікаційних технологій кінця XX століття. Зазвичай, до них зараз відносять: веб-сайти, інформацію на DVD та CD, 3D та технології "вірту­альної реальності" і т. п. Список не є вичерпним, адже техноло­гії змінюються та вдосконалюються майже щорічно.

Запитання для контролю

124. Якою є історія появи та розвитку радіомовлення?

125. Чому радіомовлення виявилося таким популярним у середа-ні XX століття?

126. Якою є історія появи та розвитку телебачення?

127. Які потужні телевізійні компанії існували в світі в XX сто­літті?

5. Які тенденції розвитку новітніх медіа ви вбачаєте вже зараз? Домашнє завдання

Порівняйте розвиток радіомовлення та телебачення — визначте недоліки та переваги кожного. Якби ви були медіа-магнатом у своїй країні, в які медіа ви б зараз вкладали кошти? Чому?

Розділ IV.

Особливості роботи журналіста-міжнародника за кордоном