Право інтелектуальної власності Розділ I Поняття інтелектуальної власності та становлення системи її правової охорони

Тема 1: Загальні положення про право інтелектуальної власності

1. Поняття, значення та види інтелектуальної діяльності; співвідношення інтелектуальної та творчої діяльності:

Сучасне цивільне право представлене безліччю об’єктів, під якими, як відомо, розуміються ті матеріальні та духовні блага, з приводу яких суб’єкти цивільного права вступають між собою у правові відносини. Вагоме місце серед цих об’єктів належить результатам інтелектуальної, творчої діяльності, що визначено у ст. 177 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Разом з цим, для позначення таких результатів інтелектуальної, творчої діяльності, Цивільний кодекс України використовує таке збірне поняття як право інтелектуальної власності. Але перш ніж перейти до визначення природи самого права інтелектуальної власності, необхідно розглянути поняття інтелектуальної, творчої діяльності, яка, при дотриманні певних законодавчо визначених умов, передує виникненню права інтелектуальної власності.

У сучасній юридичній літературі можна знайти багато визначень поняття інтелектуальної діяльності, але найбільш розповсюдженим є визначення, згідно з яким інтелектуальною діяльністю вважається розумова (духовна, творча) праця людини в галузі літератури, мистецтва, науки техніки тощо. З цього визначення випливає, що результатом інтелектуальної діяльності є втілений у певній об’єктивній формі продукт, який має ідеальну природу та який, в залежності від його характеру, називають твором у певній сфері життєдіяльності людини (науки, літератури, мистецтва, промисловості тощо). Ідеальна природа результатів інтелектуальної діяльності є головною ознакою об’єктів права інтелектуальної власності, яка відрізняє їх від об’єктів речового права, якій зазвичай створюються фізичною працею людини.

Можна погодитися з багатьма вченими, які вважають, що сучасні тенденції розвитку культури, науки, техніки і виробництва свідчить про те, що людство у своєму розвитку підійшло до тієї межі, коли подальший прогрес буде зумовлюватися саме інтелектуальною діяльністю людини. Тобто саме результати цієї діяльності будуть визначати стратегію і тактику соціально-економічного розвитку всіх без винятку країн. На сьогодні, цілком очевидним є те, що високий рівень інтелектуальної діяльності у певній державі зумовлює високий рівень добробуту її населення. Таким чином, на сучасному етапі розвитку людства, дуже важко переоцінити значення інтелектуальної діяльності. Зокрема, інтелектуальні досягнення у науково-технічній сфері формують рівень і характер виробництва, а сфері культури і мистецтв – моральні засади суспільства та його світогляд, тобто ті засади, які називаються людськими цінностями і які визначають духовний світ людини і суспільства в цілому.

Необхідно також зазначити, що однією з найважливіших складових рівня інтелектуальної діяльності є освіта, зміст якої також визначається рівнем науки, культури і мистецтва. Саме тому ті держави, які належним чином дбають про рівень освіти, є високорозвиненими в першу чергу у соціально-економічній сфері.

Враховуючи те, що розвиток інтелектуальних, в тому числі і творчих можливостей людини немає меж, перелічити все, що належить до результатів такої діяльності неможливо в принципі, оскільки перелік нових видів творчості з кожним днем поповнюється і таку діяльність неможливо затиснути в якісь рамки.

Відповідно до міжнародних конвенцій та угод (договорів) результати інтелектуальної діяльності поділяються на дві основні групи: твори літератури і мистецтва або літературно-художня власність і технічні твори або промислова власність. Ці дві групи видів творчості об’єднують широке коло окремих видів інтелектуальної, творчої діяльності. Проте у сучасній юридичній літературі цілком обґрунтовано пропонується всі результати інтелектуальної, творчої діяльності поділяти не на дві, а на три групи: об’єкти літературно-художньої власності, об’єкти промислової власності і засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів, робіт і послуг. Доцільність та обґрунтованість такого підходу полягає у тому, що за своїм технічним чи творчим рівнем не можна зрівнювати винахід і комерційне (фірмове) найменування, літературні твори і торгівельні марки.

Але навіть і ці три складові не вичерпують всього змісту поняття “інтелектуальна власність”. Можна погодитися з відомим російським вченим О.П. Сергєєвим, що існує чимало результатів інтелектуальної діяльності, які користуються правовою охороною, але не в межах авторського і патентного права та законодавства про засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту. До таких результатів, зокрема, належать топології (топографії) інтегральних мікросхем, комерційна таємниця, селекційні досягнення і деякі інші об’єкти правової охорони.

Оскільки ст. 177 ЦК України встановлює, що об’єктами цивільних прав є також результати інтелектуальної та творчої діяльності, то виникає питання про співвідношення цих понять. Ці два поняття характеризуються і спільними і відмінними рисами. Головною спільною рисою інтелектуальної та творчої діяльності є те, що вони є розумовою діяльністю певної людини. Але не всяка розумова діяльність є творчою, оскільки людина може розумово працювати, але творчого результату не досягти. Творча діяльність або просто творчість – це розумова діяльність людини, наслідком якої є створення чогось якісно нового, що вирізняється неповторністю та оригінальністю. Суб’єктом творчої діяльності може бути лише людина, оскільки творчість – це усвідомлений та цілеспрямований процес.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що поняття інтелектуальної діяльності є більш широким, ніж поняття творчої діяльності (наприклад, інтелектуальною є, зокрема, діяльність по застосуванню певних математичних прийомів рахування, але ця діяльність не є творчою, оскільки заздалегідь можна, при відповідних знаннях, вирахувати результат такого рахування). Про це також свідчить і те, що поняття “інтелект” визначається як розум, здатність до мислення та раціонального пізнання, сукупність пізнавальних здібностей певної людини, які визначають рівень його мислення та здатність вирішувати складні питання або задачі.

У зв’язку з цим, не можна погодитися з думкою окремих вчених, згідно з якою творча діяльність є більш широким поняттям, ніж інтелектуальна, оскільки творча діяльність, як було показано, є складовою частиною інтелектуальної.

2. Поняття права інтелектуальної власності, його предмет, метод та функції:

Поняття “право інтелектуальної власності” можна вживати принаймні у двох основних значеннях: об’єктивному та суб’єктивному.

Право інтелектуальної власності у об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання й охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності людей.

Поняття права інтелектуальної власності у суб’єктивному значенні міститься у ст. 418 ЦК України, відповідно до якої воно являє собою право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України та іншим законом. З цього визначення, яке дає законодавець, виникає одне питання: що являє собою це право на результат? З цього приводу у юридичній літературі немає однієї думки: одні автори (наприклад, Дроб’язко В.С.) вважають, що суб’єктивне право інтелектуальної власності – це право його суб’єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної діяльності (в даному випадку має місце перенесення правомочностей власника певної матеріальної речі); інші автори (Дозорцев В.О.) підтримують точку зору, відповідно до якої право інтелектуальної власності становлять комплекс особистих немайнових прав інтелектуальної власності та виключних майнових прав інтелектуальної власності, які є відмінними від правомочностей власника певного майна (більш детально про специфіку природи права інтелектуальної власності буде викладено у наступному питанні).

Право інтелектуальної власності у об’єктивному значенні цього поняття цілком обґрунтовано можна вважати підгалуззю цивільного права, оскільки воно містить у собі багато окремих цивільно-правових інститутів, що регулюють окремі види відносин інтелектуальної власності. Отже, суспільні відносини, які виникають у сфері права інтелектуальної власності, за своєю юридичною природою є цивільно-правовими і їм притаманні загальні риси цивільних правовідносин, основними серед яких є:

1. Вартісний (товарно-грошовий) характер цивільних відносин у сфері інтелектуальної власності – полягає в тому, що результати інтелектуальної, творчої діяльності, незважаючи на те, що вони є нематеріальними благами, мають свою вартість.

2. Самостійність та автономність учасників цивільних відносин, зокрема і у сфері інтелектуальної власності – полягає в тому, що суб’єкти цивільних відносин незалежні один від одного, вони не підпорядковані один одному і є автономними. Незалежність та автономність сторін у цих відносинах виражається також в тому, що мета, яку вони ставлять, може бути досягнута лише за їх взаємною волею та взаємним бажанням, тобто у випадку досягнення між ними консенсусу.

3. Юридична рівність сторін цих відносин – полягає в тому, що суб’єкти цивільних відносин мають юридично рівні можливості вчиняти будь-які дії, які відповідають вимогам закону.

Зазначені вище ознаки є характерними для будь-яких цивільних відносин, в тому числі і для відносин, що складаються у сфері інтелектуальної власності. Але відносини у сфері інтелектуальної власності характеризуються ще й спеціальними ознаками, які властиві лише їм, а саме:

1) об’єктами зазначених відносин можуть бути лише результати інтелектуальної, творчої діяльності, які відповідають встановленим у законодавстві вимогам;

2) об’єкти права інтелектуальної власності не мають матеріальної субстанції, тобто вони за своєю суттю є нематеріальними; вони можуть стати об’єктом правової охорони лише за умови, що зазначені об’єкти втілені у певний матеріальний об’єкт (наприклад, музичний твір втілюється і публікується у вигляді нотного запису).

Цивільно-правові відносини у сфері інтелектуальної власності досить різноманітні за своїм характером і змістом. Насамперед вони поділяються на особисті немайнові та майнові. Особисті немайнові відносини тісно пов’язані з творцем об’єкта інтелектуальної власності. Права, що виникають із особистих немайнових відносин, як правило, невідчужувані від творця об’єкта цих відносин і належать лише йому. Майнові відносини, об’єктом яких є результат інтелектуальної діяльності, можуть виникати між творцем цих результатів і будь-якою іншою особою, внаслідок чого суб’єктами цих відносин можуть бути не лише творці результатів інтелектуальної діяльності, а й інші особи, яким творець передав свої права на цей результат.

Отже, предмет права інтелектуальної власності можна визначити як майнові та особисті немайнові відносини, що складаються у сфері створення та використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності людини відповідно до загальних засад цивільного законодавства.

Характерною ознакою та особливістю цивільного права, що властива лише цій галузі права, є метод правового регулювання цивільних відносин. Оскільки право інтелектуальної власності є підгалуззю цивільного права, то метод регулювання цивільно-правових відносин поширюється і на відносини у сфері інтелектуальної власності.

У сучасній юридичній літературі метод правового регулювання визначається як сукупність або система засобів та прийомів, за допомогою яких здійснюється регулювання правом суспільних відносин шляхом встановлення правил поведінки їх учасників та надання їм прав та обов’язків. Метод цивільно-правового регулювання полягає, насамперед, у загальному юридично рівному становищі суб’єктів цивільного права. Це означає, що у цивільно-правових відносинах, зокрема і у сфері права інтелектуальної власності, сторони є незалежними одна від одної та не підпорядковані одна одній. З цього можна зробити висновок, що основним методом правового регулювання відносин, що складаються у сфері інтелектуальної власності, є диспозитивний метод (це зовсім не означає, що законодавство не містить імперативні норми, які регулюють поведінку осіб у сфері інтелектуальної власності).

Право інтелектуальної власності як інститут цивільного права традиційно виконує також і ряд функцій, основними серед яких є:

1) визнання авторства на результати інтелектуальної, творчої діяльності;

2) встановлення режиму використання таких результатів;

3) наділення творців результатів інтелектуальної діяльності та інших правоволодільцев комплексом особистих немайнових та майнових прав;

4) всебічна охорона і захист особистих немайнових та майнових прав авторів та інших осіб, які на законній підставі набувають право інтелектуальної власності;

5) створення умов для широкого використання творів в інтересах суспільства.

3. Специфіка права інтелектуальної власності:

Будь-які товарно-грошові відносини у своєму розвитку спираються на спільні передумови, за відсутності яких виникнення таких відносин є неможливим незалежно від специфіки їх об’єкту. Такою передумовою є наявність у товаровласника монополії, яка, в залежності від властивостей об’єкту, отримує різне правове закріплення. Для матеріальних речей монополія виражається у інституті права власності, а для нематеріальних результатів інтелектуальної діяльності – у виключних правах. Отже, монополія отримує своє закріплення у загальній категорії абсолютних прав, однією із гілок якої є право власності, а іншою, яка знайшла своє законодавче закріплення у недалекому минулому – виключні права.

Віднесення виключних прав до абсолютних зовсім не означає, що єдина відмінність їх від абсолютних прав полягає у специфічному об’єкті, які за своєю природою є нематеріальним. Необхідно зазначити, що виключні права – це не просто абсолютне право на новий вид об’єкту, а право, яке містить у собі новий зміст. Виключні права з моменту їх виникнення мають свої видові ознаки та специфічний юридичний зміст, що обумовлюється властивостями цього об’єкту. Найбільш повно зміст цих специфічних ознак виключних прав було розкрито у науковій статті російського вченого В.А. Дозорцева “Поняття виключного права”, яка була надрукована у журналі «Юридический мир» №3 і №4 за 2000 рік. Коротко зупинимося на основних ознаках, які обумовлюють специфіку права інтелектуальної власності:

1. Основна відмінність результатів інтелектуальної діяльності полягає у його необмеженості у просторі і, у зв’язку з цим, у можливості одночасного їх використання необмеженим колом осіб. Необхідною умовою встановлення на нього виключного права і пуску у товарний економічний оборот є відокремлення такого результату від найближчого, суміжного та навіть аналогічного. Ця задача не стоїть перед правом власності, оскільки для матеріальних речей достатніми є їх натуральні властивості, обмеженість у просторі.

2. Правомочності володільця виключних прав істотно відрізняються від правомочностей власника певної матеріальної речі. Виключне право не включає і не може включати в себе право володіння (фактичне утримування речі), яке завжди має своїм об’єктом матеріальну річ. Інший зміст вкладається і у право використання та розпорядження інтелектуальним продуктом, що відрізняється від змісту аналогічних правомочностей за правом власності.

Матеріальна річ, у зв’язку зі своєю обмеженістю у просторі, може використовуватися в той або інший момент тільки однією особою або, у будь-якому випадку, обмеженим та точно визначеним колом осіб. Нематеріальний результат інтелектуальної діяльності може використовуватися одночасно необмеженим колом осіб. Саме тому необхідно відрізняти правомочність “користування” у праві власності від правомочності “використання” у праві інтелектуальної власності.

Крім цього, нематеріальний об’єкт не піддається фізичній амортизації, що обумовлює відповідні умови дії права на нього у часі, так само як і його необмеженість у просторі – принцип територіальної дії. Але головне полягає у тому, що використання засновується на іншому у порівнянні з правом власності принципі – на необхідності встановлення спеціальної заборони для третіх осіб, а при її відсутності – у свободі використання.

Особливості використання обумовлюють і специфічний зміст права розпорядження, яке повинно дозволяти передачу об’єкту для використання не тільки одній особі, але й надання цього права одночасно декільком особам.

Таким чином, одне і теж право на один і той же об’єкт може мати одночасно декілька осіб. Це право є виключним, але його навряд чи можна назвати абсолютним у повному розумінні цього терміну, яке може належати лише одній особі. Можна погодитися з вченими, які вважають, що таке право є квазі-абсолютним, оскільки воно закріплює монополію, хоча і обмежену, але достатню для пуску об’єкта у економічний оборот, та дозволяє користуватися правами, а також здійснювати їх захист засобами, які у значній мірі є аналогічними засобам, що використовуються для захисту абсолютних прав. Отже, виключність полягає не в тому, що право належить виключно одній особі, а у тому, що воно закріплюється виключно за особою або особами, що визначені законом і відповідно до підстав, що також встановлені у законі. У зміст виключного права включаються дві правомочності – використання та розпорядження. При цьому об’єктом використання є сам результат інтелектуальної діяльності, а об’єктом розпорядження – право на нього, право його використання.

Щодо особистих немайнових прав творців результатів інтелектуальної, творчої діяльності, то вони не включаються у зміст виключних прав, оскільки вони належать до числа класичних, традиційних абсолютних прав, оскільки вони можуть належати лише одній особі і мають більш широкий зміст, на відміну від виключних.

Використання терміну “інтелектуальна власність” у юридичному значенні тягне за собою плутанину і ще в одному відношенні – воно перешкоджає чіткому розрізненню нематеріального результату інтелектуальної діяльності, що є об’єктом виключних прав, та матеріального носія, в якому втілено такий результат та який є об’єктом права власності. З цього приводу ЦК України у ст. 419 закріплює положення, згідно з яким право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного, тобто перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності і навпаки.

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що виключне право являє собою цілком самостійну правову категорію, відмінну від права власності.

4. Основні інститути права інтелектуальної власності та їх принципи:

Як вже зазначалося, право інтелектуальної власності являє собою підгалузь цивільного права. З урахуванням спільних рис ряду об’єктів інтелектуальної власності та сформованій у даній сфері системи джерел права цю підгалузь можна поділити на чотири відносно самостійних інститути:

1. Інститут авторського права та суміжних прав – регулює відносини, що виникають у зв’язку із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), фонограм, виконань, постановок, передач організацій ефірного та кабельного мовлення (суміжні права). Як і будь-який правовий інститут він має певні принципи, тобто ті вихідні, основні начала та ідеї, які характеризуються універсальністю, вищою імперативністю ат загальною значимістю та які пронизують зміст всієї системи авторського права. До таких принципів належать наступні:

а) принцип свободи творчості (ст. 54 Конституції України) – полягає насамперед у тому, що авторське право охороняє всі твори науки, літератури та мистецтва незалежно від їх призначення та способу вираження; при цьому автори творів вільні у виборі теми, сюжету, жанру свого твору тощо;

б) принцип поєднання особистих інтересів автора з інтересами суспільства – проявляється у тому, що за автором твору визнається монопольне право на використання свого твору, але це не означає, що це необмежена монополія, оскільки після опублікування твору права автора не можуть бути необмеженими; крім цього, з урахуванням інтересів суспільства, у законодавстві встановлені випадки правомірного використання творів без згоди автора і без виплати йому винагороди;

в) принцип невідчужуваності особистих немайнових прав автора – полягає у тому, що особисті немайнові права автора (право авторства, право на ім’я тощо) не можуть перейти к іншим особам навіть у випадку, коли автор дає на це свою згоду;

г) принцип свободи авторського договору – полягає у тому, що у чинному цивільному законодавстві України закріплюються лише можливі види авторських договорів, а також умови, включення яких в обов’язковому порядку має бути узгоджено між сторонами; щодо будь-яких інших умов, то їх включення чи не включення залежить лише від волі сторін такого договору, але при цьому з урахуванням встановлених чинним законодавством обмежень.

2. Інститут права промислової власності або патентного права – регулює майнові, а також пов’язані з ними особисті немайнові відносини, що виникають у зв’язку із створенням та використанням винаходів, корисних моделей та промислових зразків. Серед основних принципів патентного права можна виділити такі:

а) визнання за патентовласником виключного права на використання запатентованого об’єкту – полягає у тому, що тільки патентовласник може виготовляти, використовувати та вводити у господарський оборот запатентовану розробку, а на всіх інших особах лежить пасивний обов’язок утриматися від порушення цих прав патентовласника;

б) принцип дотримання розумного балансу інтересів патентовласника, з однієї сторони, та інтересів суспільства, з іншої сторони – цей принцип має свій прояв у різних положеннях законодавства, зокрема, у суспільних інтересах закон встановлює випадки так званого вільного використання запатентованих розробок;

в) надання правової охорони лише тим розробкам, які в офіційному порядку визнані патентоздатними винаходами, корисними моделями та промисловими зразками – полягає у тому, що законодавством передбачається чіткий порядок отримання патенту на певну розробку, після отримання якого у його власника виникає право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель або промисловий зразок.

3. Інститут правової охорони засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту та продукції, яку вони виробляють, основною функцією якого є забезпечення належної індивідуалізації виробників та їх товарів, робіт і послуг. Цей інститут включає в себе два субінститути, а саме:

а) субінститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту (фірмові найменування);

б) субінститут засобів індивідуалізації товарів, робіт та послуг (знаки для товарів і послуг та географічне зазначення походження товарів).

4. Інститут правової охорони нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності, до яких належать: селекційні досягнення, компонування (топології) інтегральних мікросхем, комерційна таємниця, раціоналізаторські пропозиції тощо. Назва цього інституту є суто умовною, вона лише підкреслює їх відмінність від об’єктів авторського та патентного права, а також засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту та продукції, яку вони виробляють. При цьому кожен з таких нетрадиційних результатів інтелектуальної діяльності має значні особливості у порівнянні зі всіма іншими.

5. Державне управління інтелектуальною власністю в Україні:

Основні засади державного управління у сфері суспільних відносин, що складаються в процесі створення, використання та захисту результатів інтелектуальної, творчої діяльності, а не самого творчого процесу людини, який поки що регулювати будь-яким чином неможливо, визначаються Конституцією України. Зокрема, Конституція закріплює положення, згідно з яким держава забезпечує вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23). Крім цього, кожному гарантується право користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості, захист інтелектуальної власності тощо (ст. 54).

За Конституцією України, Верховна Рада України затверджує програми науково-технічного розвитку держави. Також Верховна Рада України приймає відповідні закони про охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності. Щодо інших видів інтелектуальної діяльності, то відповідно до п. 4 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України.

Безпосереднє керівництво інтелектуальною діяльністю здійснює Кабінет Міністрів України, який визначає державну політику у цій сфері. Він, зокрема, утворює державні органи управління інтелектуальною діяльністю, до яких належать – міністерства, відомства, державні комітети, що здійснюють управління інтелектуальною власністю у межах своєї компетенції. Так, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 4 квітня 2000 року № 601 утворив у складі Міністерства освіти і науки України Державний департамент інтелектуальної власності як урядовий орган державного управління, а постановою від 20 червня 2000 року № 997 затвердив Положення про Державний департамент інтелектуальної власності (далі – Департамент). Основним завданнями Департаменту відповідно до цього Положення є:

1) участь у межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності;

2) прогнозування і визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері інтелектуальної власності;

3) організаційне забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Відповідно до визначених Положенням завдань Департамент:

1) розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства у сфері інтелектуальної власності;

2) забезпечує функціонування системи експертизи заявок на об’єкти інтелектуальної власності;

3) здійснює державну реєстрацію та ведення державних реєстрів щодо об’єктів інтелектуальної власності;

4) видає у встановленому порядку охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності;

5) здійснює реєстрацію договорів про передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності, що охороняються на території України, та ліцензійних договорів;

6) організовує роботу з підготовки та перепідготовки спеціалістів з питань інтелектуальної власності;

7) виконує інші повноваження, що випливають із покладених на нього завдань.

Свою діяльність Департамент здійснює у тісному співробітництві з іншими органами державної виконавчої влади та управління, зокрема, з Радою з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, центральними та місцевими органами виконавчої влади, Національною Академією Наук, іншими академіями наук, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав. Крім цього, Департамент має відповідні структурні підрозділи , що йому підпорядковані, а саме:

1. Державне підприємство «Українське агентство з авторських і суміжних прав».

2. Державне підприємство «Український інститут промислової власності».

3. Навчальний заклад – Інститут інтелектуальної власності і права.