3.Усне публічне мовлення у професійній сфері

Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій, зокрема професійній, сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Проте ця особливість обдаровання не завжди дається людині від народження, а частіше виробляється впродовж усього життя і є результатом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням свого мовлення. Кожний промовець, який багато виступає, має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне і багатогранне. Насамперед на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, й обрані засоби. Тут виявляється й характер людини.

Публічне мовлення становить собою один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідної за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками.

Серед них – писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки письмово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних судженнях та подальшого точного, ясного й стислого викладу їх перед аудиторією. Це підтверджує і вислів Д. Карнегі: „ Постійно занотовуйте всі роздуми, які спадають вам на думку, і весь час ретельно обдумуйте їх... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і її словесну форму...значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема – наполовину розв’язана проблема”.

Книжно-розмовна форма публічного мовлення характеризується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких її якостях, як:

• безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слухача);

• невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мовцем і слухачем;

• емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність мовлення за рахунок довільного використання вербальних і невербальних засобів.

Книжний характер публічного мовлення виявляється у:

• правильності (відповідності нормам літературної мови);

• точності (використання слова у відповідності до його мовного значення);

• стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

• доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв’язком публічного мовлення з різними стилями літературної мови);

• виразності (використанні елементів художнього стилю).

Підготовлено-імпровізаційний характер публічного мовлення частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкована системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Процес створення публічного мовлення передбачає, перш за все, підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний – виконавчий, тобто успіх останнього залежить від якості першого. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання – вільно реалізувати свій розумово-мовленнєвий продукт у різних варіантах. „Добре підготовлена промова – це на 9 /10 вимовлена промова”, - зазначав Д.Карнегі.

Отже, публічне мовлення – це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації). Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, промова) та орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення – це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, дискусія.

Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові проблеми, що потребують вирішення; має характер гострої злободенності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв’язків із громадськістю (приміром, повідомлення своєї точки зору на проблему наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняють політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.

Ділова доповідь – це діловий документ, який містить виклад певних питань обов’язково з висновками та пропозиціями. На відміну від інших ділових паперів, така доповідь призначена для усного виголошення (її, як правило, читають).

Ділова доповідь містить значний обсяг інформації й розрахована на обізнаних слухачів. У ній ставляться й пропонуються до розв’язання назрілі в певній галузі проблеми і визначається практична мета. Така доповідь містить значний фактичний матеріал, тому найчастіше вона буває заздалегідь надрукована й роздана учасникам зібрання. Особливістю ділової доповіді є те, що її текст може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо.

Звітна доповідь за своєю будовою нагадує письмовий звіт. Цей публічний виступ особливо важливий і відповідальний: адже доповідач повинен правдиво, об’єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; продумати й скласти загальний план доповіді, до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; пов’язати окремі положення загального в одну струнку систему викладу, подбати про зв’язки між частинами, хоч уся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, вступну та заключну частину її треба написати повністю й прочитати кілька разів, щоб позбутися при виступі невпевненості, розгубленості.

Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин можуть бути внесені корективи. Звичайно після обговорення такої доповіді приймається рішення – програма майбутніх дій.

Промова – це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів. Звідси вимоги до промови: логічна стрункість, емоційна насиченість. вольові імпульси.

Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб – може й нині бути визначальною для промовця. Отже, враховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.

Найчастіше на мітингах виступає не один, а кілька ораторів – кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед до почуттів слухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів, його виступ повинен відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонацій і високим пафосом. Тематика такої промови, як правило, не нова для слухачів, тому завдання оратора – виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане новими фактами, щоб відоме сприймалося по-новому. Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, а чи підготовленою й навіть попередньо написаною, вона має містити більше чи менше рис розмовного мовлення.

Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз’яснюють чи з’ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виважене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.

Ювілейна промова присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь події з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності – до ювілейної промови можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.

Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі широкому загалу факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повинні бути морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.

Найважливіші особливості виголошення промови:

• промовляти належить чітко, дикція має бути особливо виразна;

• голос мітингового промовця посилюється й підвищується; тут діє так званий просторовий фактор - більш або менш значна відстань між промовцем і слухачами. Оратор не просто говорить – він начебто „посилає” фразу слухачеві, орієнтуючись на найвіддаленішого. У недосвідчених промовців це викликає аж надто сильне форсування голосу;

• сила впливу такої промови зростає, якщо в ній наявний ритм. Це досягається витримуванням рівномірно розміщених пауз протягом усього виступу;

• паузи – логічні, психологічні, фізіологічні – тут особливо виразні, тривалість їх більша, ніж при виголошенні доповідей;

• темп промови тим повільніший, чим більша кількість слухачів;

• вибір мовної манери залежить не лише від ситуації мовлення, а і від характеру та емоційного змісту промови;

• якщо зміст виступу мало емоційний, кількість слухачів порівняно невелика, до того ж є мікрофон, - „мітинговий” тип мовлення буде недоречним.

Мікрофон полегшує завдання промовця, позбавляючи його зайвого напруження. Проте виразність, чистота дикції залишається важливою. Голос промовця стає звичайним, форсування звуку вже не потрібне. На перше місце висувається добре володіння всіма відтінками голосу, бо мікрофон їх посилює й увиразнює. Менш відчувається в цьому випадку й ритм, бо зменшується довжина пауз. Зокрема, паузи, потрібні, щоб набрати повітря в легені при дуже голосному мовленні, тут практично відсутні; зберігаються паузи логічні та психологічні, проте роль їх менш важлива, вони не такі помітні й виразні, як при безмікрофонному мовленні. Темп мовлення при наявності мікрофона середній (коли його немає – уповільнений).

Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.

Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах.

Настановча – вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, познайомити її з предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів з певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.

Лекції зі спеціального курсу зазвичай присвячені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчально-програмовими.

Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру – вступ, основна частина, висновки.

Вступ – своєрідний заступ, зачин до теми обраної лекції, її актуальності в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною мірою інтригуючим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові слід докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.

В основній частині повинно бути викладено, послідовно й логічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв’язків кожної смислово-самостійної частини. Як свідчать психологи, кількість частин не повинна перевищувати семи, щоб не розпорошувати увагу й не стомлювати слухачів. Не варто перенасичувати лекцію фактами, „засипати” слухачів цифрами, датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом (цитатами).

Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий та настановчий елемент щодо виконання певних дій. Цій завершальній частині можуть передувати такі фрази:

„Підсумовуючи викладене вище (вищевикладене)...”, „Отже, із усього, про що йшлося сьогодні, можна зробити такий висновок...”, „ І нарешті...”, „ І на завершення...” та под.

Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступі промовець може порушити одне-два питання чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:

• виклад суті певного питання;

• акцентування на основному;

• висловлення свого ставлення й оцінки;

• підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);

• підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).

Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.

Дискусія. Обговорення будь-якого спірного питання звичайно називають дискусією.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Тут дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити.

Висуваючи якусь тезу, тут обов’язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, адже для кожного з них потрібні свої докази.

Найважливіше в науковій дискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Виступаючий повинен подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб розв’язання проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого розв’язку. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи й уже в своєму виступі спробує спростувати їх.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати, коли виникнуть питання або хтось спеціально зацікавиться ними.

Головуючий на таких дискусіях повинен стежити за тим, щоб

• усі аспекти проблеми не були пропущені, а послідовно обговорені;

• усі важливі докази, пропозиції, знахідки були зафіксовані, не загубилися;

• усі учасники обговорення мали можливість виступити;

• зупиняти промовців (тактовно !), які відхиляються від сутності справи;

• у підсумковому слові обов’язково зазначити, в чому учасники дійшли згоди, а в чому – ні;

• протокол чи запис дискусії має стати робочим інструментом, а не даниною канцелярській традиції.

Дискусії в наш час ведуться не лише в середовищі вчених. Дискусій стало набагато більше; тільки культури ведення дискусій стало менше. Якщо ви хочете досягти успіху, зробити кар’єру, стати діловою людиною в сучасному значенні цього слова, тоді візьміть на озброєння такі правила:

• поступіться опонентові всім, чим можна поступитися („ Так, у цьому Ви маєте рацію, а я помилявся. Тепер ми можемо спокійно розглянути ще одне питання, де наші не збігаються”);

• з самого початку спробуйте „перекинути кладку” через прірву між вашими поглядами й поглядами вашого опонента;

• ніколи не давайте опонентові зрозуміти, що ви маєте намір переконати його і впевнені, що цього досягнете;

• не стверджуйте того, чого не можете довести;

• заради справи підніміться вище своїх емоцій, амбіцій, навчіться слухати критику. віддавайте належне своєму опоненту, коли він має рацію, - умійте програвати з гідністю;

• і виграючи, й програючи, уникайте частого вживання „я”: у вашого опонента є своє „я”, воно для нього набагато дорожче, ніж ваше „я” (ваше „якання” принижує його гідність, його особистість);

• навчіться вигравати (там, де один тріумфує, другий „залишає поле бою”з відчуттям поразки, з відчуттям програної справи; там же, де ніхто не поводиться як переможець, не тріумфує, - ніхто не відчуває себе переможеним).

Підготовка тексту виступу – це тривалий процес нагромадження (збирання) інформації із чітким окресленням кола тем, проблем, зацікавлень на найближчий період та перспективних. Інформаційний бум останнього десятиріччя та сучасні засоби електронного зв’язку надають можливість відносно легко й оперативно отримати потрібну інформацію, а комп’ютерні технології полегшують її обробку, класифікацію та зберігання.

Під час опрацювання матеріалу слід навчитися зафіксовувати інформацію для виступу за належним порядком (положення, постулати, гіпотези, хід міркування, аргументація, приклади, порівняння, ілюстративний матеріал, цифрові дані, висновки).

Роблячи виписки із цитатами, іменами, цифрами, відповідними поясненнями,схемами, таблицями, доцільніше користуватися картками однакового формату. На них зазначають розділ чи тему, стосовно якої можна використати зафіксований матеріал.

Опрацьовуючи наукові джерела, які безпосередньо не стосуються обраного дослідження, але з якими варто ознайомитися для загального уявлення про стан вивчення проблеми, пишуть анотацію. Вона складається з опису бібліографічних ознак книги, короткого викладу змісту, вказівок, кому адресоване це видання. Можна скористатися й готовою анотацією, якщо вона є в книзі.

Стисло викласти інформацію можна в тезах. Вони являють собою коротко сформульовані головні положення тексту, авторські висновки та їх обґрунтування. Тезувати можна основні положення тексту, ідучи за розвитком авторської думки, цитуючи ключові фрагменти. А можна викласти основні положення твору власними словами, уникаючи громіздких цитат. Останній спосіб доцільніший, бо активізує індивідуальне сприймання читача.

Більш розгорнутою формою тез є конспект, у якому стисло викладають найістотніше в змісті джерела чи його фрагмента. Але цей вид роботи потребує попереднього укладання плану й тез опрацьовуваного твору. Як і тези, конспект можна укладати двома способами, але пам’ятати, що в тезах лише формулюється думка, ідея чи теорія, тоді як у конспекті треба відбити її розвиток.

Уміння раціонально зафіксувати та упорядкувати одержану інформацію сприяє її глибокому засвоєнню і свідчить про високу культуру розумової праці.