2.2 Ступені пізнання: гадка і наука.

Поняття анамнезу пояснює джерело, чи можливість пізнання, запорука якого – споконвічна інтуїція правди в нашій душі. Етапи і специфічні способи пізнання Платон визначає в діалозі "Держава" і інших діалектичних діалогах.

Платон відштовхується від таких положень:

1. пізнання пропорційне буттю так, що лише те, що існує максимальним чином є пізнаваним найдосконалішим чином;

2. небуття абсолютне і не пізнаване.

3. є проміжна реальність між буттям і небуттям, тобто сфера чуттєвого – суміш буття і небуття (тому вона – об'єкт становлення), отож є і проміжне пізнання між наукою і неуцтвом і ця проміжна форма знання є "doxa", "докса", гадка.

3.Естетика.

Слово “естетика” (aistheticos) – грецького походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого пізнання. У сучасному визначенні естетики говориться про те, що естетика – це наука про загальні закони розвитку мистецтва. Проблемою мистецтва займався і Платон. Якою є цінність мистецтва для істини? – він дає негативну відповідь на це запитання. “Мистецтво приховує істину, воно псує природу людини, оскільки обманює.” Своє негативне ставлення Платон пояснює тим, що мистецтво є лише імітацією, наслідуванням чуттєвого, це лише копії світу, отже це копія копії. Т.ч. мистецтво ще більше віддалене від дійсного світу – світу ідей. Проте, попри негативне ставлення Платона до мистецтва у його творах все ж можна знайти натяк на те, що мистецтво дає вихід до ідеального буття. Однак цей момент у Платона є нерозвинений і немає підстав звинувачувати його у непослідовності.

Живопис, за Платоном, це відтворення примар. Це ж стосується епосу і драматургії. Так, Платон, критикує Гомера, “було б краще, якби Гомер не розповідав про війни, про керівництво воєнними діями, про управління державою, про виховання людей, а все це здійснював на ділі – тоді він стояв би на другому місії від оригіналу.” Платон промовляє вустами Сократа: “у нашу державу поезія приймається лише остільки, оскільки це гімни богам і хвала доброчесним людям.”

Аналогічне ставлення у Платона і до риторики. Риторика – мистецтво підлабузнення до натовпу та фальсифікації істини. Отже риторика зайнята виробленням невірних вірувань. “Риторика спекулює на найбільш вразливій частині душі – її довірливості та мінливості.”

5. Енциклопедична філософія Аристотеля

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) народився в Македонії м. Стагіра. Був учителем Александра Македонського. Заснував в Афінах свою філософську школу – перипатетичну. Твори: “Перша філософія”, “Фізика”, “Про небо”, “Про душу”, “Політика”, “Етика”, “Риторика”, “Поетика”, “Органон”. Як зазначає Б.Рассел, погляди Платона розбавлені здоровим глуздом – це і є метафізика Аристотеля. Вивчення філософії Аристотеля найліпше розпочати з критики ним учення Платона. Аристотель не прийняв платонівського вчення про сутності як надчуттєві ідеї, він також відкинув тезу про надчуттєве Єдине (Одно). Аристотелеві “форми” існують у самих речах, а Єдине – це те саме, що і буття речі. Що ж дає сущим змогу бути? За Аристотелем – це вид, форма (ειδος), або енергія. Форма робить матерію дійсністю, дає змогу бути чимось. Матерія – потенційне (можливе) суще. Перехід до дійсного (актуального) відбувається через рух завдяки формі. Матерія тільки можливість, вона може бути, а може і не бути. Аристотель віддає пріоритет індивідуальному “над загальним. Справжнім буттям, субстанцією може бути тільки одиничне буття. Світ – сукупність субстанцій, кожна з яких нерозривна єдність форми та матерії. Оформлюючися, матерія стає причиною існування речей. Проте студенти повинні звернути увагу, що матерія у Аристотеля не повністю пасивна. Вона жадає форми, існує як потенціал. Як любовний потяг до виду.

Рух – це перехід від можливості, потенційності до дійсності, актуальності. Рух завжди має початкову причину. Це щось, що рухає, повинно бути іншим сущим, тобто творчою причиною, яка надає форму матерії, маючи на думці вид (форму), тобто мету (кінцеву причину) своєї творчої енергії. Рух вічний, енергія передує можливості, очевидно, існує першодвигун (першорушій), який ніколи не переходив із потенціального в актуальне, його сутність – лише енергія, він не тілесний чи матеріальний. Першодвигун, у Аристотеля, ототожнюється з богом. Проте він має дещо інші характеристики, порівняно із християнським Богом. Аристотелівський бог стає передумовою тлумачення суті сущих, а також буття самого по собі. Він не творить ні форм, ні матерії, але виявляється першоосновою буття. Він чистий вид, він мислить чистий вид, що є його власною сутністю й енергією. Бог мислить сам себе, він байдужий до світу і відчужений від нього, водночас він цільова причина всього.

Цікаве тут те, що через таке тлумачення Бога, песимізм Платона змінюється у Аристотеля на оптимізм. Світ не деградує, а постійно розвивається в напрямі до Бога, правда цей процес не може завершитися, оскільки матерія залишається. Загалом Аристотель виокремлює чотири причини речей: матеріальну, формальну, діючу, цільову.

Теорія пізнання. Першим рівнем пізнання Аристотель уважає чуттєвість, але через неї ми пізнаємо лише одиничне. Розум пізнає загальне. Мета пізнання – пізнати загальне. Аристотель заклав теоретичні засади логіки як науки. Сформулював закон суперечності, виключення третього, закон тотожності та закон достатньої підстави

Етика. Гарантією доброчесного життя Аристотель уважає помірність, ухиляння від крайнощів. Він поділяє доброчесності на дві групи: інтелектуальні (вони набуваються через навчання) та етичні – як результат звички. Чесноти для Аристотеля – це засіб досягнення щастя, а досконале щастя – це споглядання.

Політика. На думку Аристотеля, держава виростає із сім’ї. Державі передує об’єднання сімей, які об’єднуються в державу, і де стосунки базуються на стосунках, що властиві сім’ї (чоловік-жінка, господар-раб). Держава вища за сім’ю й окрему людину. Держава забезпечує обмін, порядок і щасливе життя. Мета держави виховувати, плекати культурних, шляхетних людей. Ідеальна та держава, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості громадян. Аристотель говорить про природність рабства, природно, що існують раби і вільні люди. Розрізняє такі форми держави: позитивні (монархія, аристократія, політея), негативні: (тиранія, олігархія, демократія).

10