Тема: Метод науки держави і права

План

1. Значення методології у пізнанні держави і права. Зв'язок предмета і метода науки.

2. Методологічні підходи до характеристики сутності держави.

3. методологія визначення сутності права та його співвідношення з державою.

І. Поряд з предметом, властивим будь-якій науковій чи навчальній дисципліні, теорія держави і права має також і властивий їй метод, який знаходиться у тісному взаємозв’язку з предметом.

Метод держави і права являє собою прийом чи спосіб вивчення реальної дійсності та отримання об’єктивних знань про державу та право.

Значення методу:

• методологія це умова, без якої неможливе пізнання сутності державно-правових явищ, які мають складний протирічний характер;

• надає можливість виокремити та дослідити закономірності держави і права;

• це засіб зібрання та дослідження фактів, які складають предмет науки;

• це засіб узагальнення, певних рис чи ознак, які в сукупності виявляються як загальні закономірності, які потім конкретизуються галузевими дисциплінами;

• це засіб узагальнення практики, що враховує особливості предмету науки та відображається у свідомості суб’єкта;

• забезпечує приріст нових знань, поглиблення уявлень про властиві предмету закономірності;

• забезпечує процес переосмислення теоретичних ідей та положень, відхід від догматики та можливість осмислення права в декількох напрямках, підходах і контекстах;

• забезпечує вивчення держави і права не лише як наукових категорій, а і як реально існуючих категорій, що виробляються суспільством і націлені на регулювання суспільних відносин;

• це засіб дослідження, що має власну структуру, яку складають поняття і категорії, пояснення, мову науки та наукові теорії;

• це засіб забезпечення поєднання науки і практики, оскільки об’єктивність знань призводить до творчого використання державних і правових інститутів;

• це засіб забезпечення системи знань про державу і право;

• це засіб передачі наукової інформації в системі наук шляхом конкретизації загальних закономірностей галузевими науками та синтезу галузевих та синтезу галузевих знань у певні узагальнення і висновки;

• це засіб формування і обґрунтування можливих шляхів розвитку держави і права, подолання соціально-політичної напруги, соціальних конфліктів та криз.

Таким чином методологія є важливим засобом наукової діяльності, що має важливе практичне і теоретичне значення.

ІІ. Сутність держави як суспільного явища являє собою багатогранну категорію, яка складається з різноманітних взаємопов’язаних внутрішніх та зовнішніх сторін, які надають державі якісну визначеність універсального засобу управління. Розкрити сутність держави означає виявити головне, визначальне, те, що обумовлює об’єктивну необхідність держави.

В історії суспільної думки існували різні підходи до аналізу сутності держави, які відображають методологію її дослідження. В сучасній науці склалось 7 підходів до аналізу сутності права.

- теологічний підхід розглядає державу як встановлене Богом явище. Цей підхід засновується на метафізичному методі характеристики сталості держави як божественного явища.

- класичний підхід характеризує державу як засіб силового тиску на населення. Основним методом є матеріалістична діалектика.

- юридичний підхід аналізує державу з позицій сукупності ознак як юридичної категорії (метод формалізаційний, системний, функціональний).

- соціологічний підхід розглядає державу як юридичну персоніфікацію нації (народу), що реалізує соціальні функції (історичний, порівняльний, діалектичний метод).

- інформаційно - кібернетичний підхід аналізує державу як структуру, яка діє на основі системи зв’язків. Інформація вводиться до державних органів, після цього слідує прийняття рішень, які сприймаються населенням (функціональний, системно-структурний, інформаційний методи).

- загальнофілософський підхід розглядає державу як певне явище, що відрізняється від інших притаманними йому якостями (поєднання загальнофілософських методів).

- соціальний підхід забезпечує вивчення держави як засобу відображення інтересів певної соціальної групи (матеріалістичний, порівняльний методи).

ІІІ. Об’єктивною закономірністю сучасного світу є зростання ролі права в усіх основних сферах суспільства. Це пов’язано з ускладненням суспільних відносин, їх спеціалізацією, підвищенням значення інститутів демократії, посиленням ролі держави в забезпечення інтересів людини.

Все це обумовлює необхідність дослідження сутності права. Його методологічну основу складають аспекти визначення сутності права.

Гносеологічний аспект полягає у пізнанні права як важливої юридичної категорії.

Класово-вольовий аспект визначає право як засіб відображення класових інтересів, що визначаються матеріальними умовами суспільства.

Динамічний аспект забезпечує розмежування права та закону і розуміння права як виразу справедливості, як доцільного розподілу інтересів, як особливе психологічне переживання, упорядкованість суспільних відносин та як явище, яке постійно розвивається і вдосконалюється.

Важливого значення в аспекті визначення сутності права має його співвідношення з державою. Можливо виокремити 5 підходів до вирішення цього питання.

1. Етатистський – держава є головним інститутом суспільства, вона встановлює право, захищає інтереси більшості. Держава передує праву, право залежить від держави та продовжується нею. Право є сукупністю державно-владних велінь, що забезпечуються можливістю застосування примусу.

2. Природно-правовий передбачає існування права до і незалежно від держави. Держава є продуктом права, оскільки процес її виникнення закріплюється правом. Держава підкоряється праву, оскільки держава виникає з потреби забезпечити дію права як системи нормативного регулювання (правова держава).

3. Дуалістичний виходить з існування двохстороннього функціонального зв’язку між державою і правом. Вони не можуть існувати один від одного, між ними існує двохсторонній зв'язок взаємної залежності.

4. Позитивістський обґрунтовує ідею самообмеження держави правом. Приймаючи закони держава обмежує себе ними. Однак таке самообмеження визначається самою державою.

5. Ліберально-демократичний обґрунтовує ідею зв’язаності держави правом та виходить із розмежування закону і права, вважаючи право первинним елементом. Це повинна враховувати держава, приймаючи нові закони.

Аналізуючи зв'язок держави і права слід мати на увазі, що право є відносно самостійним по відношенню до держави, як і держава відносно самостійна стосовно права. Крім того, кожне з цих явищ характеризується власними закономірностями розвитку. Однак, вони не можуть функціонувати ізольовано і не спричиняють одне на одного взаємний вплив.

Юридичні науки теоретичного й історичного профілю

Теорія держави і права. Теорія держави і права — це фундаментальна за­гальнотеоретична юридична наука, що досліджує основні закономірності ви­никнення, розвитку і функціонування держави і права, розробляє методоло­гію, головні наукові поняття, категорії і теоретичні конструкції юриспру­денції, здійснює методологічне забезпечення юриспруденції, забезпечує її взаємозв'язок з іншими науками. Теорія держави і права складається з теорії держави, теорії права і приватнонаукових теорій (теорії правових норм, пра­вовідносин, механізму правового регулювання тощо).

Предмет теорії держави і права — основні закономірності виникнення, становлення, розвитку і функціонування держави, права, прав людини як цілісних соціальних інститутів, а також методологія юриспруденції. Пред­мет теорії держави і права досліджують з використанням парадигм, методо­логічних підходів і методів, як правило, вищих рівнів. Теорія держави і пра­ва безпосередньо пов'язана з гуманітарними науками (філософією,<політоло-гією, соціологією, психологією, історією), іншими юридичними теоретични­ми та історичними дисциплінами (історією вчень про державу і право, істо­рією держави і права, філософією і соціологією права, порівняльним право­знавством), більшістю нормативних і прикладних юридичних дисциплін, що використовують її теоретичні й методологічні висновки, а наукові результа­ти останніх використовуються у загальнотеоретичних дослідженнях.

Наукові дослідження, проведені в межах теорії держави і права, мають теоретичний, методологічний, прогностичний і міждисциплінарний харак­тер, їх результати призначені для застосування іншими юридичними дис­циплінами, а також для використання як основних положень удосконален­ня правотворчості, правової практики і практики розбудови державності.

Філософія права. Філософія права — юридична і філософська дисциплі­ни, що формують юридичний світогляд та охоплюють філософські принци­пи юридичної науки і правової практики, зокрема досліджують діалектичні, гносеологічні, логічні підходи до праворозуміння і методології юриспру­денції. Філософія права є "молодоїр" самостійною,галуззю юриспруденції, але має давні традиції як галузь філософії. її витоки походять від софістів Стародавньої Греції, юристів Стародавнього Риму, а основні положення розроблено у працях Г. Гроція, Г.В.Ф. Гегеля, Дж. Остіна, Б.Н. Чичеріна та інших відомих мислителів і вчених — філософів і юристів.

Предмет філософії права як юридичної дисципліни — філософські ас­пекти, основи виникнення, розвитку і функціонування державно-правової реальності та юридичної науки. Філософія права використовує діалектичні, гносеологічні й логічні методи, адаптуючи їх до особливостей предмета до­слідження.

Міждисциплінарні зв'язки філософії права поширюються на більшість гуманітарних і юридичних дисциплін, а її дослідження є базовими для юри­дичної науки і правової практики.

Історія вчень про державу і право. Історія вчень про державу і право — самостійна наукова дисципліна, що досліджує історію розвитку теоретичних знань (теорій, вчень, ідей, концепцій, доктрин) про державу і право з метою виявлення умов їх виникнення, опису змісту окремих вчень, зв'язків і відмінностей між ними, а також основних історичних закономірностей роз­витку теоретичного юридичного знання.

Історія вчень про державу і право за своєю сутністю — це історія теорії держави і права, філософії, соціології і психології права. її предмет — різно­манітні теорії, доктрини, концепції, ідеї, що існували й існують у світі, умо­ви їх виникнення, розвитку і відмирання, втілення в життя, а також їх зміст.

До основних методів історії вчень про державу і право належать істо­ричний і логічний, а також методи побудови й аналізу систем наукових юри­дичних знань. Історія вчень про державу і право пов'язана насамперед з іншими теоре­тичними й історичними дисциплінами, а також гуманітарними науками, проте її здобутки можуть використовуватися й у нормативних і прикладних юридичних дисциплінах.Результати досліджень, що проводяться в межах цієї дисципліни, мають безпосереднє значення для пояснення і визначення перспектив розвитку те­оретичних й історичних юридичних дисциплін. Історія держави і права. Історія держави і права — історична юридич­на наукова дисципліна, що досліджує історію виникнення, розвитку дер­жави і права, закономірності й особливості єдності та взаємозв'язку дер­жавних органів, правових інститутів конкретних держав у хронологічній послідовності. Історія держави і права об'єднує два відносно самостійних відгалуження — історію держави і права зарубіжних країн та історію держави і права України. П редмет історії держави і права — конкретно-історичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави, права, їх інститутів. Методологія історії держави і права базується на історичному методі. Крім того, використовують порівняльно-історичний, інституціональний, структурний, герменевтичний, генетичний та інші методи і методологічні підходи юриспруденції та загальної історії. Результати досліджень історії держави і права мають наукове, методоло­гічне і практичне значення, використовуються в багатьох юридичних дис­циплінах.

Соціологія права. Соціологія права — це нова юридична дисципліна, що досліджує правову систему в зв'язку із соціальною практикою, економічни­ми, політичними, організаційними, сімейними, демографічними, етнічни­ми та іншими соціальними умовами її функціонування. Предмет соціології права — соціальна зумовленість і соціальна дія пра­вової системи, її ефективність, або, іншими словами, суспільні відносини у сфері створення і функціонування правової системи. Методологію соціології права утворюють переважно конкретно-соціо­логічні методи. Результати наукових досліджень соціології права мають як теоретичну, так і прикладну спрямованість. Теоретичні дослідження проводять з метою розроб­ки понятійного апарату соціології права, створення теорій "середнього рівня", що займають проміжне місце між теоретичними конструкціями теорії держави і права та емпіричними дослідженнями соціальної зумовленості правової систе­ми, а практичні — вивчають за допомогою опитувань, інтерв'ю, масового спо­стереження та інших конкретно-соціологічних методів якісні й кількісні харак­теристики правосвідомості, правових установок, стан законності та інших про­явів права безпосередньо в житті різноманітних великих соціальних груп. Соціологія права пов'язана з теорією держави і права, соціологією, філо­софією і філософією права, соціальною психологією і юридичною психоло­гією, кримінологією, політологією та іншими гуманітарними і юридичними дисциплінами.

Порівняльне правознавство (юридична компаративістика). Порівняль­не правознавство — це юридична наукова дисципліна, що активно розвива­ється останнім часом, у межах якої проводять аналітичні зіставлення різнома­нітних національних правових систем, з метою виявлення їх спільних і від­мінних властивостей, закономірностей виникнення і розвитку. Порівняльне правознавство розробляє механізми і процедури сприйняття національними правовими системами досвіду правового розвитку інших країн. До предмета порівняльного правознавства належать спільні й відмінні властивості національних правових систем, міжнародного права і правових систем міждержавних об' єднань. Основу методології становлять порівняльно-правовий підхід та інші ме­тоди юридичної науки. У сучасних умовах інтеграції, уніфікації і зближення національних пра­вових систем різних країн, а також зближення і взаємопроникнення міжна­родного права, правових систем міждержавних об'єднань і внутрішнього права результати порівняльно-правових досліджень мають теоретичну і прак­тичну значущість, дають можливість виявляти закономірності світового право­вого розвитку і на цій основі визначати шляхи розвитку внутрішнього права. Порівняльне правознавство в методологічному плані пов'язане з такими гуманітарними дисциплінами, як порівняльна педагогіка, порівняльна біоло­гія, порівняльні психологія і соціологія, а також із багатьма теоретичними, історичними, нормативними і прикладними юридичними дисциплінами.

Галузеві або нормативні юридичні наукові дисципліни

Наука конституційного права. Наука конституційного права — одна з основних нормативних юридичних дисциплін, що досліджує правове закріп­лення основ суспільного і державного устрою, становища особистості та інших соціальних суб'єктів у суспільній і державній структурах. Наука конститу­ційного права об'єднує два головних відгалуження — науку конституційно­го права України і науку конституційного права зарубіжних країн.

Предмет науки конституційного права — це основи суспільного дер­жавного устрою, становища особистості та інших суб'єктів у цих системах, процеси і форми правового закріплення їх, джерела конституційного права, практика його реалізації.

Методологія науки конституційного права включає гуманістичний, інституціональний, структурні, функціональні, системний та інші підходи, загально- й приватнонаукові методи юриспруденції; найбільш широко вико­ристовують теоретико-юридичний і спеціально-юридичний методи. Особливе становище науки конституційного права в системі юридичних наук зумовлено значенням конституційного права як галузі права і консти-тупії як основного закону в системі законодавства, оскільки норми консти­туційного права визначальні для всіх інших галузей права., Результати досліджень науки конституційного права використовуються як теоретичними й історичними, так і всіма нормативними і прикладними юридичними і прикладними дисциплінами у процесі удосконалення законодавчого процес у, державного будівництва, формування місцевого самоврядування, захи­сту прав і свобод суб'єктів права.

Наука адміністративного права. Наука адміністративного права — галу­зева юридична дисципліна, що вивчає управлінські відносини у сфері діяль­ності органів державної виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяль­ності інших державних органів, у процесі здійснення певними громадськи­ми організаціями і їх органами делегованих їм державою владних повнова­жень, джерела адміністративного права, практику реалізації адміністратив­ного законодавства відповідними суб'єктами.

Предметом науки адміністративного права є відносини, що виника­ють у процесі утворення та діяльності органів виконавчої влади, муніципаль­ного самоврядування, а також інші відносини у сфері управління, джерела адміністративного права, практика його реалізації, адміністративні право­порушення.

Дослідження, проведені у сфері науки адміністративного права, ґрунту­ються на використанні інструментального, функціонального, системного, синергетичного, інформаційного, кібернетичного та інших підходів, власти­вих їм методів юриспруденції.

Результати досліджень використовуються в різноманітних гуманітарних і юридичних дисциплінах пов'язаних із вивченням проблем управління і са­моврядування, а також у правовій практиці та практиці державного управлін­ня, місцевого і регіонального самоврядування, попередженні і припиненні адміністративних правопорушень, реалізації мір адміністративної відпові­дальності.

Наука цивільного права. Наука цивільного права — нормативна юридич­на дисципліна, що становить ядро науки приватного права, вивчає правові форми регулювання майнових відносин і пов'язаних із ними особистих немайнових відносин, основою яких є юридична рівність суб'єктів таких відно­син. Вона становить систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, тлумачення цивільного законодавства, узагальнення практики його застосування і реалізації. Історичним джерелом науки цивільного права є праці римських юристів.

Предмет науки цивільного права — сукупність цивільно-правових відносин, джерела цивільного права, практика його реалізації.

Цивільне законодавство включає такі основні розділи: загальні положен­ня; право власності та інші речові права; зобов'язальне право; авторське пра­во; право на винахід та інші результати творчості; спадкове право; правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб; застосування цивільних за­конів іноземних держав і міжнародних договорів. Основний нормативно-пра­вовий акт — Цивільний кодекс України.

У науці цивільного права використовують різноманітні методологічні підходи, загально та приватно наукові методи юриспруденції (історичний і логічний, порівняльний, системний, структурний, конкретно-соціологічні та ін.).

Результати досліджень науки цивільного права мають безпосереднє зна­чення для удосконалювання цивільно-процесуального права, підприємни­цького, податкового, митного, сімейного, трудового права та інших галузей, а також розвитку відповідних юридичних наук.

Наука цивільно-процесуального права. Наука цивільно-процесуального права — галузева процесуальна юридична наукова дисципліна, що вивчає правові форми регулювання здійснення цивільного правосуддя — порядку розгляду і вирішення судом цивільних справ, виконання судових рішень.

Предмет науки цивільно-процесуального права — діяльність суду зі здійснення правосуддя, органу примусового виконання судових постанов (су­дового виконавця), а також діяльність усіх учасників цивільного процесу (позивачів, відповідачів, третіх осіб, свідків, експертів та ін.), джерела ци­вільно-процесуального права, судова практика у цивільних справах. Основ­ний нормативно-правовий акт — Цивільно-процесуальний кодекс України.

У науці цивільно-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підхо­ди, теоретико і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, психо­логічні та інші методи юриспруденції.

Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного, сімейного, трудового пра­ва та ін., правотворчій і юридичній практиці.

Наука кримінального права. Наука кримінального права — нормативна (галузева) юридична дисципліна, що досліджує злочин і покарання, їх істо­ричний розвиток і соціальну сутність, джерела кримінального права, прак­тику його застосування.

Предмет науки кримінального права — злочини як найбільш суспільно небезпечні й протиправні діяння, покарання, джерела кримінального пра­ва, практика його застосування. Єдиний нормативно-правовий акт — Кри­мінальний кодекс України.

Основу методології науки кримінального права становлять гуманістич­ний, поведінковий, герменевтичний, аксіологічний та інші підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, історичний, логіч­ний, психологічні та інші методи юриспруденції.

Результати наукових досліджень науки кримінального права спрямовані на вирішення проблем удосконалення її самої, а також розвиток теорій пра­вопорушень, юридичної відповідальності й правоохоронної діяльності, кри­мінологічної науки, соціології права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності та інших юридичних дисциплін, кримінального права і зако­нодавства, практики його застосування і боротьби зі злочинністю.

Наука кримінально-процесуального права. Наука кримінально-процесу­ального права — нормативна процесуальна юридична дисципліна, що дослі­джує правове регулювання порядку порушення, розслідування, розгляду, вирішення кримінальних справ про злочини і виконання вироків (постанов) суду, а також практику їх здійснення.

Предмет науки кримінально-процесуального права — діяльність органів розслідування, прокуратури і суду при розслідуванні, розгляді й розв'язанні справ про злочини, при виконанні вироків (ухвал, постанов суду) і застосуванні примусових заходів медичного характеру, дії інших учасників кримінального процесу (потерпілого, адвокатів, свідків, експертів та ін.), кримінально процесуальне законодавство, судова практика з кримінальних справ.

У науці кримінально-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, пси­хологічні та інші методи юриспруденції.

Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного права, кримінології, кримі­налістиці, оперативно-розшукової діяльності та інших наук, правотворчій і судовій та правоохоронній практиці.

Наука сімейного права. Наука сімейного права — нормативна галузева юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання особистих і май­нових відносин, що випливають із шлюбу та належності до сім'ї.

Предмет науки сімейного права — особисті й майнові відносини, що ви­никають у сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими члена­ми сім'ї, а також відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням, опі­кою, піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припи­нення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану, джерела і структура сімейного права, практика його реалізації.

Методологію становлять гуманістичний, функціональний, аксіологічний та інші підходи, теоретико і спеціально-юридичний, конкретно-соціо­логічні та інші методи юриспруденції.

Р езультати наукових досліджень використовують у процесах удоскона­лювання правотворчості, практики правозастосування і правореалізації, на­уках цивільного і цивільно-процесуального права, соціології права, кримі­налістиці та ін.

Наука міжнародного права. Наука міжнародного права — нормативна юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання міжнародних відносин, джерела міжнародного права і права міждержавних об'єднань, практику їх реалізації.

Предмет науки міжнародного права — публічні і приватні міжнародні відносини, відносини держав у міждержавних об'єднаннях, діяльність міжна­родних організацій, джерела і система міжнародного права і права міждер­жавних об'єднань, практика їх реалізації.

Методологічну базу науки міжнародного права становлять різноманітні методологічні підходи і методи юриспруденції, особливе значення мають гу­маністичний підхід і порівняльно-правовий метод.

Результати досліджень науки міжнародного права мають безпосереднє наукове і практичне значення для більшості юридичних дисциплін, галузей права, практики застосування права.

З. Спеціальні або прикладні юридичні наукові дисципліни

Криміналістика — юридична наукова дисципліна, що розробляє систему спеціальних прийомів, методів і засобів збирання, фіксації, дослідження і використання судових доказів, що застосовуються органами дізнання і слідства для розкриття, розслідування і попередження злочинів, використо­вуються при судовому розгляді кримінальних, а в необхідних випадках і ци­вільних справ.

Основними компонентами криміналістики є загальна теорія криміналі­стики, криміналістична техніка, криміналістична тактика, криміналістич­на методика розслідування і попередження окремих видів злочинів.

Методологія криміналістики включає системний, функціональний, інструментальний, кібернетичний, інформаційний, герменевтичний та інші підходи, різноманітні методи гуманітарних і природничих наук, власне ме­тоди юриспруденції.

Результати досліджень криміналістики використовують у всіх науках, пов'язаних із боротьбою зі злочинністю, а теоретичні висновки, рекомендації, методики, криміналістичні засоби — безпосередньо в правотворчій і право­охоронній практиці.

Кримінологія. Кримінологія — юридична наукова дисципліна, що вивчає злочини, особистість злочинця, причини й умови злочинності, шляхи та за­соби її попередження.

Предмет кримінології — правопорушення, особистість злочинця, зло­чинність як соціальне явище, шляхи, форми і методи попередження злочинів.

Арсенал методологічних засобів кримінології різноманітний і включає методологічні підходи і методи гуманітарних, математичних наук і юрис­пруденції.

У системі наук кримінологія розташовується на межі юриспруденції, со­ціології, соціальної і загальної психології, конфліктології. Вона безпосеред­ньо пов'язана з науками кримінального і кримінально-процесуального пра­ва, оперативно-розшуковою діяльністю, криміналістикою, адміністративною і цивільно-правовою деліктологією, з якими координуються кримінологічні дослідження тощо.

Судова медицина. Судова медицина — прикладна юридична наукова дис­ципліна, що займається вивченням і вирішенням питань медичного і біоло­гічного характеру, що виникають у слідчій і судовій практиці.

Предмет судової медицини — процесуальні й організаційні умови судо­во-медичної експертизи, судово-медичне дослідження різноманітних видів зовнішніх впливів на організм людини, що спричинили розлад здоров'я або смерть, судово-медичне дослідження трупа, судово-медичне обстеження жи­вих осіб, судово-медичне дослідження речовинних доказів та інші види судо­во-медичних експертиз і досліджень.

Судова психіатрія — прикладна юридична наукова дисципліна, що вивчає психологічні явища з погляду вирішення питань осудності й дієздатності суб'єктів права, розробляє відповідні принципи оцінки їхнього психічного стану.

Дані судової психіатрії використовують у процесі здійснення судочинства при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідаль­ності або припинення справи, застосуванні судом примусових заходів медич­ного характеру, а також при вирішенні питань про неможливість відбувати покарання або утримуватися в місцях позбавлення волі відповідно до вироку.

Оперативно-розшукова діяльність. Наука оперативно-розшукової діяль­ності — прикладна юридична наукова дисципліна, що досліджує гласні й негласні пошукові, розвідувальні й контррозвідувальні заходи, що здійсню­ються із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів, прин­ципи оперативно-пошукової діяльності, форми, взаємодії з органами управ­ління і населенням.