2.Сулм – лінгвістична основа мови професійного спрямування

Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціальні діалекти) формах загальнонародної мови.

Поняття „загальнонародна мова” значно ширше, ніж поняття „літературна мова”, адже загальнонародна мова охоплює різноманітні говірки даної мови, просторіччя, жаргонізми, а також літературну форму мови, яка виникає значно пізніше за діалекти.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей:

• державні і громадські установи;

• пресу;

• художню літературу;

• науку;

• мистецтво;

• освіту;

• побут людей.

Поняття „сучасна українська літературна мова” слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка і до нашого часу.

Сучасна українська літературна мова характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Вона сформувалася на основі південно-східного наріччя (київсько-полтавські говірки).

І.П.Котляревський – зачинатель нової української літературної мови (1798 рік – опубліковано три перші частини „Енеїди”).

Т.Г.Шевченко – основоположник сучасної української мови. Саме у творчості Тараса Шевченка об’єдналися кращі зразки літературної мови І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, українського фольклору і народної мови. Фонетичні, морфологічні, лексичні і синтаксичні норми стають зрозумілими для більшості, що дозволяє українській мові бути засобом збереження і передачі знань, засобом усвідомлення єдності нації. Творчість Т.Г.Шевченка зробила українську мову придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.

Після того українська літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних українських говірок ( а також із чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою київсько-полтавську основу, зробилася мовою всеукраїнською. Норми її, що поступово вироблялися, були відтворені в мові найкращих українського слова – письменників, публіцистів, науковців.

Головними ознаками української літературної мови, за І.Огієнком, є: 1) чистота, відсутність діалектних нашарувань у лексиці й граматиці; 2) наявність єдиного правопису, укладеного вченими-мовознавцями; 3) народність у широкому розумінні слова на відміну від простонародності; 4) уживання запозичених слів за традицією літературної мови; 5) уникнення запозичень у тих випадках, де є відповідні українські слова; зокрема русизмів та полонізмів, які можуть негативно вплинути на мову; 6) уникнення архаїзмів; 7) збагачення словникового запасу літературної мови новотворами, що є легко зрозумілими і утвореними за законами мови; 8) ясність стилю, яку в українській мові варто досягати за допомогою складносурядних, а не складнопідрядних речень; 9) плекання культури літературної мови; 10) багатство фразеології; 11) правильність, що ґрунтується на знаннях основ літературної мови; 12) орієнтування на західноєвропейські традиції.

Літературна мова має дві форми реалізації: усну і писемну.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.