4.4. Дипломатія і журналістика

Дипломатія — це засіб зовнішньої політики, в основі якого ле­жать мирні переговори та принцип компромісу (досягнення до­мовленостей). Журналіст-міжнародник висвітлює міжнародні контакти між країнами, розповідає про їхні інтереси та компро­міси, які знаходяться під час переговорів.

Зовнішньополітична діяльність держави (зовнішньополітич­ний курс) завжди чи в основному має планомірний характер, ш;о представляє собою проекцією деякої зовнішньополітичної програми, яка може бути оформлена (зафіксована) більш чи менш суворо. Недостатня розробленість зовнішньополітичної програми робить зовнішньополітичний курс непослідовним, що створює для держави імідж «непередбачуваної». Науков­ці пропонують таке визначення цілям зовнішньополі­тичної програми держави: ціль = інтерес +/- ресурси. Інтерес — це бажане, ціль — це можливо бажане. Інтерес стає ціллю, коли підкріплений ресурсами [С. 122, Современная ми­ровая политика: прикладной анализ / отв. ред. А. Д. Богату-ров. — 2-е изд, испр. и доп. — М.: Аспект Пресе, 2010. — с. 592].

Журналіст-міжнародник, який висвітлює хід якихось пере­говорів, може аналізувати, прогнозувати та передбачати їхній хід. Формуючи громадську думку щодо міжнародних питань, журналіст тим самим сприяє або заважає власним дипломатам. Наприклад, широка громадськість дізналася про судове засі­дання у Міжнародному Суді ООН щодо острова Зміїний, не по­діленого між Україною та Румунією, лише після того, як воно завершилося не на користь України. Можливо, якби це питання раніше висвітлювалося журналістами-міжнародниками більш глибоко, воно могло б спричинити суспільний резонанс та зму­сити дипломатів бути більш наполегливими, захищаючи інтер­еси власної країни. Вони боялися б програти, бо знали б: насе­лення їм потім цього не пробачить.

Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політи­ки мають засоби її здійснення.

Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні, воєнні та ідеологічні. Основні воєнні за­соби — це війна та воєнний тиск. Економічні засоби — викорис­тання економічного потенціалу держави для впливу на економі­ку та політику інших держав. Ідеологічні засоби зовнішньої по­літики ще визначаються як інформаційно-пропагандистські, бо до них належать різні форми пропаганди, інформації, культур­ної політики і т. п. Журналіст-міжнародник безпосередньо заді-яний в реалізації ідеологічних засобів.

До політичних засобів відносять сферу дипломатичних від­носин — від традиційних форм дипломатії (посольства, кон­сульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби мо­жуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо. Дипломатія — один із важ­ливих засобів реалізації цілей зовнішньої політики та її завдань [С. 5. Головченко В., Матвієнко В. Дипломатична історія Укра­їни (від найдавніших часів до XIX століття): навчальний по­сібник. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський уні­верситет», 2007. — 512 с]. Проведення зовнішньої політики й дипломатії передбачає наявність суверенної держави — повно­правного учасника міжнародних відносин, чи принаймні авто­номного державного політичного утворення, яким у вітчизняній історії була, наприклад. Запорізька Січ.

Дипломатична діяльність держави — це офіційна ді­яльність держави, її органів і посадових осіб щодо захисту прав та інтересів зазначенної держави, прав і законних інтересів її фізичних і юридичних осіб, підтримання режиму міжнародного правопорядку і законності. Словник української мови визначає дипломатію як діяльність уряду та спеціальних органів зовніш­ніх зносин щодо здійснення міжнародної політики держави. Французький великий енциклопедичний словник Ларюсса ви­значає дипломатію як науку про договори, що регулюють між­народні відносини. В «Encyclopedia Americana» зазначено, що

дипломатія включає в себе процедури й втілення результатів переговорів між суверенними державами.

Дипломатія як діяльність у налагоджуванні міжнародних контактів та веденні переговорів зародилася ецє в доісторичні часи. Задовго до виникнення держави прадавні родоплеменні групи вели переговори щодо визначення меж території для по­лювання або про припинення війни. З виникненням держав та державної влади удосконалюються й прийоми організації між­державних відносин, й методи ведення переговорів [С. 7, Зін-ченко А. Л. Історія дипломатії: від давнини до нового часу: навч. посібник; вид. 3-тє. — К.: 2005. — 560 с]. Історія диплома­тії зосереджується на вивченні організації політичних відносин між державами: засад та установ, які їх регулюють, методів налагодження міждержавних відносин й укладання союзів між ними. У такому широкому розумінні дипломатія близька до іс­торії міжнародних відносин. Важливою складовою цієї науки є висвітлення розвитку дипломатичного церемоніалу й загальних вимог до ведення дипломатичних документів у різні історичні епохи. Журналіст-міжнародник повинен в них доскона­ло орієнтуватися, якщо його робота — це висвітлювати хід дипломатичних зустрічей, державних візитів тощо.

І дипломатія, й стратегія підпорядковані розумінню полі­тичного інтересу, яке формулює спільнота або політичні дія­чі, що зосереджують у своїх руках важелі зовнішньої політики. Дипломатія й стратегія взаємодоповнюють одна одну в цари­ні зовнішньої політики. Тобто в керуванні відносинами з інши­ми державами. Такими ж взаємодоповнювальними є диплома­тія і війна: вони здобувають перевагу по черзі, при цьому кож­на з них не зникає цілком на користь іншої.

Французький філософ і публіцист Р. Арон [С. 63, 80, Арон Р. Мир і війна між націями. — К.: Юніверс, 2000. — 356 с], пи­шучи про «ефективність дипломатії» або «дипломатичну спроможність», визначав її «якістю діяльності, завдяки якій держава заводить собі друзів і роззброює потенційних ворогів, і

І

завдяки якій, нарешті, переговори, що відбуваються віч-на-віч, приводять до бажаних результатів».

Сучасні засади дипломатичної служби формуються в Євро­пі на початку Нового часу — в XV-XVII ст. Тоді ж з'являються поважні трактати з міжнародного права та практичні рекомен­дації щодо організації посольської служби.

«Дипломатична служба призначена забезпечувати практи­ку реалізації зовнішньої політики держави, представляти і за­хищати її інтереси у сфері міжнародних відносин, а також її юридичних осіб та громадян за межами країни» [С. 182, Юри­дична енциклопедія: 2 том. — К., 1999. — 560 с]. Для успішної реалізації завдань зовнішньої політики потрібні цілеспрямована і скоординована керівна діяльність Президента України, Кабі-нета Міністрів України, законотворча робота Верховної Ради України, ініціативне і чітке виконання своїх функцій зовніш­ньополітичним відомством — Міністерством закордонних справ [С. 7, Сардачук П. Д., Кулик О. П. Дипломатичне представни­цтво: організація і форми роботи: Навч. посібник. — К.: Укра­їна, 2001. — 176 с]. На жаль, за період з 2005 по 2010 роки внутрішньополітична боротьба в Україні призвела до незбалан-сованої зовнішньої політики. В цих умовах дипломати Мініс­терства закордонних справ мали підкорятися волі Президента України В. Ющенка, толі як дипломати, які представляли Ка­бінет Міністрів України, проводили іншу зовнішню політику. В результаті доходило до смішного — коли прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко мала затриматися перед зустріччю із прем'єр-міністром Росії В. Путіним, адже на її літаку полетів В. Ющенко. Неправі були журналісти-міжнародники, які всі­ляко акцентували увагу світової громадськості на внутрішніх політичних проблемах України.

Формування загальноприйнятих правових норм та прото­кольних засад різнопланових аспектів дипломатичної практи­ки було започатковане ще перед Віденським конгресом 1815 року та Аахенським міжнародним протоколом 1818 року. По­ступово склалися три стійкі напрями діяльності дипломатич­них представництв (в науковій літературі їх прийнято нази­вати функціями), котрі нині набули класичного, канонічного характеру: ведення переговорів, дипломатичний захист та ін­формаційна діяльність [С. 62, Гуменюк Б. І. Дипломатична служба: правове регулювання: навч. посібник. — К.: Либідь, 2007. — 156 с]. На думку провідного українського фахівця в галузі дипломатичного та консульського права, науков­ця К. Сандровського, до цих трьох функцій необхідно дода­ти ще одну — представництво. Загалом Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини у ст. З чітко регламентує функцій дипломатичного представництва. За ст. З «Положен­ня про дипломатичне представництво України за кордоном» від 1992 року написано:

«Функції дипломатичного представництва України включають:

170. представництво України в державі перебування та підтри­мання з цією державою офіційних відносин;

171. захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб в державі перебування;

172. ведення переговорів з урядом держави перебування;

173. з'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України;

174. попіирення в державі перебування інформації про становище в

Україні і події міжнародного життя;

6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їх співробітництва в галузі економіки, культури і науки.

Дипломатичне представництво України за дорученням Мі­ністра закордонних справ України може виконувати і кон­сульські функції» [^lttp://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/Iaws/main. cgi?nreg=166%2F92-%F0%EF].

Журналіст-міжнародник повинен всіляко співпрацювати з дипломатами своєї держави й допомагати їм. Бо друга із за­значених функцій дипломатичного представництва України, яка полягає в захисті інтересів, прав та свобод українців, також лежить на плечах журналіста. Журналіст-міжнародник спри­яє здійсненню зовнішньої політики своєї держави. Науковці ще трактують зовнішню політику держави як загальний курс та діяльність її політичного керівництва у її міжнародних відноси­нах, спрямовані на реалізацію визначених ним інтересів та цілей через систему інтеракцій з іншими суб'єктами міжнародних від­носин [С. 161, Мальський М. 3., Мацях М. М. Теорія міжна­родних відносин: підручник. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2007. — 46 с].

Міжнародна політика — це вся сукупність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому. Синонімом до міжнародної політики ще є «світова по­літика». «Головними дійовими особами світової політики залишаються національні держави. їх поведінка, як і в минулому, визначається прагненням до влади і багат­ства», — пише науковець С. П. Гантінгтон [С.13, Гантінгтон Се-мюел П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку / переклад з англійської Наталії Климчук. — Львів: Кальварія, 2006. — 474 с]. Кожен журналіст-міжнародник повинен це чіт­ко усвідомлювати та пам'ятати.

Науковець Дж. Франкел трактує зовнішню політику як су­купність дій та прийнятих рішень у відносинах з іншими держа­вами. Найістотнішими елементами є поняття «дії» та «рішення», поєднання яких і визначає поведінку держави в міжнародному середовищі [Frankel J. The Making of Foreign Policy. — London, 1963. — Р.І.]. У визначенні специфіки зовнішньої політики існує кілька варіантів визначення її співвідношення із внутрішньою політикою. Кожен із підходів наголошує на якійсь особливості співвідношення зовнішньої та внутрішньої політики.

Перший варіант пов'язаний з теорією завоювання, яка по­яснює виникнення держав завоюванням одних народів інши­ми. Відповідно до цієї теорії, зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стороною ш;одо їх внутрішньої політики. Один з авторів теорії завоюван­ня — польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович. Він стверджував, ш,о внутрішній розвиток держави визначаєть­ся розвитком її зовнішніх сил, ш,о внутрішня історія держави є простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою.

Другий підхід до трактування співвідношення зовнішньої та внутрішньої політики запропонував марксизм, який виходить з того, що зовнішній курс будь-якої держави є продовженням її внутрішньої політики, зумовленої економічним базисом та ін­тересами правлячих сил. Як приклад можна навести часи ве­дення війни, яка протягом усієї історії людства була одним із найголовніших засобів зовнішньої політики, коли все внутрішнє життя країни підпорядковувалось досягненню перемоги (еконо­міка переводилась на «військові рейки», обмежувалась дія окре­мих конституційних положень, вводилась цензура тощо). Дру­гий засіб ведення зовнішньої політики — це дипломатія. Вона є альтернативою до війни як засобу реалізації зовнішньої політи­ки і має попереджувати конфлікти, збройні протистояння.

Третій підхід — коли зовнішня та внутрішня політика трак­туються як рівнозначні. Зовнішня політика зумовлюється пев­ним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною си­туацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація держа­вою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і ці­лей інших суверенних держав. Хоча науковці зазначають, що внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників [С. 505, Шляхтун П. П. Політологія: підручник. — К.: Либідь, 2002. — 576 с]. Однак ця теза, здається, не відповідає реальності, бо описує ідеальне, — те, що лише пропонується до втілення.

Особливості зовнішньої політики держави:

• зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відно­син і конкретною ситуацією на міжнародній арені;

в залежність не тільки від держави, що її здійснює, але й від ступеня погодженості або конфлікту даної держави з інтер­есами та устремліннями інших держав;

« зовнішня політика має інституційне забезпечення.

Рівні зовнішньополітичних інтересів держави:

® рівень головних інтересів (пов'язані із забезпеченням безпе­ки й цілісності держави як певної соціально-економічної, по­літичної, національно-історичної і культурної спільностей);

* рівень специфічних інтересів (часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин — наприклад, прагнення дер­жави утвердити свій вплив у певних міжнародних організа­ціях тощо).

Пишучи про цілі зовнішньої політики, науковці виокремлю­ють такі, на їхню думку, найголовніші, як: забезпечення наці­ональної безпеки держави, збільшення сили держави, зростан­ня престижу та зміцнення міжнародних позицій держави. І ди­пломатія, і міжнародна журналістика повинні сприяти реаліза­ції зовнішньополітичних цілей кожної конкретної держави, до якої вони дотичні.

Існує кілька сотень визначень того, що таке дипло­матія. Найбільш популярні з них (http://dipcorpus-шdgu.narod. ги / dipaforizm5.]ltшl):

Дипломатія — це мистецтво упокорювати силу.

(Г. Кісінджер)

Усяка дипломатія є продовженням війни іншими засобами.

(Ч. Еньлай)

Дипломатія є мистецтвом неможливе робити можливим.

(Ш.-М. Талейран)

Дипломатія — наука чи мистецтво ведення переговорів.

(Е. Сатоу)

Дипломатія — це сполучення розуму та такту, поставлене на службу міжнародним відносинам.

(Е. Сатоу)

Дипломатія — мистецтво ведення зовнішньої політики через пе­ремовини.

(Г. Нікольсон)

Різниця між дипломатією та музикою в тому, ш;о в першій не буває вундеркіндів.

(А. Зленко)

Дипломатія буде діяти відверто і привселюдно.

(В. Вільсон)

Все ж, поки існують світові протиріччя, дипломатія не зникне і як форма міжнародного співробітництва, і як засіб міжнародної боротьби.

(А. Трояновський)

Деякі автори кваліфікують дипломатію як мистецтво, інші як науку. Вона має характеристики обидвох, проте це ліпше мис­тецтво, ніж наука.

(«Encyclopedia Britannica», 1958) Дипломатія є однією з найзахоплюючих професій.

(Г. ПлейгерІ

Дипломатія — це коли ви дозволяєте робити іншим те, чого в^ бажаєте.

(Л. Пірсон|І

Дипломатія — це мистецтво дозволяти іншим виконувати вашу волю.

(Д. Варе)

Дипломатія — це мистецтво змусити іншого прямувати вашою стежкою.

(Д. Фрост)

Дипломатія — це мистецтво повторювати «Гарненький песи­ку!», допоки рука не намацає каменюку.

(В. Кетлін)

Дипломатія — це мистецтво гладити собаку, поки не буде гото­вий ошийник.

(Ф. Кнебель)

«Мистецтво» зовнішньої політики і є дипломатією.

(Л. Градобітова, Ю. Піскунов) Дипломатія — це мистецтво за допомогою тисячі слів не сказа­ти того, ш,о можна було б передати одним словом.

(С.-Ж. Перс)

Треба навчатися дипломатії.

(В. Ленін, Твори., т. ХХП, С. 254) Дипломатія — найдовша дорога від одного пункту до іншого.

(А. Декрусель)

Дипломатія — це питання виживання у наступному сторіччі. Політика — питання виживання до наступної п'ятниці.

(Дж. Лінн і Е. Джей) Дипломатія є нічим іншим, як політикою в парадній формі.

(П. Буаст)

Дипломатія — відзеркалення життя.

(М. Кулінич)

Дипломатія — це живий організм, це сукупність методів, знань, інструментарію, що постійно вимагає якісного оновлення.

(М. Кулінич)

Дипломатія — мистецтво досягати своїх цілей методами, прита­манними дипломатові.

(Дипломатичний словник. Т. 1,2. — Т. 2, Краснодар — М.: Наука, 1985). Дипломатія — мистецтво переговорів з метою досянення цілей з мінімумом затрат у мінародно-правовій системі, в якій війна є можливою.

(К. Райт)

Усі ці визначення зводяться до того, що дипломатія має ін­формаційні складові, які застосовуються під час ведення перего­ворів. Дипломатія не існує поза переговорами та зустрі­чами, тобто поза контактами (фізичними та нефізични-ми) представників однієї держави із представниками ін­шої. Засіб здійснення дипломатії — це інформаційний вплив. Він спирається на пошук, як задовольнити інтереси всіх сторін.

Запитання та завдання дяя контролю

175. Що таке дипломатія?

176. Визначте цілі зовнішньої політики держави.

177. В чому полягає суть співробітництва дипломата із журналістом-міжнародником країни?

178. В чому полягає ефективність дипломатії?

179. Як журналіст-міжнародник може допомагати дшіломату захищати інтереси власної держави?

Домашнє завдання

Відслідкуйте: які наразі важливі питання і з якими країна­ми вирішують українські дипломати? Яким чином журналісти-міжнародники України могли б їм у цьому сприяти?