Отже, виховання є процесом підготовки людини до сучасної та майбутньої життєдіяльності. Ю.К.Бабанский вважав, що педагогічна категорія “виховання” вживається у педагогічній науці в чотирьох значеннях:

у широкому соціальному – це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;

у широкому педагогічному – це виховна діяльність різних освітньо-виховних установ, які у своїй діяльності керуються педагогічними теоріями;

у вузькому педагогічному – це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;

у гранично вузькому – це розв’язання конкретної індивідуальної проблеми виховання або перевиховання педагогом [8, с. 7-8].

На нашу думку, Ю.К. Бабанський обмежував усі чотири значення педагогіки тільки впливом на людину. Виходячи з того, що виховання – це цілеспрямований і організований процес формування і розвитку особистості, можна суттєво розширити зміст цього поняття, навіть в тій же структурі, яку запропонували автори підручника “Педагогика” за редакцією Ю.К.Бабанського, тобто в широкому і вузькому смислі слова, а також у широкому і вузькому педагогічному значенні.

Ми пропонуємо такий зміст поняття “виховання”. У широкому соціальному смислі виховання – це передача соціального досвіду, що накопичено людством, від старших поколінь молодшим.

У вузькому соціальному смислі під вихованням розуміємо спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передачі їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних і політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.

У широкому педагогічному смислі виховання – це цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад, навчально-виховних установ) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття “виховання” у такому випадку охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному смислі виховання – це процес і результат виховної роботи, яка спрямована на розв’язання конкретних виховних завдань.

Виховання як педагогічна категорія включає у власний зміст три суттєві ознаки:

цілеспрямованість, яка передбачає наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу;

відповідність процесу виховання певним соціально-культурним цінностям;

наявність певної системи організованих виховних впливів.

Таким чином, виховання – це процес планомірного і цілеспрямованого впливу на свідомість, підсвідомість, емоційно-почуттєву, вольову і мотиваційну сферу людини з метою підготовки її до життєдіяльності.

Закономірності виховання людини зумовлені закономірностями розвитку і формування її як соціальної істоти; законами діяльності людей (у вигляді принципів і правил виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що проявляються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.

педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об’єктивні та суттєві основи його здійснення. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв’язки педагогічного процесу з суспільними вимогами і умовами; зв’язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв’язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу та ін. Такі закономірності не можуть належати окремій країні, народові. У цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до цілі, завдань і методів виховання, які відображають її історичні, етнічні та регіональні особливості. У цьому випадку воно набуває національного характеру й отримує назву “національне виховання”.

Терміном “педагогіка” позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини: педагогічну науку і педагогічну практику. Об’єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом – закономірності цієї взаємодії, прийоми, способи методи та засоби взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями і змістом.

Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємопов’язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші пов’язані з вивченням педагогічних процесів, другі – з їх технологією. Одні та другі дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли виступають у взаємодоповненні, тобто в єдності ідеї та її реалізації. Педагогічна теорія пізнає закони і закономірності виховання людей, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.

Педагогічна практика, спираючися на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.

На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще п.п.блонський. він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні уміння, талант і теоретичні знання. Уміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягання суті розвитку і виховання людини та передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа другій, і тому лише у вигляді теоретичної науки може існувати педагогіка, – підкреслював він.

досвід мільйонів педагогів свідчить, що у вирішенні проблем виховання вони спиралися на наукові розробки і раціонально обґрунтовані технології. Таким же шляхом треба йти при розробці такого розділу педагогіки, як військове виховання.

Специфіка бойової діяльності та особливості військового виховання передбачають необхідність таких його ознак, як системність, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний практичний результат, неперервність, тривалість і організованість.

Поняттю “військове виховання” можна дати таке визначення: це процес цілеспрямованого, систематичного, організованого і планомірного впливу на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери особистості військовослужбовця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і військово-професійних якостей для забезпечення всебічного і гармонійного розвитку його особистості та ефективного виконання ним службових обов’язків в умовах мирного і воєнного часу.

Із цього визначення витікають предмети виховного впливу: свідомість і підсвідомість особистості військовослужбовця, її мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички гідної поведінки в умовах повсякденної та бойової діяльності й самовдосконалення.

Свідомість – це властива людині функція головного мозку, яка полягає у суб’єктивному відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються у ньому, власних дій, у попередньому їх накресленні у думках і передбаченні наслідків, у регулюванні його відносин з оточуючими та соціальною дійсністю.

А підсвідоме – це різноманітні психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості, тобто це такі феномени психіки, які в даний момент перебувають поза увагою свідомості, але органічно з нею пов’язані, впливають на її перебіг і зі відповідною зміною умов порівняно легко переходять в її сферу. Ці дві сфери психіки мають бути, водночас, предметом виховного впливу. Вплив на свідомість формує переконання воїна, його світогляд, а підсвідоме зміцнює їх ефект, сприяє її співпереживанню, яке відбувається за допомогою уподібнення, ототожнення себе з іншими людьми та явищами шляхом безпосередньої емоційної емпатії, ідентифікації, емоційного зараження, об’єднання різних явищ в один ряд через співпричетність, а не через з’ясування логічних протиріч і різниць явищ, які сприймаються. У зв’язку з цим виховні впливи на військовослужбовців на відміну від освіти, яка спрямована до свідомості, в першу чергу, мають бути спрямовані до підсвідомості особистості військовослужбовця. Тому вихованість військовослужбовця означає не тільки знання норм і правил вихованої поведінки, а його духовну неспроможність порушити ці правила внаслідок наявності внутрішніх регуляторів поведінки. Ці регулятори поведінки мають буди переведені у підсвідомість військовослужбовця, щоб він діяв згідно з правилами людської моралі, не розмірковуючи, не роздумуючи про зміст і характер дій. Для цього слід формувати навички та звички відповідної поведінки.

Навичка – це психічне новоутворення, завдяки якому людина спроможна виконувати певну дію автоматично, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервової енергії.

Звичка – схильність людини до відносно усталених способів дій. Всі ці дії за допомогою позитивних емоцій і почуттів можна підсилити, емоційно забарвити мотиви вихованої поведінки.

Емоції – це психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ i ситуацій, зумовленого відношенням їх об'єктивних властивостей до потреб суб'єкта виховання.

Почуття – одна з основних форм переживання воїном свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі й постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативні. Структура почуття складається не лише з емоцій, але і з більш узагальненого ставлення військовослужбовця, пов’язаного з розумінням, знанням. Тісний зв’язок почуттів з емоціями проявляється передусім у тому, що кожне почуття переживається i розкривається через конкретні емоції. У свою чергу, позитивні емоції та почуття виступають “трансформатором” структури потреб військовослужбовця та будують її ієрархію. Згідно О.М.Леонтьєва, усвідомлені потреби створюють відповідний мотив. У зв’язку з цим треба намагатися зрозуміти потреби військовослужбовця, їх структуру, виявити серед них домінуючі, недостатньо задоволені, з’ясувати їх причини та прищепити йому оптимальні способи їх задоволення і трансформувати у соціально позитивну поведінку.

Мотиви складають спонукальну силу дій і вчинків військовослужбовця. Сукупність однорідних мотивів складають мотивацію відповідної поведінки. Всі виховні зусилля командирів і начальників мають бути спрямовані на формування і розвиток у військовослужбовців стійкої системи мотивації, учіння і самовдосконалення, складовою якої є самовиховання.

Основним смислом і ведучою ідеєю всієї виховної роботи в умовах Збройних сил України має бути формування і постійний розвиток у військовослужбовців мотивації до творчого самовдосконалення позитивних рис своєї особистості і нівелювання негативних. Самовиховання – це свідома діяльність, спрямована на найповнішу реалізацію військовослужбовцем себе як особистості, в основі якої лежить мотивація самовиховання. Більшість військовослужбовців знаходиться на такому рівні духовного розвитку, що спроможні самостійно усвідомлювати смисл власної життєдіяльності, у тому числі й військової.

Тому слід їм допомагати зрозуміти цілі та завдання щодо всебічного і гармонійного особистого розвитку, показати роль військової служби, навчити аналізувати власні дії, виявляти у собі як позитивні, так і негативні риси характеру, ознайомитися з методикою роботи щодо постійного самовиховання. “Самовиховання – систематична й свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок” [3, с. 295]. Виховання і самовиховання знаходяться у тісному взаємозв’язку, друге є закономірним наслідком першого. Ознакою ефективності виховної роботи з військовослужбовцями є поява у них бажання самовиховання і досягнення у цьому позитивних результатів. Для цього у військовослужбовців слід формувати змістовні потреби військової, громадської і навчальної діяльності, добиватися їх свідомої участи у бойовій і гуманітарній підготовці, розв’язанні завдань військового підрозділу, наданні допомоги товаришам по службі. Наявність чітко усвідомлених цілей військової служби, знаходження в ній особистісного смислу, наявність певного рівня свідомості, критичного мислення, здатність і готовність до самовизначення, саморозкриття, адекватної самооцінки, критичний аналіз власних дій і потенційних можливостей, самоконтроль і самозвіт військовослужбовця становлять важливі передумови самовиховання. Отже, самовиховання перебуває у тісному взаємозв’язку з вихованням, удосконалює позитивні результати останнього, поглиблює процес формування особистості воїна. Основними методами самовиховання є: самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самонавіювання, самопримус, самообов’язок тощо.

Суттєвим предметом виховного впливу є воля військовослужбовця, за допомогою якої можна значно підсилити ефект виховних впливів, мобілізувати психіку на вдосконалення позитивних і усунення негативних якостей і властивостей, на постійне самовдосконалення. Воля – це здатність воїна, що проявляється в самодетермінації й саморегуляції своєї діяльності та різних психічних процесів.

Воля має безпосередній вплив на перевиховання особистості військовослужбовця. Перевиховання – це цілеспрямована робота вихователя з усунення недоліків у важковиховуваного або педагогічно занедбаного воїна. Перевиховання – це усунення в діях, вчинках, способах життєдіяльності військовослужбовця мотивів і мотивації негідної поведінки, негативних звичок, хибних схильностей, вад характеру і поступове заміна їх на позитивні. Безперечно, ці виховні зусилля вимагають високої педагогічної майстерності, кваліфікованих цілеспрямованих виховних дій військового педагога.

Важковиховуваними військовослужбовцями є такі призовники, які не піддавалися звичайному впливу педагогів та батьків, критично ставляться до виховних зусиль командирів і начальників, намагаються здійснити свої дії на основі власної моралі, хибних цінностей, норм і правил поведінки. Ці воїни ще не скоїли правопорушення, але вони потенційно, тобто морально і психологічно готові, до нього.

Педагогічно занедбані призовники – переважно ті, за якими не було належного догляду у сім’ї та з якими погано впоралися різні навчально-виховні системи. Вони мають суттєві проблеми у бойовій та гуманітарній підготовці, відстають в учінні, але не через розумову відсталість, а внаслідок різноманітних причин – відсутності чіткої методики навчально-пізнавальної діяльності, яка не формувалась в роки учінні у школі та інших освітніх закладах, неслухняності, зарозумілості, окремих недоліків характеру тощо. Такі призовники у більшості випадків знаходилися на обліку в комісіях у справах неповнолітніх при районних і міських Радах народних депутатів, інспекціях у справах неповнолітніх при районних відділах і обласних управліннях МВС, спеціальних дитячих приймальниках.

Виховна практика у ряді випадків, на жаль, свідчить про те, що військові педагоги мають справу також із воїнами-правопорушниками, тобто з такими, які не дотримуються вимог загальновійськових статутів Збройних сил України, схильні до грубих дисциплінарних вчинків, нестатутних взаємин. Ця категорія вихованців вимагає особливої уваги до себе, цілеспрямованого реагування на їх протиправні дії та своєчасного проведення з ними дійової профілактичної роботи.

Викладене вище свідчить про те, що предметом виховного впливу має бути вся особистість військовослужбовця, всі її складові: біологічні, психічні та соціальні. На цьому базуються основні напрямки виховання військовослужбовців: військово-професійний, національний (державно-патріотичний), розумовий, моральний, екологічний, естетичний, фізичний та ін.

Таким чином, провідними та найширшими категоріями теорії військового виховання є виховання, самовиховання, перевиховання. У кожній главі цього навчального посібника будуть висвітлені ці та низка інших базових категорій, понять і термінів, теорії військового виховання, що розкривають сутність цієї військово-педагогічної науки.

1.2. Військове виховання як наукова дисципліна і навчальний предмет

Військова педагогіка є галуззю педагогічної науки, яка вивчає сутність, закони, закономірності, цілі, принципи, зміст, методи та форми навчання і виховання військовослужбовців, а також підготовки військових підрозділів і частин до ведення бойових дій. Вона досліджує найбільш стійки, суттєві зв’язки, відношення між навчанням, вихованням, розвитком, психологічною підготовкою та самовдосконаленням воїнів, військових підрозділів і частин. Військова педагогіка складається з таких галузей: історія військової педагогіки, основи військової педагогіки (її філософські основи, загальна характеристика військових навчально-виховних систем); теорія військового навчання (військова дидактика, що вивчає та обґрунтовує військово-дидактичний процес); педагогіка вищої військової школи (обґрунтовує навчально-виховний процес у вищих військових навчальних закладах); методологія і методика військово-педагогічного дослідження (досліджує методологію і методику вивчення військово-педагогічних явищ); теорія військового виховання тощо.

Теорія військового виховання – це сукупність однорідних і внутрішньо узгоджених наукових педагогічних тверджень, знання яких дозволяє формувати та розвивати особистість воїна, впливати на військовий колектив згідно з визначеними цілями загального і військового виховання. Вона покликана озброїти вихователів професійними знаннями, педагогічними навичками та вміннями і практичним досвідом організації виховної роботи у Збройних силах України. Існують також часткові теорії виховання. Наприклад, теорія військово-професійного виховання, теорія національного виховання, теорія морального виховання, теорія екологічного виховання, теорія фізичного виховання, теорія виховання в колективі та через колектив й інші, які складають підвалину для обґрунтування загальної теорії виховання військовослужбовців.

Кожний з цих напрямків виховання має свої, властиві тільки йому цілі, ідеали, задачі, принципи, зміст, методи і форми виховних впливів, які сприяють реалізації загальної мети виховання військовослужбовців. В умовах війська мова йде про підготовку військовослужбовця до ефективної діяльності в сучасній війні та свідомої його участі в житті Української держави. Основною функцією часткових теорій військового виховання має бути, з однієї сторони – узагальнення знань, що стосуються певної сфери виховної дійсності, а з другої – у забезпеченні загальної теорії військового виховання положеннями, які підлягають систематизації, узагальненню та цілеспрямованому використанню іншими вихователями. Про успіх чи ефективність виховної роботи у військовому підрозділі, в першу чергу, свідчить досягнення загальних цілей військового виховання, відповідність досягнутих результатів загальноприйнятим і військовим ідеалам, їх вплив на загальний стан справ у підрозділі, на підвищення ефективності бойової та гуманітарної підготовки, рівня бойової та мобілізаційної готовності, якісного несення різних видів служб, а не тільки в окремих його напрямках, наприклад, фізичного чи іншого.

Своєчасне та об’єктивне з’ясування, узагальнення й обґрунтування основних проблем загальної та часткових теорій військового виховання надає можливість об’єктивно діагностувати стан виховної роботи у військовому підрозділі та частині, передбачити результати виховних впливів, своєчасно вносити певні необхідні корективи в цей складній соціально-педагогічний процес.

На необхідність створення часткової методики виховання влучно вказував А.С.Макаренко: “Передусім цікавим є питання про самий характер науки про виховання. У нас серед педагогічних мислителів нашого часу й окремих організаторів нашої педагогічної роботи є переконання, що ніякої особливої, окремої методики виховної роботи не потрібно, що методика викладання, методика навчального предмета повинна містити в собі всю виховну думку. Я з цим не згоден. Я вважаю, що виховна галузь – галузь чистого виховання – є в деяких випадках окрема галузь, відмінна від методики викладання” [6, с. 141].

Загальна і часткові теорії військового виховання взаємопов’язані та взаємообумовлені. Перша обґрунтовує наукові підвалини організації військового виховання, а друга – теоретико-методичні основи в окремих напрямках військового виховання. Наприклад, у такому діалектичному зв’язку знаходяться загальна теорія військового виховання і національне виховання військовослужбовців.

Основними методологічними проблемами теорії військового виховання є такі проблеми. Військове виховання – це цілеспрямована діяльність. У зв’язку з цим виникає потреба з’ясування залежностей між свідомими, цілеспрямованими, організованими виховними явищами у Збройних силах України.

Теорія військового виховання, як кожна теоретична наука, має систематизувати, глибоко аналізувати і класифікувати різні виховні явища у Збройних силах України, обґрунтовувати загальні закони й закономірності, які існують між цими явищами. Вона має інтересуватися не тільки тим, яким воїн є, а яким він стане, які зміни відбувалися і відбуваються в його особистості під виховними впливами та в якому ступені ці зміни наближають до реалізації ідеалу військового виховання. Такі самі взаємини слід вивчати у військовому колективі як важливому об’єкті виховних впливів.

У зв’язку з цим виникає обґрунтована потреба дослідження процесу виховання військовослужбовців як системного соціально-педагогічного явища та всіх його складових елементів. Цей процес як система включає такі елементи: цільово-мотиваційний, змістовний, процесуальний, оціночно-результативний компоненти, умови протікання виховного процесу, вихователів і вихованців.

Вихователями є командири, начальники, військові колективи, характер діяльності яких характеризується усвідомленістю, систематичністю, планомірністю, послідовністю і комплексністю. Вихованцями є всі військовослужбовці, військові колективи, службовці Збройних сил України, члени сімей військовослужбовців, які являються не пасивними істотами. Вони активно реагують на виховні дії, які спрямовані до них, усвідомлюють їх та вносять відповідні зміни у свої переконання, життєві настанови, характер дій тощо. Ця свідома взаємодія вихователя і вихованця є найважливішою характеристикою процесу виховання.

Пізнання структури процесу виховання військовослужбовців та з’ясування змін, які відбуваються у цьому процесі в особистості вихованця і соціально-психологічних якостях військового колективу, складають основний предмет досліджень теорії військового виховання.

Для досягнення позитивних результатів у вихованні військовослужбовців необхідно володіти певними науковими засадами та методами виховного впливу на них, тобто виникає гостра потреба поєднання теорії військового виховання з практикою. У цьому проявляється одна з основних закономірностей – єдність теорії та практики, коли визначені теоретичні зв’язки і залежності впливають на правила практичних дій. Тому спочатку слід чітко з’ясувати, які зміни мають відбуватися в особистості військовослужбовця, соціально-психологічних характеристиках військового колективу в результаті військового виховання та визначити основні види виховних впливів. Безумовно, процес військового виховання спрямований на формування і розвиток особистості воїна, на згуртування військового колективу, формування його виховних функцій. Свідомо використовуються терміни “формування”, “розвиток”, тому що цим увага акцентується на творчому, а не механічному чи терапевтичному характері виховної діяльності в Збройних силах України.

Військове виховання відбувається на основі чітко визначених соціально-моральних і військових цінностей, які знайшли свій відбиток у військових статутах і воїнському етикеті та визначають загальний напрямок добору змісту і методів виховання. Ці цінності визначають ідеал військового виховання, основні якості особистості воїна та військового колективу, які слід формувати.

Ідеал військового виховання – це воїн-громадянин України, збагачений загальнолюдськими та національними цінностями, який керується у своїй діяльності вимогами воїнського етикету, спроможний майстерно діяти в умовах сучасної війни, це справжній патріот, який дбає про честь і гідність військовослужбовця Збройних сил України. Впровадження у виховну практику цього ідеалу передбачає одночасний розвиток інструментальних і мотиваційних якостей особистості воїна.

До інструментальних якостей належить все, що відноситься до ефективної діяльності воїна: розумовий розвиток, освіта, навички та вміння, досвід. Ці якості особистості характеризують інтелектуально-фізичну сферу воїна. Перелічені якості вкрай необхідні для ефективної діяльності, за допомогою них воїн реалізує власні потреби, завдання військового навчання і виховання. Воїн, який не має мінімуму певних військово-професійних знань, навичок і вмінь, неспроможний адаптуватися до військової служби та жорстких умов сучасної війни.

До мотиваційних якостей особистості воїна належать потреби, прагнення, переконання, мотиви і мотивації, цілі та ідеали його життєдіяльності. Ці якості стосуються як мотиваційної, так і емоційно-вольової сфери особистості воїна.

Таким чином, військове виховання має торкатись усіх сфер особистості воїна: інтелектуальної, емоційно-почуттєвої, вольової, мотиваційної, фізичної, психофізіологічної тощо.

У процесі формування особистості воїна, конкретно – певної сукупності його особистісних якостей, маємо справу з різними видами виховних впливів. Вони можуть бути спрямовані як на окремих воїнів, так і на військові колективи, але також можуть бути застосовані в певних виховних системах, мають динамічний і змінний характер, хоча можуть бути як випадковими, так і цілеспрямованими. Деякі з них існують незалежно від волі вихователів і вихованців, інші є результатом свідомих дій. Водночас, як перші, так й другі можуть безпосередньо або посередньо впливати на інструментальну та мотиваційну сферу особистості воїна. Всю сукупність виховних впливів на основі характеру їх дій на вихованців можна класифікувати на постійні, опосередковані та змінні.

До постійних виховних впливів належать такі дії, які мають вплив на формування особистості воїна, але якими вихователь не може оперувати вільно: не спроможний їх ні змінити, ні реконструювати протягом якогось часу. Наприклад, це вік воїнів, освіта, соціальне походження, сім’я тощо.

До змінних виховних впливів належать такі дії, які створюються, регулюються, вдосконалюються вихователями. Наприклад, створення військових колективів, опрацювання програм гуманітарної підготовки і планів виховних заходів, обґрунтування методики застосування заходів заохочення та примусу, змісту конкретних виховних заходів тощо.

У процесі виховання ці впливи спричиняють певні зміни в особистості воїна, які можна визначати як виховний факт. Виховним фактом можна визнати тільки такі педагогічні явища, що спричиняють суттєві зміни в настановах і поведінці воїна та військового колективу й являються наслідком свідомої взаємодії вихователя і вихованця. Ця співпраця має дати поштовх внутрішнім психофізіологічним механізмам самовдосконалення. Такі зміни можуть мати місце не тільки в об’єкті виховання, але й у цілих виховних системах.

Наступною важливою методологічною проблемою теорії військового виховання є оцінка і вимір результатів як виховної роботи в певних виховних системах, її складових елементів, змін у вихованцях внаслідок виховних впливів. На зміст цієї роботи мають вплив такі процеси. По-перше, для оцінки виховної роботи слід чітко установити її предмет. Це, безумовно, різні елементи системи виховання військовослужбовців і конкретні виховні заходи у Збройних силах України. Їх слід оцінити з точки зору відповідності досягнутих результатів, визначеним ідеалам і цілям виховання, ефективності їх впливу на життєдіяльність військового колективу. Звичайно, предметом такої оцінки також є конкретні якості та зміни в особистості воїна і військовому колективі, ефективність і результативність їх бойової діяльності.

Будь-яка оцінка здійснюється на основі певних критеріїв. У вихованій роботі – це конкретні зміни в настановах і поведінці військовослужбовців, у характері бойової та гуманітарної підготовки окремих військовослужбовців і військових підрозділів, дійсний стан справ у підрозділах. Основним критерієм такої оцінки є відповідність отриманих результатів ідеалу (ідеальному стану, нормі). Таке порівняння можливе у такому випадку, коли відомі вихідні данні та отримані результати. Об’єктивне порівняння можна отримати під час виміру цих змін, визначення їх причин, з’ясування джерел як досягнень, так і недоліків. Така оцінка має об’єктивний характер і, відповідно, має позитивний вплив на ефективність діяльності всіх елементів виховної системи.

Отже, теорія військового виховання виконує дві основні функції: теоретико-пізнавальну і нормативно-практичну. Перша функція наголошує, що теорія військового виховання є галуззю військово-педагогічної науки, яка покликана досліджувати теоретичні проблеми організації та проведення виховної роботи у Збройних силах України, висвітлювати основні закони та закономірності виховання українських військовослужбовців, обґрунтувати цілі, ідеали, зміст військового виховання, озброїти вихователів стрункою системою теоретичних знань щодо сучасної технології виховання військовослужбовців у конкретних навчально-виховних системах в умовах збройних сил, надати всьому цьому процесу державно-патріотичний і військово-професійний характер.

Нормативно-практична функція спрямована на озброєння вихователів конкретними теоретичними та практичними знаннями, навичками і вміннями, методиками щодо організації та проведення як загальних виховних заходів у масштабі цілих навчально-виховних систем, так і конкретних. Тому що, не маючи теоретичних знань про процес виховання військовослужбовців, не володіючи практичними методами і формами проведення цього процесу, жоден вихователь, навіть будучи від природи обдарованим високими якостями справжнього майстра, не зможе успішно розв’язувати виховні проблеми. На це звертав увагу К.Д.Ушинський: “Мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво складне й обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, крім знань, вимагає здібностей й нахилу, і як мистецтво, воно прагне до ідеалу, якого вічно намагається досягти і цілком ніколи недосяжний: до ідеалу довершеної людини” [15, с. 34].

Опанування вихователями цими якостями відбувається у вищих військових навчальних закладах під час вивчення основ суспільно-гуманітарних дисциплін, військової психології та педагогіки, організації виховної роботи у Збройних силах України та методики її проведення.

Підсумовуючи, можна сказати, що історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. Ні суспільство, ні виховання “взагалі” не існувало. На певному етапі історичного розвитку існувало конкретне суспільство і виховання, спрямованість і рівень якого відображали досягнутий рівень розвитку суспільства.

Розробив________________________________________________________

(посада, в/звання, науковий ступінь, вчене звання, підпис, ініціали та прізвище)

"____"______________20_____ року.

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол від "28" серпня 2011 року №6