Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що таке спілкування?

2. Що треба розуміти під “технікою” спілкування?

3. Яка роль невербальних засобів у спілкуванні між людьми?

4. Що таке усне приватне спілкування? Назвіть його види.

5. Що таке бесіда?

6. З яких етапів складається бесіда?

7. Що треба пам’ятати, щоб успішно провести бесіду?

8. Які специфічні ознаки телефонної розмови?

9. Яких правил треба дотримуватися під час телефонної розмови?

10. Назвіть етапи службової телефонної розмови.

11. Що таке нарада?

12. Які є види нарад?

13. У чому особливості публічного мовлення як різновиду мовленнєвої діяльності?

14. Що таке доповідь? Як підготувати доповідь?

15. Що таке промова? Які найважливіші особливості виголошення промови?

16. Охарактеризуйте лекцію як одну з форм пропаганди знань.

17. Від чого залежить успіх проведення дискусії?

18. Яка роль візитної картки в усному професійному спілкуванні?

Лекція 2. Мовний етикет як складова частина культури усного мовлення фахівця

План викладу

1. Поняття про мовний етикет.

2. Різновиди мовного етикету:

3. Тональності спілкування.

Ключові терміни та поняття:

• етикет

• мовний етикет

• тональності спілкування

• етикетні формули

1. Поняття про мовний етикет

Культура мовлення –це ще й загальноприйнятий мовний етикет.

Етикет – це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві, зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості.

Мовний етикет – це правила мовленнєвої поведінки на роботі. Він тісно пов’язаний з культурою мовлення і є виразником загальної культури людини.

Українська мова як давня слов’янська має свій етикет, що складався , шліфувався впродовж століть, закріплювався у свідомості, регулюючи взаємини між людьми в різних життєвих ситуаціях. Він складається з системи стійких мовних висловів, які охоплюють найрізноманітніші обставини щоденного життя.

2. Різновиди мовного етикету.

За умовами і змістом мовної ситуації розрізняють 15 різновидів мовного етикету: 1) звертання (привернення уваги); 2) привітання; 3) знайомство; 4) запрошення; 5) прохання, порада, пропозиція; 6) погодження, згода, відмова у відповідь на прохання і запрошення; 7) згода і незгода; 8) вибачення; 9) скарга; 10) втішання, докір; 11) комплімент; 12) несхвалення, докір; 13) поздоровлення, побажання; 14) вдячність; 15) прощання.

Відбір засобів для кожного різновиду мовного етикету диктується умовами спілкування, а також особистими якостями комунікантів.

Етикетні вирази являють собою лексично обмежене коло слів. Це, як правило, мовні кліше, стандарти. Порушення мовного етикету може пояснюватися двома причинами:

1. незнанням або недостатнім знанням етикетних норм;

2. небажанням додержувати їх.

Зупинимося на різновидах мовного етикету.

Звертання

Вибір форми звертання залежить від ситуації спілкування.

Деякі звертання можуть використовуватися в усіх функціональних стилях, інші – обмежуватися певним стилем. На вибір звертання суттєво впливає також характер взаємин із адресатом.

Правильно дібране за формою та змістом звертання є важливим елементом мовної культури. До людини старшої за віком, посадою звертаються на ім’я й по батькові. У звертаннях, що складаються з двох власних імен (ім’я та ім’я по батькові) обидва слова мають закінчення форми кличного відмінка:

Тетяно Петрівно, Надіє Федорівно, Олександре Петровичу, Юрію Юрійовичу.

Повертаються в ділове спілкування ввічливі форми звертання: пане, пані, панно, панове. Вони можуть вживатися самостійно та разом із означеннями шановний, вельмишановний, високошановний, поважний, вельми поважний, високоповажний (пане), що мають широку адресацію звертання. Форма пан. властива всьому західнослов’янському світу. Її активно використовують мешканці Західного регіону України.

В офіційно-діловому спілкуванні форма пан (пані) вживається перед прізвищем, ім’ям, назвою посади, перед службовим та науковим званням:

Пане Президенте! Пане Голово! Пані Кучеренко! Пані Валентино! Пане інженере! Пане Шевчук! Пане професоре! Пане адвокате!

Форми звертання добродію, добродійко, добродійки, добродії мають дещо слабший відтінок шаноби й офіційності. Їх використовують у масовому спілкуванні в адміністративних установах до малознайомих (або зовсім незнайомих) людей:

Ви, добродію, помиляєтесь.

Шановні добродії, концерт незабаром розпочнеться.

Форма звертання товаришу (товариші) сьогодні менше вживана, вона поступово виходить із загального вжитку і залишається лише як партійне звертання.

Українські звертання типу громадянине, громадянко, громадяни дуже офіційні, вживаються вони обмежено, наприклад:

Громадяни пасажири! Будьте взаємно ввічливі!

В офіційних звертаннях до групи людей (знайомих і незнайомих), до аудиторії слухачів користуються ще формами товариство, громадо, зібрання:

Шановне товариство! Шановна громадо! Вельмишановне зібрання !

Вибираючи форму звертання в промовах, на різноманітних зборах, зустрічах, засіданнях, наукових конференціях тощо враховують своєрідність аудиторії. Вибір звертання залежить і від індивідуальних уподобань мовця. Можуть поєднуватись офіційні форми й загальновживані:

Глибоко поважні пані й панове, дорогі гості!

Високошановний Голово! Шановні колеги! Пані й панове!

Найуживаніша і найпридатніша форма звертання на офіційних зібраннях – Вельмишановні пані й панове!

При звертанні власні імена, назви посад, звань, відповідно до літературної норми, вживаються у кличному відмінку, тому важливо вміти правильно утворювати форми кличного відмінка.

Кличний відмінок утворюють усі іменники першої, другої та третьої відмін у однині. У множині кличний відмінок дорівнює називному.

Іменники 1-ої відміни твердої групи утворюють кличну форму за допомогою закінчення –о:

Галино, Миколо, колего, мамо, Саво.

Іменники м’якої групи у кличній формі мають закінчення –е, (-є):

нене, Насте, Маріє, Ксеніє.

Закінчення –ю утворює кличний відмінок іменників м’якої групи, що означають жіночі пестливі імена:

Галю, Таню, Марусю, тітусю, бабусю.

Іменники 2-ої відміни мають закінчення –у, -ю, -е.

1. Закінчення –у мають:

а) іменники твердої групи (зокрема, із суфіксами –ик-, -ок-, -к-):

братику, хлопчику, синку, батьку;

б) іншомовні іменники з основою на г, к, х:

Джеку, Жаку, Ніку, Людвігу, Фрідріху;

в) деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж):

викладачу, глядачу, укладачу, товаришу.

2. Закінчення –ю виступає в іменників м’якої групи:

лікарю, секретарю, вихователю, Віталію, Геннадію, Сергію, Костю.

3. Закінчення –е мають:

а) безсуфіксні іменники твердої групи:

брате, друже, Іване, Володимире, Ярославе, але: сину, тату, діду;

б) іменники твердої групи із суфіксами –ист-, -ор-, -тор-, -атор-, -ер-, -ир-:

альпіністе, радисте, професоре, кооператоре, директоре, ректоре, адміністраторе, режисере, бригадире, командире;

в) іменники м’якої групи їз суфіксом –ець:

хлопче, молодче, кравче, але: бійцю, добровольцю, знавцю;

г) деякі іменники мішаної групи (зокрема, власні назви з основою на ж, дж і загальні назви з основою на р, ж):

Довбуше, Джордже, кресляре, стороже.

Імена по батькові жіночого роду мають у кличному відмінку закінчення –о, імена по батькові чоловічого роду – закінчення –у:

Ірино Петрівно, Надіє Михайлівно, Дмитре Олександровичу, Петре Юрійовичу.

У звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка:

Ірино Андріївно, пане Максиме, друже Іване, пані Оксано, колего Юрію.

У звертаннях, що складаються із загальної назви й прізвища, кличну форму має загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка:

пане Столярчук, добродійко Прищепа, депутате Сосновський, товаришу Бойко.

У звертаннях, що складаються із двох загальних назв, кличну форму обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як кличного, так і називного відмінка:

пане Голово (Голова)! товаришу майоре (майор)!

Арсенал звертань в українській мові дещо збіднений. З метою його розширення використовують ряд замінників. Уникаючи прямих звертань до незнайомих осіб, вдаємося до таких: Дозвольте звернутися...; Вибачте (пробачте), чи можна вас запитати...; Чи не скажете..