2.Основний критерій мовленнєвої культури – дотримання мовних норм. Орфоепічні норми української літературної мови і професійне мовлення

Основним критерієм мовленнєвої культури людини є дотримання мовних норм.

Поняття мовної норми, їх різновиди були з’ясовані в попередній лекції. Розглянемо детальніше орфоепічні норми, які кожна людина в сучасному світі повинна опанувати передусім.

Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Орфоепічні норми - це закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти у вимові, які найповніше й найкраще виконують свою суспільну роль. Орфоепічні норми охоплюють насамперед вимову звуків у різних позиціях , у сполученнях з іншими звуками, у граматичних формах, групах слів та окремих словах. Крім цього, вони включають і норми наголошування слів та інтонацію.

Нормативна вимова має велике суспільне значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільного життя. Правильна, унормована вимова є однією з ознак культури усного ділового мовлення. Дотримання вимовних норм – важлива умова взаєморозуміння між комунікантами. В усному мовленні найбільшою мірою проявляється внутрішня культура людини, її духовне багатство. Культура мовлення не дається людині від народження – вона набувається в процесі спілкування. Правильно й чисто говорити українською мовою може кожний, аби тільки було бажання. Щоб індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності, потрібно засвоїти вимовні норми.

Розглянемо основні норми вимови голосних і приголосних звуків в українській мові, правила наголошування слів, а також деякі засоби творення милозвучності.

При характеристиці особливостей вимови звуків використовується фонетична транскрипція, зокрема такі знаки:

[´] – відображення м’якої вимови;

[’] – відображення пом’якшеної вимови;

[:] – позначення подовженої вимови приголосних;

[^е] – маленька літера вгорі позначає звук, до якого наближається у вимові ненаголошений голосний;

[á] – позначення наголосу.

Основними нормами української літературної вимови є такі:

1. Під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко, виразно, відповідно до написання, наприклад: постанова [постанóва], закон [закóн], план [плáн].

2. Голосні [а], [у], [ і ] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання: валюта [вал´ýта], розмір [рóзм’ір].

3. Ненаголошені [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [е^и] або [и^е], наприклад: реквізит [ре^икв’ізúт], викладач [ви^екладáч].

4. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові, наприклад: охорона [охорóна], мажоритарний [мажоритáрний], сторін [сторíн]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [о^у]: костюм [ко^ус´т´ýм], зозуля [зо^узýл´а].

5. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: досвід [дóсвід], сторож [стóрож], об’їзд [обйíзд], могти [могтú]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові),є порушенням орфоепічних норм української літературної мови.

В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [нíхти^ек] , кігтя [кíхт´а].

6. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґзáл], молотьба [молод´бá].

7. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [осíб], верф [вéрф], повір [повíр], секретар [секретáр]. Напівпом’якшені вони перед [ і ]: біржа [б’íржа], мінус [м’íнус], ефір [еф’íр], в словах іншомовного походження: бюро [б’урó], Мюнхен [м’ýнхен] та в словах на зразок свято [с´в’áто], цвях [ц´в’áх].

8. Задньоязикові приголосні [ґ], [к], [х] та глотковий [г] , як правило, тверді: ґанок [ґáнок], килим [кúлим], хиткість [хúтк’іс´т´], гиря [гúр´а]. Пом’якшуються вони тільки перед [ і ] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к’іóск], хірург [х’ірýрг], енергія [енéрг’ійа], кювет [к’увéт].

9. Африкати [дˆз], [дˆж] вимовляються як неподільні звуки: дзвінок [дˆзв’інóк], відрядження [в’ідр´áдˆжен´:а], нагородження [нагорóдˆжен´:а].

10. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком іншомовних слів: кінець [к’інéц´], продавець [продавéц´], але шприц [шпрúц], палац [палáц].

11. Розрізняються приголосні - проривний [ґ] (ґудзик, ґанок, ґрунт) і щілинній [г] (генеральний, голова, гнучкий).

12. Сполучення -шся, -ться у дієслівних формах вимовляються як [с´:а], [ц´:а]: звітуєшся [зв’ітýйес´:а], листується [листýйец´:а].

13. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з´с´а], [ц´с´а]: не морочся [не морóц´с´а], не уріжся [не урíз´с´а].

14. В іншомовних словах звук [ і ] після голосного обов’язково йотується: інтуїція [інтуйíційа], мозаїка [мозáійіка], руїна [руйíна].

15. В іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійéна], клієнт [кл’ійéнт]. Вживання у таких словах нейотованого [е] є неправильним.

В усному мовленні важлива роль належить наголосові. Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: мáркетинг, фенóмен, консóрціум, комерcáнт, співіснувáння, самовдосконáлення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гарáж – гаражá – у гаражí; гопáк – гопакá; брáти – беремó – беретé. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад, форма називного відмінка множини деяких іменників (векселí, але 2 вéкселі; лікарí, але 4 лíкарі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одногó але всі до óдного, один за óдного, один óдного; однúм, але один за óдним, один з ó дним, одні óдних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: грúвня – грúвні, грúвнями, лáгодити – лáгоджу, лóгодиш. У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови, наприклад, у словах – бéсіда, близькúй, кóлесо, к ó сий, кропивá, кухóнний, одинáдцять (порівняйте з російськими словами бесéда. блúзкий, колесó, косóй, крапúва, кýхонный, одúннадцать).

Словесний наголос може виконувати функцію диференціації значень слів або їх граматичних форм.

Особливу увагу треба звернути на ті випадки, коли наголос є засобом розрізнення значень багатозначного слова. Неправильне наголошування може призвести до нерозуміння висловленого. Наприклад, слово виховання має два значення: вихова'ння як процес, дія, яка продовжується ( вихова'ння дитини починається з дня її народження), і ви'ховання як результат процесу ( він одержав добре ви'ховання). Так само розрізняємо виконання як процес ( викона'ння плану йде успішно) і ви'конання як закінчена дія, результат ( доповідали про ви'конання плану). Також наголос допомагає диференціювати об’є'днання у значенні організація, товариство, спілка ( статут об’є'днання) і об’єдна'ння у значенні дія ( відбулося об’єдна'ння сил); обла'днання у значенні сукупність механізмів, приладів, пристроїв ( нове обла'днання) і обладна'ння у значенні ( закінчено обладна'ння кабінету).

Наголос може також розрізняти слова з різним лексичним значенням. Такі слова є різновидами омонімів, вони мають назву омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): ви'года (діяти з ви'годою) і виго'да ( квартира з виго'дами); похі'дний (похі'дний рюкзак) і похідни'й (похідни'й від іменника); лі'карський (лі'карська допомога) і ліка'рський (ліка'рська рослина); ві'тряний (в'ітряний день) і вітряни'й ( вітряни'й двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.

Словесний наголос виконує також і форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі нови'ни – не чув новини', зелені поля' – край по'ля, малі рі'ки - берег ріки' і под. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипа'ти – треба заси'пати, будемо склика'ти – наказав негайно скли'кати. Звичайно, у наведених прикладах відмінність у граматичному значенні підтримується контекстом, але наголошування теж відіграє важливу роль.

Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє вдосконаленню усного мовлення.

Незважаючи на те, що наголос в українській мові рухомий і вільний, простежуються в багатьох випадках стала система і відповідні закономірності.

В іменниках спостерігається переважно наголошене закінчення у називному відмінку множини: словá, моря´, берегú, шляхú. Але: вíкна, дорóги, очі, костю´ми.

У словах із суфіксом –щин(а), -ччин(а) наголос на основі сталий: Сýмщина, Полтáвщина,Вíнниччина, Хáрківщина, але: Галичинá.

В іменниках із префіксом ви- наголос падає на префікс: вúпадок, вúняток, вúробіток, вúтяг, але: вимóва, видавнúцтво, вирощувáння (хоча вúрощення), вúгода (і вигóда).Так само наголошений і префікс по- у словах: пóзначка, пóхибка, пóсвідка, пóдруга, пóділ (і подíл), але: показнúк, покýпка, постáвка.

У трискладових іменниках віддієслівного походження наголос падає на той склад, на якому він стоїть в інфінітиві: читáння, завдáння, питáння, надбáння, а в двоскладових – переважно на закінчення: життя́, звання́, але: вчéння, вмíння.

У складних іменниках наголошується, як правило, сполучний голосний: гуртóжиток, машинóпис, літóпис, але: листопáд, землемíр, пішохíд.

В іменниках іншомовного походження наголос переважно сталий. Слова на – метр наголошуються на останньому складі: кіломéтр, сантимéтр, мілімéтр, але: спідóметр, барóметр, манóметр (прилади), за аналогією до анонíм – псевдонíм, але: антóнім, синонíм, паронíм; до квартáл – універсáл, до цемéнт – докумéнт, постамéнт, але фундáмент, до диспансéр – партéр, шофéр, стажéр, до гастронóмія – кулінáрія, індустрія, але: хірургíя, поліграфíя, до монолóг – діалóг, каталóг, некролóг, але: психóлог, філóлог, дерматóлог, урóлог (назви за фахом).

При зміні іншомовних слів наголос, як правило, не змінюється: авáнсу, авáнсом, аванси; хíмія, хíмією, але: профéсор – професорú, кóлір – кольорú.

У власних назвах іншомовного походження (в іменах та прізвищах) наголос здебільшого ставиться на тому складі, як у тій мові, з якої засвоєно слово: у французькій – на останньому складі (Олександр Дюмá, Луї Арагóн, Віктор Гюгó), в англійській – на першому (Бáйрон, Дíккенс, Рáссел, але: Шекспíр), у польській – на передостанньому складі (Івашкéвич, Сенкéвич, Міцкéвич, Жерóмський).

В українських прізвищах, які походять від загальних назв, наголос ставиться на той же склад, що і в словах, від яких вони утворилися: Барáн, Драбúна, Дубúна, Ковáль, Кравéць, Лопýх, Співáк.

Серед прикметників можна виділити двоскладові, які мають наголос на закінченні: новúй, швидкúй, близькúй, легкúй, вузькúй, але: дáвній, дрýжний, тúхий.Під впливом російської мови подібні прикметники іноді наголошуються неправильно. Водночас є чимало двоскладових непохідних прикметників, які мають наголос на корені: бо'сий. во'гкий, ти'хий, ці'лий. У трискладових, словах чимало прикметників із подвійним наголосом: весня´ний – веснянúй, чимáлий – чималúй, мрíйливий – мрійлúвий, гýмовий – гумови́й, зимóвий – зимовúй. Таке ж явище спостерігається і в чотирискладових прикметниках: повáжаний і поважáний, повíтряний і повітря´ний, щаслúвіший і щасливíший.

У багатоскладових прикметниках (як і у всіх багатоскладових словах) є ще й побічний наголос: к̀оренéвий, шúферн̀ий, а в складних – і по кілька побічних наголосів: ̀автом̀отолюбúтельський, с̀ільськог̀осподáрський, б̀агат̀остраждáльний.

Багатоскладові прикметники, утворені від іменників іншомовного походження, мають наголос переважно на тому складі, що й іменники: гáз – гáзовий, нáфта – нáфтовий, гíпс – гíпсовий, але: цегéльний, цеховúй, формовúй, курсовúй.

У числівниках з приводу наголосу чітко діє закон аналогії: одинáдцять, чотирнáдцять, бо дванáдцять, тринáдцять (наголос на колишньому прийменнику на). Цей наголос зберігають однокореневі збірні числівники: одинáдцятеро, чотирнáдцятеро. Якщо ці числівники виступають компонентом складного слова, то основний наголос падає на другу складову частину, а побічний – наголошує компонент на-: одинàдцятиклáсник, чотирнàдцятиповерхόвий.

Кількісні числівники шістдеся'т, сімдеся'т, вісімдеся'т мають наголос на другому компоненті, наголошування на першому складі ненормативне.

Відмінюючи кількісні числівники, слід звернути увагу на те, що числівники на –дцять і –десят мають наголошені закінчення -ох, -ом, -ма, -ома.: одинадцятьόх, одинадцятьόм, одинадцятьмá, одинадцятьомá.

Числівник один ( одна, одно, одне) може входити до складу стійких сполук, у яких можна спостерігати переміщення наголосу на перший склад числівника: всі до όдного, одне до όдного, один за όдним, одне όдному, один за όдного, один з όдним, але: зрозумів з одногό слова.

Порядковий числівник другий не змінює наголосу у відмінкових формах: дрýгого, дрýгому.

У займенників спостерігається така системність у наголошенні: більшість із них мають наголос на закінченні: менé, тебé, собí, тогó, цьомý, томý.Наголошування на корені, характерне для говірок західних областей України, не є нормативним. Коли ж перед займенником вживається прийменник, то наголос переміщується на основу: до тóго, при цьóму, після ньóго, біля мéне, за тéбе, у тóму, для цьóго. Це буває тоді, коли займенники той, цей, весь із прийменниками означають абстрагований предмет. Якщо вони називають абстраговану ознаку, то наголос залишається на закінченні: до тóго – до тогó ставка, при цьóму – при цьомý будинку, при всьóму – при всьомý народові.

Слід звернути увагу на займенник ніякий, наголос якого не змінюється у відмінкових формах: нія'кого, ні'якому, нія'ким, ні з я'ким, ні на я'кому і т.д.

Дієсловам також властива системність у наголошенні, проте вона настільки складна, що в них, як у жодній частині мови, наявне особливе порушення норм. Тут виявляється сильний вплив діалектних рис та сусідніх мов. Так, у першій особі однини теперішнього і майбутнього часів у дво- і трискладових дієсловах у літературній мові наголос падає на закінчення (ходжý, візьмý, роблю´, кажý, приведý), однак є чимало дієслів, що мають наголос на основі (мóжу, стáну, співáю, рáджу, читáю). За аналогією до другої і третьої особи однини іноді замість кажý, пишý, роблю´, ведý, несý помилково наголошують мовці перший склад (кáжу, пúшу, рóблю, вéду, нéсу). Так само припускаються помилок у наголошенні дієслів цих часів і в множині. Замість беремó – беретé, живемó – живетé наголошується другий склад (берéмо – берéте, живéмо – живéте).

Часто неправильно наголошуються двоскладові дієслова в інфінітиві: замість везтú, нестú, местú, плестú, брестú ставиться наголос на першому складі (вéсти, нéсти, мéсти, плéсти, брéсти). Так само помиляються в наголошенні дієслів минулого часу однини жіночого роду: замість взялá, далá, плелá, везлá наголошують перший склад (взя´ла, дáла, плéла, вéзла). У такому разі слід звертатися до орфоепічних та інших словників і перевіряти, бо неправильний наголос не тільки відвертає увагу слухачів від змісту, а й іноді спотворює його: Пор.: я плáчу і я плачý, я ношý і взяв нóшу, я кручý і побачив крýчу.

У наголошенні прислівників помилок трапляється менше, ніж в інших частинах мови. Проте у слові рáзом слід ставити наголос на першому складі (а не разóм). Перший склад наголошується і в словах вúсоко, шúроко, глúбоко (на другому складі наголос можна зустріти лише в поезії).

Деякі прислівники мають подвійний наголос: бáйдуже і байдýже, зáвжди і завждú, слíдом і слідóм та ін. Однак подвійні наголоси в одному слові свідчать про неусталеність системи і розхитують літературну норму. Через те у мові, як правило, закріплюється за словом один наголос, а другий або вживається рідше, або змінює значення слова.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричинювати їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини. Помилки в наголошуванні слів не можна виправдати тим, що” всі так говорять”. Опрацювати орфоепічні норми української мови Вам допоможуть такі словники та довідники:

Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. – К.: Рад.шк., 1984

Орфоепічний словник української мови: У 2 т. – К.: Довіра, 2001.

Погрібний М.І.Орфоепічний словник.- К.: Рад.шк., 1984.

Українська літературна вимова і наголос: Словник – довідник / Уклад. І.Р.Вихованець, С.Я.Єрмоленко, Н.М.Сологуб, Г.І.Щербатюк.- К.: Наук. думка, 1972.

Наводимо приклади слів, у яких найчастіше допускають відступи від акцентуаційних норм.

Правильно Неправильно

беремó берéмо

вáловий валовúй

вербá вéрба

вúпадок випáдок

вирáзний вúразний

вúсоко висóко

вісімдеся´т вíсімдесят

дóшка дошкá

живóпис жúвопис

кúдати кидáти

кóлесо колесó

контрактóвий контрáктовий

легкúй лéгкий

льодовúй льодóвий

металýргія металургíя

ненáвисний ненавúсний

новúй нóвий

ознáка óзнака

пеня´ пéня

порядкóвий поря´дковий

предмéт прéдмет

прúятель прия´тель

рúнковий ринкóвий

серéдина середúна

сімдеся´т сíмдесят

старúй стáрий

тонкúй тóнкий

фаховúй фáховий

фенóмен феномéн

черговúй чергóвий

читáння чúтання

В українській мові існують певні правила, за якими поєднуються звуки в мовленнєвому потоці. Ці правила спрямовані на те, щоб полегшити вимову для того, хто говорить, і сприймання для того, хто слухає. Українська мова уникає насамперед збігу голосних звуків. Тому ми говоримо ріка й озеро ( а не ріка і озеро), були в Олега (а не були у Олега). Небажаним також є збіг приголосних. Тому ми говоримо використовують у промисловості ( а не використовують в промисловості), запишеш усе ( а не запишеш все). Дотримання правил поєднання голосних та приголосних звуків забезпечує милозвучність мовлення.

Українська мова досягає милозвучності завдяки розвиненій системі варіантів різноманітних мовних елементів, які чергуються: прийменників (у – в,з –зі- із, над –наді, під – піді, перед – переді), сполучників ( і- й), часток ( би – б, же – ж), префіксів ( від – віді-, над- – наді-, об- - обі-, в- - у-), постфіксів (-ся - -сь), початкових та кінцевих звуків у словах ( ужити – вжити, іти – йти, знову – знов).Вживання того чи іншого варіанта визначається його звуковим оточенням.

Розглянемо засоби милозвучності української мови.