Тема 10. Фінансовий менеджмент.

1.Сутність фінансового менеджменту.

2. Мета та функції фінансового менеджменту.

3. Принципи організації фінансового менеджменту.

4. Стратегія і тактика фінансового менеджменту

5. Етапи становлення світового та вітчизняного менеджменту.

1.Сутність фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент — це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єкта господарювання та оптимізації обігу його грошових коштів^*26.

Матеріальна основа фінансового менеджменту — реальний грошовий обіг, тобто економічний процес, який зумовлює рух вартості, що супроводжується певним потоком грошових платежів та розрахунків.

2. Мета та функції фінансового менеджменту.

Головна мета фінансового менеджменту полягає в забезпеченні максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах^*27, раціональному використанні ресурсів з метою створення ринкової вартості, здатної покрити всі витрати, пов'язані з використанням ресурсів, і забезпечити прийнятний рівень доходів на умовах, адекватних ризику вкладників капіталу.

Фінансовий менеджмент реалізує головну мету й основні завдання шляхом здійснення таких функцій: створення доходів (накопичення капіталу), здійснення витрат (розподільна), контроль ефективності^*28.

Створення доходів виявляється в роботі фінансового менеджера за допомогою своєчасної та повної концентрації фінансових ресурсів у фондах грошових коштів. Розподільна функція виявляється в масштабі підприємства через розподіл і перерозподіл усіх грошових надходжень, насамперед, виручки від реалізації продукції або послуг. Розподільна діяльність потребує від фінансового менеджера перманентних інвестиційних рішень; він має залучати всі тимчасово вільні ресурси та спрямовувати їх, авансувати в пріоритетні чи найефективніші вкладення.

Контрольна функція фінансів тісно пов'язана з попередніми, вона виявляється шляхом аналізу фінансових показників, за допомогою заходів фінансового впливу — головні рішення фінансового менеджера.

4. Стратегія і тактика фінансового менеджменту

Основною умовою виконання зазначених функцій є розробка фінансової стратегії діяльності підприємства. Під поняттям фінансової стратегії розуміють формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності й вибір найефективніших шляхів їх досягнення^*29.

Фінансова стратегія є частиною загальної стратегії підприємства.

До основних етапів процесу формування фінансової стратегії підприємства належать:

1) визначення загального періоду формування фінансової стратегії;

2) дослідження факторів зовнішнього фінансового середовища та кон'юнктури фінансового ринку;

3) формування стратегічних цілей фінансової діяльності;

4) конкретизація цільових показників фінансової стратегії за періодами її реалізації;

5) розробка фінансової політики за окремими аспектами фінансової діяльності. Цей етап формування фінансової стратегії найвідповідальніший.

Фінансова політика — форма реалізації фінансової ідеології та фінансової стратегії підприємства за найбільш важливими аспектами фінансової діяльності на окремих етапах її здійснення. На відміну від фінансової стратегії в цілому, фінансова політика формується лише з конкретними напрямами фінансової діяльності підприємства, що потребують забезпечення найефективнішого управління з метою досягнення головної стратегічної мети цієї діяльності;

6) оцінка ефективності розробленої фінансової стратегії. Цей процес є завершальним етапом розробки фінансової стратегії підприємства і здійснюється за такими основними параметрами:

— узгодження фінансової стратегії підприємства із загальною стратегією його розвитку;

— узгодженість фінансової стратегії підприємства з передбаченими змінами зовнішнього фінансового середовища;

— внутрішня збалансованість фінансової стратегії;

— реалізованість фінансової стратегії;

— прийнятність рівня ризиків, пов'язаних із реалізацією фінансової стратегії;

— результативність розробленої фінансової стратегії.

Розробка фінансової стратегії та фінансової політики за найважливішими аспектам фінансової діяльності дає змогу ухвалювати ефективні управлінські рішення, пов'язані з фінансовим розвитком підприємства.

Тема . СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ФІНАНСОВОЇ НАУКИ

План

1. Історичні аспекти розвитку світової фінансової науки

2. Розвиток фінансової науки в Росії

3. Розвиток фінансової науки в Україні

1. Історичні аспекти розвитку світової фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище сформувалася недавно. Вона виникла у середині XV ст., коли в економіці країн Західної Європи відбулася низка серйозних змін, пов'язаних із зміною типу економічної системи. XV—XVII ст. у Західній Європі — епоха первісного нагромадження капіталу і бурхливого розвитку міжнародної торгівлі. Фінансові дослідження вчених цієї епохи мали виключно практичний характер. Учені-меркантилісти (від італ. mercante — купець) ототожнювали поняття "багатство" з грошима і головним завданням фінансової діяльності вважали залучення в країну більшої маси грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом. Найвідомішими представниками меркантилістів були італійці Ф. Петрарка, Д. Караф, Ф. Гвіччардіні, Дж. Ботеро, Н. Макіавеллі.

У XVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Набагато випередили епоху економічні ідеї шотландця Дж. Ло (1671— 1729), автора книги "Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима". Головна ідея його теорії полягала в тому, що гроші — вирішальний фактор економічного розвитку держави; вони мають бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для потреб економіки.

У XVIII ст. німецький учений І. Юсті в роботі "Система фінансового господарств" вперше системно викладає основні положення фінансової науки. Питання фінансів досліджували також вчені Л. фон Секондорф, І. Зоннельфельд.

Родоначальником класичної школи політичної економії вважається В. Петті, котрий у 1662 р. оприлюднив свою головну працю "Трактат про податки і збори", в якій здійснив дослідження проблем оподаткування та фінансів.

Наприкінці XVIII ст. відбувається становлення класичної школи політичної економії. Відомими її представниками були Ф. Кене, А.Р.-Ж. Тюрго, О. Мірабо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, С. Мілль. Основним постулатом школи була здатність ринкової економіки до саморегулювання, а завданням держави — забезпечення економічно сприятливих умов для накопичення капіталу. Представники цієї школи багато уваги приділяли питанням фінансів, але не виділяли їх з політекономії, не вважаючи їх самостійною наукою.

Найвідоміший представник класичної школи А. Сміт (1723—1790) у фундаментальній праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) узагальнив і систематизував накопичені економічні знання та здійснив теоретичне дослідження ринкової економіки. Із сфери фінансів він вивчив категорію капіталу, розробив теорію податків, стосовно якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста. А. Сміт сформулював "чотири основних правила оподаткування": пропорційність, визначеність, зручність, необтяжливість. Учений вважав, що для досягнення вищого ступеня добробуту "потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей".

Найобдарованішим і найвідомішим учнем А. Сміта був Д. Рікардо (1772—1823), який у головній праці "Початки політичної економії і податкового обкладання" (1817) розвинув та доповнив ідеї свого вчителя. З огляду на трудову теорію вартості Д. Рікардо вважав, що всі податки у будь-якому разі впливають або на капітал, або на дохід. Він дійшов такого висновку: податки — це "велике зло". Зі збільшенням оподаткування або урядових витрат зменшується споживання населення, що відображається на виробництві. Основною метою уряду, на думку вченого, має бути заохочення щодо накопичення капіталу, а всі податки повинні сплачуватися з прибутку капіталіста. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість послідовників та прихильників і були відображені в законодавствах багатьох країн.

У першій половині XIX ст. відбувається промисловий переворот, продовжує розвиватися ринкова економіка. Це зумовлює розквіт фінансової науки. Відомими дослідниками

XIX ст., які вивчали питання фінансів, є німецькі вчені О. Бем-Баверк (досліджував капітал І відсоток, його ідеї покладені в основу фінансової операції — дисконтування), К.Т. Pay, (видав у 1826—1832 pp. перший підручник з фінансів "Основні начала фінансової науки"). Серед праць шведського вченого К. Вікселя слід звернути увагу на такі роботи "Вартість, капітал і рента" (1893), "Дослідження в області теорії суспільних фінансів" (1896), "Відсоток і ціни" (1898), "Лекції з національної економіки" (1901—1906). Дослідник спробував проаналізувати, яку роль відіграє грошовий фактор у функціонуванні ринкової економіки.

Характерною ознакою західної фінансової науки XIX—XX ст. була її спрямованість на дослідження сутності та закономірності розвитку державних фінансів.

На формування державної економічної, зокрема, фінансової політики капіталістичних країн протягом 40—70-х років XX ст. суттєво вплинула теорія англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883—1946).

Фінансова концепція Дж. М. Кейнса ґрунтується на загальноекономічних ідеях, головна з яких — нездатність капіталістичної економіки "саморегулюватися". Тому перед державою ставиться завдання, що полягає у збалансуванні економіки в умовах нестабільного розвитку. Економіст запропонував вирішувати це завдання шляхом регулювання попиту. Завдяки цьому ввів у науковий обіг термін "ефективний попит", тобто попит, який відображає рівновагу між споживанням і виробництвом, доходом та зайнятістю. Ґрунтуючись на ідеях необхідності досягнення "ефективного попиту", теорія фінансів розглядалася як основна складова теорії зайнятості та доходів, а фінансова політика — як невід'ємна частина економічної політики. Потім кейнсіанство стало одним із провідних напрямів економічної науки XX ст. і сучасності.

Головною працею Дж. М. Кейнса, якою він здійснив переворот в економічній науці того часу, була книга "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936).

У центрі теоретичної системи Дж. М. Кейнса — теорія ефективного попиту. Критерієм зростання ефективного попиту є збільшення інвестицій порівняно із заощадженнями. Тому одним із найважливіших завдань економічної політики держави є забезпечення обсягу інвестицій, необхідних для повної зайнятості.

Найбільш дійовим інструментом державного регулювання економіки вчений вважав бюджетну політику. На його думку, збільшення обсягу державних витрат (державні інвестиції та поточні державні витрати) за рахунок податків і позик зможе простимулювати підприємницьку діяльність і забезпечити зростання національного доходу, а також ліквідацію безробіття.

За Дж. М. Кейнсом кредитно-грошова політика в механізмі реалізації державного регулювання економіки відігравала другорядну роль. її головна мета — впливати на норму відсотка, щоб з її допомогою стимулювати приватні інвестиції.

Як вважав Кейнс, важливим інструментом впливу на стан сукупного попиту і його складових може бути також валютний курс. Кейнсіанські ідеї та рекомендації частково врахували під час формування Бреттон-Вудської валютної системи, яка протягом трьох десятиліть після Другої світової війни закріпилася у практиці міжнародних розрахунків.

Отже, в рамках концепції державного регулювання економіки Дж. М. Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів. Цю теорію втілили в державну фінансову політику більшість провідних західних країн, починаючи з 40-х років і до початку 70-х років XX ст.

У 50—60-х роках XX ст. послідовники Кейнса продовжували розвивати його ідеї. Потім цей напрям економічної думки отримав назву неокейнсіанство.

У роботах неокейнсіанців важливе значення в організації державного втручання в економіку належить бюджету та бюджетній політиці. Відомими вченими, що стояли на позиціях неокейнсіанства є Е. Хансен, Р. Харрод, У, Хеллер, Г. Кролл, Ф. Неймарк. Всесвітнє визнання отримали концепція множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань, теорія економічного зростання.

Найвідоміший ученим, який стояв на позиціях неокейнсіанства, — американець Е. Хансен (1887—1975), автор концепцій множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань. Завдяки йому кейнсіанство широко поширилося в США і загалом у світі. Розв'язанню основних проблем кейнсіанської теорії присвячена низка праць Е. Хансена: "Повне відновлення чи стагнація?" (1938), "Податкова політика та економічні цикли" (1941), "Грошова теорія та фінансова політика" (1949).

Е. Хансен був видатним теоретиком економічного регулювання рузвельтівської адміністрації. У післявоєнний період, стоячи на позиціях кейнсіанства, він очолив реалізацію макроекономічної стратегії досягнення повної зайнятості. Як один із економічних радників Ф.Д. Рузвельта він активно впроваджував такі методи стимулювання ефективного попиту:

— стимулювальна кредитна політика (низька ставка відсотка);

— розширення державних видатків;

— податкові знижки;

— політика "дешевих грошей".

У 50—60-ті pp. XX ст. урядова політика США традиційно здійснювалася у кейнсіанському напрямі.

Під впливом змін умов функціонування розширеного відтворення, зокрема поглиблення інфляції у другій половині 30-х років XX ст. почались перші теоретичні розробки, а у 50— 60-ті роки XX ст. наукове визнання дістала концепція кейнсіансько-неокласичного синтезу. Вона зумовила серйозні зміни в теорії фінансової політики. Визнаний теоретик кейнсіансько-неокласичного синтезу П. Самуельсон зазначав стосовно цього, що за допомогою відповідної кредитно-грошової та фіскальної політики система змішаного підприємництва може не тільки уникнути буму і різкого спаду, але й розраховувати на економічне зростання. На його думку, регулювання попиту має здійснюватися не лише на основі змін у сфері державних витрат або податків, але і шляхом маніпулювання величиною облікової ставки відсотка, а також виконання відповідних операцій на відкритому ринку.

У 80-ті роки XX ст. виник новий напрям — посткейнсіанство, в центрі уваги якого був аналіз проблем, спричинених активним впливом фінансової сфери та грошового фактора на макроситуацію. Посткейнсіанці (Н. Калдор, Г. Шекл, X. Мінський, Р. Клауер) вважали, що фінансова політика має стати головною і спрямовуватися на обмеження діяльності монополій і зменшення військових витрат. У "політиці доходів" вони підтримують цю ідею щодо збільшення державних асигнувань на соціальні потреби, збільшення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважаються податки на витрати.

Загалом стратегічною метою фінансової політики, яку рекомендували посткейнсіанці, залишається стабілізаційний вплив на фази економічного циклу шляхом варіювання бюджетних і кредитно-грошових інструментів за значної переваги останніх.

Зростання бюджетних дефіцитів і державного боргу, посилення інфляції та погіршення валютного стану капіталістичних країн сприяли збільшенню інтересу до неокласичної теорії грошей і фінансів. З початку 70-х років XX ст. із неокласичної школи виокремлюється неоконсервативний напрям, що швидко набуває популярності.

Побудова неоконсерваторами нової фінансової доктрини значною мірою засновувалася на запровадженні протилежних кейнсіанській теорії положень, а розробка фінансової політики — на контрзаходах.

Неоконсерватори визнавали пріоритетність пропозиції над попитом, зменшення бюджетних витрат, збалансування доходів і витрат державного бюджету, розширення функцій грошово-кредитного регулювання, лібералізацію податкової системи, приватне підприємництво як провідну рушійну силу економічного розвитку.

Особливе місце в теоріях неоконсервативної школи посідають податки. У неоконсервативному напрямі не зважають на необхідність значного зниження загального рівня податків для підтримки високої норми заощаджень та інвестицій, активізації ринкового механізму — податкова політика має спрямовуватися на стимулювання економічного зростання в довгостроковому плані. З цією метою неоконсерватори пропонують зменшити податки, змінити структуру податкової системи, прогресивну шкалу ставок з прибуткового податку замінити пропорційною.

Популярності набувала податкова концепція американського економіста А Лаффера. Він обґрунтував залежність доходів бюджету від ставок податків: збільшення податків шляхом підвищення ставок на певному етапі не компенсує скорочення доходів, яке відбувається за рахунок зменшення оподатковуваної бази. Математичну модель цієї залежності вчений зображає на графіку, що одержав в економічній літературі назву "Крива Лаффера". На його думку, високі податки перешкоджають приватній ініціативі, прагненню до нових інвестицій, тому зменшується випуск продукції, знижаються доходи, звужується податкова база. Податкова реформа 80-х років XX ст. у США була здійснена на основі концепції Лаффера.

Неоконсерватори зробили ставку на посилення ролі держави в забезпеченні довгострокових умов функціонування розширеного відтворення. Разом із короткостроковою фінансовою політикою держава формує фінансову стратегію з метою довгострокового стимулювання економічного зростання.

Пріоритет у методах державного регулювання неоконсерватори віддають кредитно-грошовому маневруванню. На першому місці перебуває монетарна (грошова) політика, спрямована на регулювання темпів збільшення грошової маси в обігу, тобто пропозиції грошей. Як вважають неоконсерватори, фінансова політика відіграє другорядну роль.

До сучасних неоконсервативних економічних теорій належать:

— теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, зумовлює падіння виробництва й перешкоджає функціонуванню фінансової бази оподаткування, а зменшення податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

— теорія раціональних очікувань, відповідно якої економічні агенти здатні діяти раціонально, передбачувати і заздалегідь ураховувати наміри влади та нейтралізувати своїми діями політику уряду;

— монетаризм — це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Монетариста розглядають стабільність грошової маси як найважливішу передумову стабільності економіки в цілому. Засновником монетарної теорії є Нобелівський лауреат М. Фрідмен.

Власне монетаристська концепція започаткована ще у 1956 p., коли опублікували фундаментальну працю всесвітньовідомого американського економіста М. Фрідмена "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей". У цій праці підсумовано емпіричні та теоретичні дослідження закономірностей грошового обігу та сформульовано основні положення "новітньої кількісної теорії грошей".

М. Фрідмен вважає, що попит на гроші відносно стабільніший, ніж пропозиція, тому грошова політика має спрямовуватися на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. На відміну від кейнсіанців, монетаристи послідовно заперечують методи покриття дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії та державних позик, оскільки це призводить не до зростання, а до перерозподілу сукупного попиту — попит з боку держави збільшується за рахунок зменшення приватного попиту. На думку М. Фрідмена, дотримання "грошового правила"f що передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси на 3—5 % щороку, незалежно від стану господарської кон'юнктури та фази економічного циклу, забезпечить не інфляційне збільшення та контроль за цінами. У галузі міжнародних фінансів учений послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Монетаристи вказують на залежність валютного курсу і стану платіжного балансу від внутрішнього грошового обігу.

Тріумфом теоретичного доробку М. Фрідмена стала знаменита "рейганоміка" в СІЛА. Також він брав участь у розробці економічних реформ в Англії, Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

Наукові досягнення останніх десятиріч XX ст., технологічні новації, а також збільшення обсягів світової торгівлі, дерегулювання міжнародних угод зумовили глобалізацію міжнародного фінансового ринку.

До традиційної сукупності фінансових інструментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємств, державні облігації) додався список нових похідних інструментів, таких як депозитарні розписки, ф'ючерси, опціони, варанти, індекси, свопи тощо. З метою визначення очікуваної дохідності фінансових активів використовується портфельна теорія.

Відомими економістами, які в своїх працях розробляли питання спочатку ринкового портфеля, а потім оптимального портфеля інвестицій є Г. Марковій, Дж. Тобін, У. Шарп, Ф. Модільяни Ф. Влек, М. Скоулз, М. Міллер.

Головна проблема в теорії портфельних інвестицій полягає у виборі оптимального портфеля. Такий підхід "багатомірний" як за кількістю залучених в аналіз активів, так і за врахованими характеристиками. Праці цих учених одразу ж дістали визнання. Більше того, схеми розрахунків, наведені в їх роботах, почали швидко використовуватися на практиці.

Одним із найвидатніших внесків в економічну теорію за останні 30 років є модель Блека-Скоулза. Ті значущість полягає в тому, що вона створює передумови для ефективного управління ризиком і сприяє здійсненню найважливішої функції фінансового ринку — перерозподіляти ризики на користь тих його учасників, які готові й ризикувати. Але сфера застосування цієї моделі набагато ширша. її можна використовувати з метою оцінювання страхових контрактів та гарантій, прийняття рішень про інвестиції. Інвестиційні банки також застосовують модель Блека-Скоулза, щоб визначати вартість нових фінансових інструментів. На думку спеціалістів, така модель може використовуватися для оцінювання контракту, вартість якого залежить від невизначеної майбутньої вартості активів усіх видів.

Автор теорії оптимальних валютних зон — американський учений Р. Манделл. Він уперше запропонував здійснити об'єктивне порівняння переваг, що з'являються під час встановлення фіксованих обмінних курсів або створення валютної зони. На думку Р. Манделла, для двох держав ліпше ввести єдину валюту тоді, коли витрати, пов'язані з конвертацією валют у міжнародній торгівлі, будуть більшими, ніж вигоди від збереження двох національних валют.

Наукові дослідження Р. Манделла мають величезне практичне значення. Саме вони стали інтелектуальним підґрунтям для європейської спільної валюти. Висновок ученого про те, що більше ніж одна країна може мати вигоду від використання спільної валюти, стимулював уряди європейських держав до створення євро. Р. Манделл вважає, що євро має добру перспективу, його зона до 2010 р. включатиме 28 країн. На той час більшість європейських країн захочуть мати у своїх портфелях 50 % валюти в євро і 50 % — у доларах. Традиційно макроекономісти ухвалюють рішення, стосовно питання проводити офіційну доларизацію чи ні, з огляду на розроблену Р. Манделлом теорії оптимальних валютних зон.

У своїх працях учений:

— вказав на ефективність єдиної валюти, що дасть змогу зменшити тарифи міжнародних торгових угод, а також зробити менш помітним рівень порівняльних цін;

— запропонував деякі принципові параметри такого об'єднання (необхідність високої економічної відкритості, тісних торгових зв'язків із країнами-партнерами, кореляції економічних циклів, які розвиваються в окремих країнах, із циклом, що властивий основному економічному потенціалові інтеграції);

— розробив методологію, що дає змогу визначити, як міжнародний рух капіталів може вплинути на спроможність окремої країни керувати економікою.

Лауреат Нобелівської премії 1999 р. "за аналіз монетарної та фіскальної політики за умов різних валютних режимів, а також за аналіз оптимальних зон обігу валют" Р. Манделл є активним прихильником ідеї взаємної фіксації обмінних курсів основних світових валют — долара, євро та єни. Він вважає, що створити монетарний союз трьох економік (Європа, США, Японія) буде легше, ніж союз 11 економік єврозони, оскільки рівень інфляції в цих трьох регіонах подібний. Чим більше країн приєднається до такого союзу, якщо його утворять, тим сильнішим буде це об'єднання і тим більше втратять ті, хто не ввійде до нього.

Отже, дослідивши історію розвитку фінансової науки можна стверджувати, що ідеї, висунуті вченими минулих століть, дістали подальший розвиток у сучасних теоріях і концепціях.

Наприклад, теоретико-методологічні витоки монетаризму — це кількісна теорія грошей, характерна для XV—XVI ст. Теорія трьох факторів виробництва Ж-Б. Сея (XIX ст.) продовжила свій розвиток у неокласиків XX століття. Ідеї німецького вченого О. Бем-Баверка щодо вартості майбутніх благ стали основою фінансової операції — дисконтування. Визначені А. Смітом у XVIII ст. принципи оподаткування збереглися у фінансовій науці та доповнюються новими. Слід також зауважити, що характерною особливістю сучасної фінансової науки є плюралізм, різноманітність фінансових теорій, ідей, гіпотез, концепцій та їх взаємодоповнювальне конкурентне співіснування й розвиток.

2. Розвиток фінансової науки в Росії

Одним із перших російських авторів праць у галузі фінансів був І.С. Пересвєтов. Він підтримував ідею стосовно збільшення доходів казни з метою посилення військової потужності держави, централізації ресурсів і зменшення витрат на систему намісництва, відміни інституту митарів.

Ідеї меркантилізму в Росії вперше висловив видатний дипломат 60-х років XVII ст. А.Л. Ордін-Нащокін (1605—1680). Найвиразніше його економічні погляди відображено у "Псковському Положенні" (1667) та "Новоторговому Уставі" (1667), автором і редактором яких він був. Поняття торгівлі розглядав не тільки як одне з важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарства, що активно сприяє зростанню народного достатку. Водночас А.Л. Ордін-Нащокін розумів, що торгівля зокрема зовнішня, в Росії розвинена недостатньо. На його думку причина цього полягає у бракові капіталу, засиллі іноземних купців, котрі проникали на російський ринок.

І.Т. Посошков (1652—1726), автор знаменитого твору "Книги про вбогість та багатство" (1724), також був прихильником активного торговельного балансу, стверджуючи, що коли Росія більше продаватиме й менше купуватиме, то гроші залишатимуться в ній, а не відпливатимуть за кордон. Його вважають номіналістом, адже він стверджував, що гроші "створює" цар, який може перетворити копійку на карбованець, достатньо лише поставити відповідний штамп.

І.Т. Посошков розрізняє два види багатства: багатство держави (доходи казни) і багатство народу (народне господарство), ставлячи на чільне місце саме багатство народу. Він рекомендував не розоряти платників податків надмірними поборами: податки варто брати з землі, за податкову одиницю прийняти десятину; також радив перейти до єдиного 10-відсоткового податку, а мито сплачувати один раз із кожної одиниці товару.

У другій половині XVІІІ ст. з'явилася низка робіт у сфері теорії фінансів. Найбільш яскравою, такою, що має виражений антикріпосницький характер, була праця А.Я. Поленова "Про кріпосне полягання селян у Роси", за яку в 1766 р. автор одержав премію Вільного економічного товариства.

У цій роботі вперше у вітчизняній літературі застосовується термін "податок", А.Я. Полєнов підтверджує потребу майнового страхування, аналізує та критично оцінює податкову систему. Автор вважав: якщо селяни отримають достатню кількість землі, то у відповідь вони будуть охоче платити встановлені податки і збори.

Не використовуючи поняття "страхування", А.Я. Поленою вказує, що у разі повені, "падіння" худоби, неврожаю хліба чи інших лих селянські господарства потребують економічної підтримки: або грошима, або через податкову систему Росії.

Уперше в опублікованій літературі термін "фінанси" як наукове поняття був ужитий у передмові до виданої в 1767 р. Московським університетом книзі "Переклади з енциклопедії". У цій праці термін "фінанси" трактується як "...розділи, що належать до державних доходів", тобто вперше поняття "фінанси" використано в значенні, ідентичному сутності терміна "казна".

XVIII ст. завершується роботами першого ідеолога й теоретика народної революції в Росії О.М. Радищева. До найцікавіших економічних його праць належать: "Лист про Китайський торг", "Описмого володіння", "Записка про податі Петербурзької губернії" і нескінчений рукопис "Торгівля", одна частина якої — "Записки про податі" — повністю присвячена податковій політиці держави.

О.М. Радищеву вперше в російській науці дослідив сутність поняття податки, їх природу, охарактеризував усі види податків, відокремивши прямі від непрямих. При цьому він окремо досліджував податки з міського і сільського населення.

Повільний розвиток фінансової науки в Росії пояснюється застійним характером економіки, незмінністю виробничих відносин. Не випадково з розвитком економіки Росії останньої чверті XIX — на початку XX ст. збігається і бурхливий розвиток фінансової науки, супроводжуваний величезною кількістю публікацій з питань фінансів.

Зі створенням у 1802 р. Міністерства фінансів термін "фінанси" входить у науковий обіг. Проте до 1835 р., коли в російських університетах почали викладати курс фінансового права, "фінанси" як самостійна наука не виділялися, а розглядалися тільки як складова політекономії. У практиці частіше використовувалося поняття "казна". У ліпшому разі за допомогою одного з цих термінів пояснювався інший.

На початку XIX ст. опублікували роботу М.І. Тургенєва "Досвід теорії, податків", що є теоретичним обґрунтуванням об'єктивної необхідності податків, їх ролі в економічному житті держави і населення. Автор стверджував, що фінансова наука має право на існування, проте вчення про податки — частина політичної економії. Наприклад, він аргументував поділ податків на прямі й опосередковані, сформулював нову класифікацію податків залежно від джерел доходів, увів у науковий обіг термін "акциз" (тлумачив його як мито на предмети внутрішнього споживання), а знецінення грошей назвав додатковим податком, до того ж найнесправедливішим. М.І. Тургенєв рекомендував урядові враховувати економічні можливості населення у процесі введення податків, не допускати надмірних витрат, які перевищували б наявні доходи. Тургенєв обґрунтував положення, що об'єктом оподаткування має бути чистий дохід, а не капітал. Значно пізніше це положення розвинув російський економіст українського походження І.І. Янжул.

Видатним державним діячем і першим виконавцем управлінських та фінансових реформ у Росії на початку XIX ст. був ММ. Сперанський, який вважав, що для усування хронічного бюджетного дефіциту Росії потрібно зменшити державні видатки, припинити небезпечну практику казначейства щодо випуску асигнацій та збільшення податків. На його думку, паперових грошей в обігу має бути стільки, скільки є капіталів і кредитних паперів.

Відомим економістом початку XIX ст. був М.С. Мордвинов — президент Вільного економічного товариства. Він розумів призначення банків у концентрації грошових капіталів та їх постійному грошовому обігу, що сприяє збільшенню суспільного багатства. На його думку, в Росії вкрай необхідно створювати приватні банки з метою активізації підприємницької діяльності; дав негативну оцінку діяльності Держбанку, який постійно бере участь у покритті бюджетного дефіциту.

У праці "Міркування про користь, що може послідувати від установи приватних по губерніях банків" (1813) багато уваги приділено питанням податків. М.С. Мордвинов ставить завдання — забезпечити стійкість державних доходів. Причину порівняльного багатства Англії (щодо Франції) він пояснює двома причинами:

1) податки стягуються не з капіталу, а з доходів від капіталу;

2) перехід від натуральних до грошових податків і відповідність величини податку до рівня доходу ("зрівняні по всіх станах оклади").

Значущими для теорії фінансів є дослідження таких авторів кінця XIX ст., як В.А. Лебедєв, І.І. Янжул, С.Ю. Вітте, І.Х. Озеров.

Стан фінансової науки в Росії кінця XIX ст. якнайповніше відображений у роботах академіка І.I. Янжула, котрий вважав, що "предметом фінансової науки є дослідження способів якнайкращого задоволення матеріальних потреб держави". Автор ще дає таке визначення цієї науки: "Фінансова наука — вчення про суспільне господарство, що має завданням виклад тих правил, які повинні бути дотримані при добуванні матеріальних коштів, потрібних для виконання суспільних цілей". Тобто, І.І. Янжул виключає з предмета науки фінансів учення про державні витрати, вважаючи, що ці питання настільки пов'язані з власне поняттям "держава", що їх мають вивчати у науках про державне і політичне право. Академік зазначав, що саме станом фінансів визначається могутність держави: "фінанси е мірилом добробуту країни, мірилом цивілізації".

Слід звернути увагу на особливі заслуги в розвитку фінансової науки IJX. Озерова. Його підручник "Основи фінансової науки", що неодноразово видавався, і нині є науковим доробком із найповнішим викладом багатьох фундаментальних положень. За визначенням І.Х. Озерова, "фінансова наука вивчає фінансове господарство, тобто сукупність відносин, що виникають на основі добування союзами публічного характеру матеріальних засобів".

Автором фундаментальної праці з теорії фінансів у вітчизняній фінансовій науці був професор Санкт-Петербурзького університету ВА. Лебедєв, який опублікував роботу "Фінансове право" в 1882—1885 pp. Він мав намір видати чотири томи: другий і третій передбачалося присвятити викладенню теорії та складу державних доходів, а четвертий — державному кредитові. Робота залишилася незавершеною. Друге видання першого тому опублікували в 1889—1893 pp. Окрім трьох випусків, у цьому томі був додаток з оглядом бюджетів Росії (з 1862 p.), Англії, Франції, Німеччини, Голландії, Австрії, Італії, Іспанії, Португалії, США та ін. За деякими показниками автор здійснив порівняльний аналіз бюджетів окремих країн. Цінність праці В.А. Лебедєва полягає насамперед у тому, що він проаналізував розвиток фінансової системи та фінансової науки майже за весь період історії суспільства.

Важливе значення для вивчення фінансів у Росії періоду капіталізму має праця 20-го міністра фінансів Росії С.Ю. Вітте "Конспект лекцій про народне і державне господарство". Під час його перебування на посаді міністра, фінансову систему Російської імперії реорганізували відповідно до потреб монополістичного капіталізму. У творі детально охарактеризовано розвиток фінансів з кожного виду доходу бюджету, наведено історичні відомості з моменту їх виникнення. На відміну від багатьох визнаних учених, СЮ. Вітте найближче підійшов до сучасного розуміння системи фінансів, включивши сюди не тільки доходи і державний кредит, але й витрати.

До початку XX ст. належить поява перших великих робіт М. Боголєпова, В. Твердохлєбова, А. Буковецького, П. Гензеля та ін. Після підручника І.Х. Озерова найвідомішою працею в галузі фінансової науки на початку XX ст. вважають "Вступ до фінансової науки" А.І. Буковецького. Книгу видали 1929 р. й протягом першої половини XX ст. вона була найліпшим навчальним посібником, який містив дев'ять розділів, у тому числі вчення про видатки, доходи, публічний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

На жаль, роботи в галузі фінансової науки Росії радянського періоду на сьогодні є не досить популярними.

Нині суттєве значення мають праці вченого-економіста члена-кореспондента РАЕН Л.А. Дробозіної — автор підручника "Фінанси і кредит у СРСР", монографій "Фінанси. Грошовий обіг. Кредит", "Нові явища в сфері державних фінансів", "Фінансова і грошово-кредитна системи Англії" та ін., в яких розглядається сутність і функції фінансів, фінансова система та її ланки, державні фінанси. Вона також була відомим фахівцем із фінансів країн Західної Європи.

Відомими фінансистами, котрі досліджують питання фінансів (грошової системи, грошового обігу, кредитної системи, ринку цінних паперів, міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносин) є члени-кореспонденти РАЕН професори Г.Б. Поляк, Є.Ф. Жуков.

Фінансист, який висвітлює проблеми фінансового аналізу, — B.З. Ковальов. Відомі його книги "Фінансовий аналіз: Управління капіталом. Вибір інвестицій. Аналіз звітності", "Вступ у фінансовий менеджмент", де він дає характеристику основних категорій, методів і принципів фінансового аналізу, методів прогнозування можливого банкрутства, оцінки ризиків, критеріїв оцінювання фінансових активів, інвестиційних проектів, методів управління оборотними засобами.

3. Розвиток фінансової науки в Україні

Фінансова наука в Українірозвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, тому важко визначити, який внесок зробили українські вчені для її розвитку.

Питанням фінансів відомий літератор і громадський діяч ІМ. Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це роботи в яких аналізується фінансова політика Австро-Угорської імперії, характеризується діяльність багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств.

У 1883 p. І. Франко опублікував працю під назвою "Сила податкова Галичини"f де досліджував податкову систему імперії. Особливу увагу автор звертає на непосильний податковий тиск, що зумовлював тяжке економічне становище трудового люду; вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують справедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капіталу.

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, автор регулярно критично оцінює проекти та звіти державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та зменшення видатків на її економічні й соціальні цілі. Водночас І.Я. Франко був впевнений, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. фінансова наука в Україні зосереджувалася в університетах. Протягом декількох десятиріч Харківський університет був єдиним в Україні, а згодом став центром розвитку науки та культури на Лівобережжі. З моменту утворення університету на кафедрі дипломатики і політичної економії читали лекції з фінансів (фінансового права).

Відомим українським ученим-економістом, професором Харківського університету був М.М.Алексєєнко, який вивчав фінанси Германії, Австрії, Франції. Крім трьох дисертацій, він надрукував монографію з теорії податків "Погляд на розвиток учення про податки" (1870), розробив курс фінансового права (2 тис. сторінок), але, на жаль, не видав.

Привертають увагу обсягом і змістовністю праці з фінансів та кредиту професора Харківського університету ПЛ. Мігуліна. Великий науковий і практичний інтерес становить багатотомна історико-економічна праця "Російський державний кредит. Досвід історико-критичного огляду" (1899, 1900, 1902, 1903,1904,1907), яка присвячена проблемам державного кредиту. Відомими були його праці "Реформа грошового обігу в Росії та промислові кризи" (1893—1902), "Наша банкова політика (1729—1903)". "Війна і наші ресурси" (1905). У роботі "Теперішнє та майбутнє російських фінансів" (1907)9 "Економічний ріст російської держави за 300 років (1613—1913)" (1913). Він узагальнив величезний історичний досвід розвитку фінансів Росії, зробивши цим значний внесок у розвиток економічної, зокрема фінансової, науки кінця XIX — початку XX ст.

Геніальною постаттю в українській економічній науці є М.І. Туган-Барановський (1865—1919) — видатний економіст, історик, міністр фінансів в уряді Центральної Ради. Він уперше відкрив сучасну інвестиційну теорію циклів. Ще 1894 р. опублікував працю "Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя", яку (доповнену й перероблену) потім видав майже всіма європейськими і навіть японською мовами. Першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва, призводить до мультиплікаційного процесу всіх елементів економічної активності.

Цікаві думки М.І. Туган-Барановського стосовно питання, яку роль відіграють гроші у здійсненні виробничих циклів. Він вважає, що, в період застою виникає надлишок грошей, що зумовлює низький відсоток на позиковий капітал, у свою чергу цей відсоток на капітал спричинює пожвавлення в економіці.

М.І. Туган-Барановський різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендуючи для покриття витрат держави на ведення війни використовувати позики.

Розглядаючи внесок українських фінансистів у розвиток фінансової науки, не можна не звернути уваги на постать М.Добриловського. У 1934 р. він видав курс лекцій "Основи фінансової науки". Автор у своїх наукових твердженнях дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому в фінансовій науці, як він вважає, потрібно досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб.

Теоретико-змістовна спрямованість наукових досліджень представників української фінансової думки свого часу сягала рівня тодішньої світової фінансової науки, а іноді й випереджала її. За часів Радянського Союзу фінансова наука, нажаль, не отримала належного розвитку.

Із сучасних учених-фінансистів, які вивчають питання фінансів найвідоміші О.Д. Василик, І.О. Бланк, В.М. Опарін, AM. Поддерьогін, М.І. Савлук, Ю.В. Пасічник, С.І. Юрій, та ін.

Окрім загальної теорії фінансів, об'єкт наукового інтересу професора ОД. Василика становлять державні фінанси, а саме бюджетна та податкова системи України. У праці "Податкова система України", автор з'ясував теоретичні основи податків, методи та принципи оподаткування, історичні аспекти виникнення та розвитку податків, становлення та розвиток податкової системи в Україні. У праці "Бюджетна система України" О.Д. Василик висвітлює теоретичні основи бюджету, його економічну сутність, стан і розвиток бюджетної системи держави, її складові принципи побудови.

Проблеми розвитку фінансової системи України, становлення та особливості фінансового ринку України розглядає в своїй монографії "Фінансова система України (теоретико-методологічні аспекти )п професор Київського національно-економічного університету ВМ. Опарін.

Вагомий науковий внесок у розвиток фінансової науки здійснив доктор економічних наук, професор Київського національного торгово-економічного університету І.О. Бланк^ своїми монографіями. У працях "Стратегія і тактика управління фінансами", "Управління прибутком", "Управління активами", "Управління формуванням капіталу", "Управління використанням капіталу", "Управління фінансовою безпекою" та ін., він розкрив питання щодо формування активів підприємств, їх використання в операційній та інвестиційній діяльності, керування за формуванням прибутку підприємства в процесі його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, управління фінансовими ризиками тощо, визначив сучасні методи оптимізації обсягу та структури капіталу підприємств на етапі його утворення та в процесі розвитку.

Відомим у галузі фінансів підприємницьких структур е професор Київського Національного економічного університету AM. Поддерьогін. У його підручниках "Фінанси підприємств", "Фінансовий менеджмент" висвітлено такі питання фінансів на рівні підприємств: організація розрахунків і кредитування, формування і розподіл прибутку, оподаткування підприємств, організація обігових коштів і фінансування відтворення основних засобів, фінансове планування, фінансовий аналіз підприємства тощо. Також відомі його праці з фінансового менеджменту.

Проблему грошей, кредиту, грошового та валютного ринків досліджує український фінансист, доктор економічних наук, професор Київського національного економічного університету MJ. Савлук.

Отже, розвиток фінансових досліджень у сучасній Україні пов'язаний з її поступовою інтеграцією в світову економічну, зокрема фінансову, науку шляхом ідейно-теоретичного та методологічного оновлення.

Тема . БЮДЖЕТНИЙ ДЕФІЦИТ

План

1. Сутність дефіциту бюджету та причини його виникнення

2. Основні концепції збалансованості бюджету

3. Методи фінансування бюджетного дефіциту

1. Сутність дефіциту бюджету та причини його виникнення

Оскільки бюджет є системою всеохоплюваних перерозподільних відносин, то його формування і стан мають особливе значення для держави, кожної юридичної та фізичної особи й суспільства загалом.

Формування бюджету передбачає вирішення триєдиного завдання. Такий підхід дозволяє вирішувати одне з цих завдань, а не всі разом.

1) Визначення реальних обсягів доходів;

2) оптимізація структури видатків на основі критерію забезпечення максимального рівня зростання ВВП під час задоволення мінімуму соціальних потреб;

3) збалансування бюджету. Проблеми збалансування полягають у тому, що, як правило, потреби будь-якого суб'єкта, в тому числі й держави, перевищують його можливості.

Стан бюджету як фінансового плану відображає не тільки фінансовий стан держави, але й характеризує фінансову ситуацію країни взагалі тому й цікавить усіх громадян та кожну підприємницьку структуру. Для нього властиві три показники:

— рівновага доходів і видатків;

— перевищення доходів над видатками;

— перевищення видатків над доходами.

Урівноваженість доходів і видатків є найбільш природним і доцільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяльності держави: доходи - видатки. При цьому фінансовий результат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, держава має збирати стільки доходів, скільки їй потрібно для забезпечення видатків бюджету, а з іншого — вона може профінансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. У зв'язку з цим відхилення від такої врівноваженості є порушенням засад фінансової діяльності держави, тому є недоцільним.

Перевищення доходів над видатками — бюджетний профіцит — відображає стабільну фінансову ситуацію, хоча і не є метою діяльності держави; він може виявлятися в різних формах.

Розрізняють такі основні форми бюджетного профіциту:

1) існування бюджетного профіциту у вигляді своєрідних бюджетних резервів, що сформувалися внаслідок зміни економічної кон'юнктури на світовому рівні (наприклад, зміна цін на нафтопродукти) або в межах країни за рахунок її економічного зростання. Заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році, а фактично отримане за підсумками бюджетного року — переходить у доходи наступного року, за рахунок чого можуть або збільшуватися видатки, або зменшуватися доходи.

Однак на практиці бюджетні резерви, як правило, мають правові засади формування, наприклад, в Україні у складі Державного бюджету виокремлюється Резервний фонд Кабінету Міністрів, обсяг якого перевищувати 1 % обсягу всіх видатків бюджету відповідно до Бюджетного кодексу^*15;

*15: {Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою України 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38.}

2) перевищення доходів над видатками, що виникає внаслідок надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади й управлінням вищого рівня видатками. В Україні таке перевищення має форму "бюджетного надлишку" і підлягає вилученню до бюджету вищого рівня;

3) бюджетний профіцит може бути результатом антициклічної політики держави внаслідок збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі — дефіцити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьому збалансовані;

4) перевищення доходів над видатками може також сформуватися у зв'язку із розробкою та застосуванням податкової політики за методологією А. Лаффера, сутність якої полягає у збільшенні надходжень до бюджету в результаті уповільнення податкового тиску і зменшення податкових ставок. Наприклад, у США після проведення податкової реформи у 1981— 1986 pp. унаслідок якої податок на прибуток корпорацій зменшився на 20 процентних пунктів — з 55 до 35 %, а прибутковий податок із громадян — на 22 процентних пункти. У1987 р. профіцит бюджету, незважаючи на всі розрахунки й очікування, становив 11 млрд. дол. США.

Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит — найскладніше явище. Насамперед, дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, оскільки це перевищення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету слід оцінювати з позицій як окремо держави, так і фінансової системи загалом. Для держави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Інші суб'єкти фінансових відносин та сфер і ланок фінансової системи можуть оцінювати це явище по-різному.

Обсяги фінансових ресурсів і отриманих доходів у суспільстві визначаються потужністю й ефективністю фінансової системи взагалі, а не станом бюджету. Брак коштів у бюджеті має місце і за достатнього забезпечення суб'єктів підприємницької діяльності фінансовими ресурсами і досить високого рівня доходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов не йдеться про фінансову кризу в тій чи іншій країні; це тільки проблеми, пов'язані з формуванням бюджету, зумовлені певними об'єктивними або суб'єктивними чинниками. Але дефіцит бюджету може бути спричинений і обмеженістю фінансових ресурсів, що зумовлює незначні обсяги виробленого ВВП і відповідно низький рівень доходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов ознаки фінансової кризи в країні очевидні та стосуються усіх суб'єктів.

Залежно від виду бюджетний дефіцит розглядається за формою вияву, причинами виникнення і напрямом дефіцитного фінансування.

1. За формою вияву вирізняють плановий, фактичний і прихований дефіцити.

Плановий дефіцит запланований та затверджений у законі про Державний бюджет України.

Фактичний — це реальне перевищення видатків над доходами бюджету, офіційно зафіксоване наприкінці бюджетного періоду.

Прихований дефіцит — занижена величина фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що часто робиться цілеспрямовано і є результатом певних політичних ігор (наприклад, перед виборами, щоб підвищити заслуги певної партії та примусити виборців проголосувати за правлячу партію ще раз). Також цей дефіцит може бути наслідком "жорсткого" курсу уряду на щорічно збалансований бюджет. Прихованість дефіциту є ознакою непродуманості фінансової політики держави.

2. За причинами виникнення виокремлюють свідомий, вимушений, циклічний і структурний дефіцити.

Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високого рівня доходів юридичних і фізичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активна політика позикових фінансів.

Вимушений дефіцит пов'язаний з низьким рівнем виробленого ВВП, якщо процес оподаткування не може забезпечити бюджет держави достатніми доходами.

Циклічний дефіцит — дефіцит, який є результатом циклічного падіння виробництва (зменшення національного доходу й обсягу виробництва) унаслідок кон'юнктурних коливань.

Структурний дефіцит є результатом свідомої активної (дискреційної) політики держави, що передбачає маніпулювання податками й урядовими видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискоренням економічного зростання і запобігання спаду виробництва в країні.

3. За характером впливу на економіку вирізняють стійкий дефіцит бюджету (є у довгостроковому періоді), та тимчасовий (зумовлений касовими розривами у процесі виконання бюджету або подіями, які не можна передбачити і спрогнозувати).

Під час виконання бюджету в окремих ланках бюджетної системи може утворитися тимчасовий касовий розрив (графік фінансування видатків випереджає у часі надходження коштів його дохідної частини). Він може бути плановим, якщо об'єктивно не збігаються терміни фінансування з бюджету встановлених видатків і надходження коштів до дохідної частини, а також при запланованому дефіциті, та позаплановим, що пов'язано з невиконанням плану з надходження доходів або з перефінансуванням за окремими видами видатків.

Для покриття касових розривів у бюджетах формується спеціальний фонд — оборотна касова готівка, суму якої встановлюють, затверджуючи бюджет, але не більше 1 % від загального фонду бюджету. Якщо коштів оборотної касової готівки недостатньо, такий бюджет може одержати бюджетну позику від бюджету вищого за рівнем.

4. За напрямами дефіцитного фінансування дефіцит може мати пасивний характер — спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, й активний — фінансування бюджетних інвестицій, насамперед, капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.

Дефіцит державного бюджету — явище неоднозначне. Представники кейнсіанської школи стверджують, що поміркований бюджетний дефіцит — це благо, оскільки він дає можливість збільшити сукупний попит шляхом дефіцитного фінансування державних видатків.

Щоб з'ясувати, чи бажаний бюджетний дефіцит для суспільства, потрібно розв'язати такі проблеми:

1) дефіцит — це наслідок спаду виробництва в країні чи результат фінансової політики держави;

2) зменшує дефіцит бюджету приватні інвестиції чи заохочує їх.

Теоретично вирішити питання дефіциту не складно, лише варто збільшити податки й інші надходження або зменшити видатки. Однак насправді все набагато складніше: збільшувати податки або недоцільно, або неможливо, а скорочувати видатки теж неможливо, адже вони досягли критичного мінімуму. Тому система дефіцитного фінансування державних потреб є звичайною практикою у країн з різними фінансовими можливостями. Величина бюджетного дефіциту у світі коливається від 3 до 15% від ВВП. Країни ЄС максимально можливим рівнем дефіциту бюджету вважають 6% від ВВП, хоча вже за 3% його рівня спостерігаються зростання інфляції та зменшення інвестиційної активності.

Дефіцит бюджету виникає у зв'язку із багатьма не тільки об'єктивними, але й суб'єктивними причинами. Проблема бюджетного дефіциту стосується не тільки обмеженості можливостей держави мобілізувати необхідні доходи, а й оптимізації витрат держави.

Основними причинами виникнення бюджетного дефіциту є:

— зменшення приросту національного доходу внаслідок економічної кризи і спаду виробництва;

— збільшення державних видатків на фінансування неекономічних сфер діяльності, особливо на державне управління й економічно необґрунтовані соціальні програми;

— падіння доходів в умовах кризового стану економіки та зменшення надходжень до держбюджету;

— циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі й тривалі;

— неефективний механізм оподаткування суб'єктів господарювання, коли завищений податковий тиск зумовлює поступове зниження ділової активності та тінізацію економіки;

— не правильно визначені орієнтири та непослідовність фінансово-економічної політики;

— слабкий фінансовий контроль із боку держави за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів;

— збереження ситуації, за якої найприбутковішими є вкладення капіталу у сфери нематеріального виробництва (торговельно-посередницьку та фінансово-кредитну);

— зростання внутрішнього й зовнішнього державного боргу;

— у короткостроковій перспективі — зменшення податків з метою підвищення ділової активності та стимулювання економіки (без відповідного коригування бюджетних витрат).

Отже, зменшення і подолання бюджетного дефіциту можливе лише шляхом ліквідації причин, що його зумовлюють.

Динаміку бюджетного дефіциту в Україні за останні роки наведено у табл. 7.1.

Як видно з табл. 7.1 у 2000 і 2002 pp. у країні було зафіксовано бюджетний профіцит, а в останні роки — бюджетний дефіцит.

2. Основні концепції збалансованості бюджету

У світовій практиці для боротьби з бюджетним дефіцитом застосовуються три основні концепції збалансованості бюджету:

1) на щорічній основі;

2) на циклічній основі;

3) концепція "функціональних фінансів". Збалансування бюджету на щорічній основі знижує або

зовсім виключає ефективність фіскальної політики держави, оскільки суперечить з антициклічною та стабілізуючою її спрямованістю.

Наприклад, у період спаду виробництва та безробіття доходи населення зменшуються, тобто зменшуються й податкові надходження до бюджету. У цьому разі держава має або збільшити податкові надходження шляхом упровадження нової податкової політики, або зменшити видатки, або поєднати ці два заходи.

В умовах інфляції за номінального підвищення грошових доходів автоматично збільшуються й податкові надходження. Якщо брати за мету щорічне збалансування доходів і видатків бюджету, то варто негайно збільшувати державні видатки. Тому оперативне державне регулювання доходів і видатків, що передбачає втручання держави у сферу податково-фіскальної політики протягом року, зумовить нестабільність в економіці країни та бізнесі.

Збалансування бюджету в процесі економічного циклу полягає в тому, що уряд розробляє та впроваджує антициклічну політику й водночас балансує бюджет. Економічний цикл може займати у різних країнах від чотирьох до восьми — десяти років. Дії уряду, пов'язані з протистоянням спаду, мають спрямовуватися на зниження податків, що призведе до підвищення ділової активності, і на збільшення видатків, тим самим свідомо зумовлюючи появу бюджетного дефіциту.

У період подальшого інфляційного підйому слід збільшити податкові надходження й зменшити видатки уряду. Позитивне бюджетне сальдо, що виникне на цій основі, може використовуватися на покриття державного боргу, що з'явився у період спаду.

Отже, урядові фіскальні дії мають створити позитивну антициклічну силу, яка допоможе збалансувати бюджет не на щорічній основі, а за період у декілька років.

Головна проблема цієї концепції полягає в тому, що періоди підйому і спаду можуть бути неоднаковими за глибиною та тривалістю, тоді завдання стабілізації економіки суперечить завданням збалансування бюджету під час циклу. Наприклад, якщо процес занепаду економіки буде тривалим, а період підйому коротким, це спричинить появу великого дефіциту в період спаду, незначне або зовсім ніяке позитивне сальдо у період розквіту, таким чином, зумовить виникнення циклічного дефіциту бюджету.

Сутність концепції "функціональних фінансів" полягає в тому, що держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність економіки в країні. Прибічники цієї концепції стверджують, що у період економічного зростання та підйому ділової активності податкова система автоматично стимулюватиме збільшення податкових надходжень (недискреційна фіскальна політика), що призведе до самоліквідації бюджетного дефіциту.

Крім того, можливості уряду з питань позик та емісії грошей — практично безмежні. Фактично уряд може фінансувати будь-який дефіцит, тобто держава не може збанкрутувати. Вважається також, що за великого обсягу національного багатства, в тому числі у населення, проблема державного боргу не є обтяжливою і гострою для національної економіки.

Держава будує фінансову політику таким чином, що періодично використовує всі три концепції.

3. Методи фінансування бюджетного дефіциту

Основними методами фінансування бюджетного дефіциту є:

— кредитно-грошова емісія (монетизація);

— боргове фінансування;

— за рахунок податкової політики.

Кредитно-грошова емісія пов'язана з випуском в обіг додаткової маси грошей для фінансування саме бюджетного дефіциту. Але безконтрольна емісія грошей посилює інфляцію, погіршує стан грошового обігу, спричиняє тяжкі наслідки у сфері економічних та соціальних відносин.

Унаслідок монетизації дефіциту бюджету держава може отримати сеньйораж — дохід від друкування та карбування грошей. Він виникає, якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП, у результаті чого середній рівень цін збільшується і в країні починає наростати інфляція. У зв'язку з цим усі економічні агенти платять своєрідний інфляційний податок, що виникає шляхом перерозподілу частини їх доходів на користь держави через які ціни зростають. Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів унаслідок інфляції.

Такий метод фінансування бюджетного дефіциту є найпростішим у розв'язанні проблеми.

Покриття бюджетного дефіциту за допомогою боргового фінансування, тобто здійснення державних запозичень за рахунок випуску та реалізації державних цінних паперів (облігацій, казначейських векселів тощо) на внутрішньому та зовнішньому ринках за визначених умов, витісняє частину інвестицій із виробничого процесу, зумовлює зменшення чистого експорту, збільшення ринкової ставки відсотка і зниження споживчих видатків.

Державні цінні папери "зв'язують" частину грошових коштів населення та фінансових ресурсів підприємств, зокрема комерційних банків, які у зв'язку з цим виконують менше активних операцій, тобто згортають обсяги кредитних та інвестиційних операцій. Грошовий ринок реагує на підвищення попиту на гроші зростанням відсоткової ставки. Це зростання призводить до скорочення приватних інвестицій, що пов'язано з виникненням так званого ефекту витіснення, який значною мірою послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики. Ефект витіснення визначається тим, що чим більший дефіцит, тим вищий обсяг заощаджень, який використовується з метою фінансування державних видатків і тим меншою є величина коштів, доступних для фінансування інвестицій.

Отже, розширення масштабу використання державних цінних паперів для покриття бюджетного дефіциту має неоднозначний вплив на економіку. По-перше, цей процес зумовлює вилучення з ринку валових заощаджень фізичних осіб і прибутків юридичних і, як наслідок, скорочення джерел фінансування інвестицій. Проблема залучення додаткових інвестицій в Україну з метою подальшого економічного зростання є найактуальнішою. По-друге, посилюється фінансова дестабілізація, оскільки державні цінні папери стають вагомим сегментом грошового ринку, який не залишає можливостей для спрямування капіталу в менш прибуткові, але вкрай необхідні для суспільства галузі економіки.

Проблему дефіциту державного бюджету не можна вирішити лише за допомогою боргового фінансування, адже категорії "бюджетний дефіцит" і "державний борг" взаємопов'язані. Державний борг складається із суми випущених, але непогашених державних запозичень з нарахованими відсотками за час існування держави. Шляхом боргового фінансування можна зменшити величину бюджетного дефіциту, але одразу автоматично починає зростати державний борг.

Як уже зазначалося, щорічний дефіцит покривається або за рахунок зростання державного боргу, або шляхом емісії грошей. Навіть бездефіцитний бюджет не свідчить про "здоровий" стан економіки, якщо держава має великий борг, тому бюджетний дефіцит завжди перебуває у центрі уваги, а величина державного боргу обмежується — за міжнародними стандартами він не має перевищувати 60 % від обсягу ВВП. Саме цю величину граничного обсягу боргу затверджено у Бюджетному кодексі України^*16.

*16: {Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою України 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38.}

Ще одним методом фінансування бюджетного дефіциту є упровадження зваженої податкової політики. Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки вона пов'язана з проведенням комплексної податкової реформи, спрямованої на зменшення податкових ставок і розширення бази оподаткування, відповідно до концепцій економістів неокласичної школи, головним аргументом яких є те, що великі податки порушують можливості нагромадження заощаджень та інвестицій, тобто негативно впливають на економічне зростання.

Наприклад, податкова реформа у США 1981—1986 pp. здійснювалася на основі концепції А. Лаффера, розробленої у 1974 р. економістом з університету Південної Каліфорнії. Згідно з цією системою є залежність між величиною податкового тиску й обсягом податкових надходжень до бюджету, на підставі чого складено так звану криву Лаффера (рис. 7.1).

Рис. 7.1. "Крива Лаффера" — пряма залежність між прогресивністю оподаткування та доходами бюджету

У процесі досліджень А. Лаффер отримав графік, на який відображається залежність між рівнем оподаткування й обсягом надходжень до бюджету. Розрахунки свідчать, що підвищення податків до певного рівня (а саме до 50 %) сприяє збільшенню доходів бюджету до максимального рівня, подальше збільшення ставок оподаткування зумовлює падіння податкових надходжень до бюджету, оскільки сприяє падінню ділової активності в країні: немає сенсу працювати, якщо відбирають більше ніж половину заробленого. Отже, податковий тиск у розмірі більшому ніж 50 % призводить до того, що податкові надходження починають зменшуватися й прямувати до нульової відмітки.

Наприклад, оподаткування у розмірі 75 % дає такий самий обсяг надходжень до бюджету, як і оподаткування у розмірі 35 %. Тому недоцільно збільшувати податковий тиск на платників податків, адже це спричинить тільки ухилення від оподаткування та тінізацію економіки. На Заході оподаткування понад 50 % називається забороненою зоною оподаткування.

Одне з головних завдань фінансової науки полягає в розробленні податкових концепцій, що визначають економічно оптимальний і соціально справедливий рівень оподаткування, достатній для фінансування державних функцій, який би не перешкоджав стимулам до інвестування і мотиваціям до праці.

Проблему вибору моделі фінансування можна розглядати досить широко: який із способів "податкові фінанси" або "боргові фінанси" більше відповідає вищим цілям розвитку суспільства, забезпечує оптимальний розподіл між державою і приватним сектором? Першим, хто дослідив податкові та боргові фінанси був Д. Рікардо, Він дійшов висновку, що ці дві форми фінансів однаково впливають на характер і обсяг суспільного добробуту ("теорема еквівалентності Рікардо"). Тобто у відносинах платників податків з державою податки і борги сприймаються приватними особами однаково, але підвищена сплата податків з метою погашення державного боргу вже викликає невдоволення. Тому Д. Рікардо підсумовує, що система боргів більш спустошлива для національного капіталу, ніж система оподаткування такого самого розміру.

Щодо теореми еквівалентності Д. Рікардо і нині полемізують. Головна тема дискусії — поведінка приватного сектору, стан економіки, господарські ефекти фіскальної політики держави за змішаного податково-боргового фінансування бюджетних витрат^*17.

*17: {Суторміна В.М., Федоров В.М'., Андрущенко В.Л. Держава — податки — бізнес (із світового досвіду фіскального регулювання ринкової економіки). — К.: Либідь, 1992.}

Слід зауважити, що жоден із способів фінансування дефіциту державного бюджету не має абсолютних переваг перед іншими і не є повністю безінфляційним.

Вплинути на бюджетний дефіцит в Україні з метою його подолання можна шляхом упровадження таких заходів:

— збільшення темпів зростання ВВП;

— зменшення витрат на утримання апарату державного управління;

— проведення адміністративної реформи;

— структурна перебудова збройних сил країни та зменшення витрат на оборону;

— реформування системи оподаткування за методологією А. Лаффера з метою зниження податкового тиску;

— скорочення зон пільгового оподаткування;

— надання більшої самостійності місцевим бюджетам;

— перехід від фінансування економіки до її кредитування тощо.

Тема . МІСЦЕВІ ФІНАНСИ. БЮДЖЕТНИЙ ФЕДЕРАЛІЗМ І ФІНАНСОВЕ ВИРІВНЮВАННЯ

План

1. Місцеві фінанси, їх сутність і значення в економічному розвитку

2. Місцеві бюджети, їх доходи і видатки

3. Бюджетний федералізм і фінансове вирівнювання

1. Місцеві фінанси, їх сутність і значення в економічному розвитку

Поняття місцеві фінанси — синонім термінів фінанси місцевих органів влади, муніципальні (комунальні) фінанси, фінанси територіальної громади, комуни, общини, муніципального утворення, штату, міста, області, району, села, селища та ін. Подібні визначення засвідчують, що місцеві фінанси функціонують у різних формах залежно від державного і- територіального устроїв тієї чи іншої країни.

В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси області, фінанси міст Києва і Севастополя, фінанси міста, фінанси району, району в місті, фінанси села, селища.

В умовах ринкових відносин залишається і збільшується перелік таких справ, які правова держава вважає за доцільне передати для розв'язання місцевим органам влади. Для цього потрібні відповідні ресурси. Це і є об'єктивною причиною для функціонування місцевих фінансів.

Законодавчі основи інституту місцевого самоврядування в Україні визначені у:

— Конституції України (ст. 7, 140—146) від 28 червня 1996 p.;

— Бюджетному кодексі України від 21 червня 2001 p.;

— Законі України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 p. № 280/97-ВР;

— інших законодавчих та нормативних актах України.

Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причина виникнення місцевих фінансів полягає у наявності територіальних колективів, відокремленні функцій і завдань, що покладаються на їхні органи влади.

Процес формування місцевих фінансів України, як свідчить практика 1991—2006 pp., супроводжується значними труднощами, пов'язаними з численними факторами: потреба ліквідації деформацій у фінансовій системі, що сформувалася у радянський період, формування сучасного управлінського досвіду організації фінансової системи, формування правового поля, політичної культури і традицій, без яких не може бути фінансів місцевих органів влади.

Найскладніше питання — визначення функцій і завдань, які покладаються на місцеві органи влади України, що має стати основою для вибору моделі місцевих фінансів. У зв'язку з цим завдання та функції місцевих органів влади поділяються на дві основні групи:

— завдання та функції, котрі взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів і вони є їхньою невід'ємною власною компетенцією;

— завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або так звані делеговані повноваження.

Завдання або функції мають покладатися на той рівень влади, який виконає їх краще, економніше й ефективніше, якщо обсяг чи характер завдання не потребують його виконання у масштабі більшої території.

Незважаючи на дискусійний характер проблеми визначення функцій місцевих органів влади, окреслилися сфери, обслуговування яких у більшості країн належить до власної компетенції місцевого самоврядування і котрі можуть відповідати принципам доцільності й ефективності. Це соціальне обслуговування, початкова і середня освіта, охорона здоров'я, дороги місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання й утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землекористування та інші витрати.

Перелік доручених справ або делегованих повноважень визначає центральна влада. Він установлюється в законодавчому акті. Для виконання делегованих повноважень орган, який їх визначає, передає місцевим органам влади відповідні фінансові ресурси, тобто компенсує витрати місцевих органів влади.

Аналіз питань, пов'язаних із поняттям місцеві фінанси дає змогу сформулювати його визначення. Місцеві фінанси — система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів з метою забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних так і делегованих.

В Україні така система перебуває на етапі становлення, як явище складне й багатопланове, вона потребує аналізу та дослідження.

До складу фінансів місцевих органів влади як системи входять кілька основних взаємопов'язаних структурних елементів: видатки, доходи, способи формування доходів, інститути системи, суб'єкти й об'єкти системи та відносини між суб'єктами системи, системою й іншими ланками фінансової системи держави взагалі. У реальності ця система набагато складніша і має свої особливості в кожній країні.

На рис. 9.1 зображено місцеві фінанси як систему.

У 1991—2006 pp. в Україні поширилася тенденція розширення завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи влади. Разом із тим помітна й інша тенденція — відставання процесу становлення місцевих фінансів відповідно до нових завдань місцевої влади.

Розглянемо основні форми впливу місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави.

1. До фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту. Через зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Це означає, що поряд із державним регулюванням економічної та соціальної сфер діє їхнє комунальне (муніципальне) регулювання. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки суб'єктів господарювання.

2. Місцеві фінанси є фіскальним інструментом, що дає змогу забезпечувати за допомогою ресурсів вирішення завдань, що покладаються на місцеві органи влади.

3. Місцеве самоврядування, як і держава, — інструмент, котрий надає громадські послуги. Держава й місцеве самоврядування розподіляють між собою завдання та відповідальність за надання громадянам країни громадських послуг. Ефективність і масштаби діяльності місцевих органів влади у сфері надання громадських послуг залежать, від стану фінансів місцевих органів влади.

4. Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання. Вплив фінансів місцевих органів влади на економічне зростання здійснюється через капітальні витрати, діяльність на ринку позикового капіталу, нерухомості, землі.

Крім зазначених форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад, пов'язані з виконанням делегованих повноважень центральної влади, а саме проблеми громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін. Отже, фінанси цих органів влади — інструмент забезпечення частини функцій, які виконує держава, тобто справжнє здійснення місцевого самоврядування залежить від його матеріального та грошового забезпечення. Тому законодавство визначило фінансово-економічну базу місцевого самоврядування, до якої належать:

Рис. 9.1. Схема місцевих фінансів

— природні ресурси, якими розпоряджаються ради народних депутатів базового рівня;

— місцеве господарство, комунальна й інша власності, що є джерелом одержання доходів місцевого самоврядування й задоволення соціально-економічних потреб населення;

— фінансові ресурси (місцеві бюджети, позабюджетні кошти, валютні фонди місцевих рад, кошти територіально-громадського самоврядування).

2. Місцеві бюджети, їх доходи і видатки

Місцеві бюджети — це фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на відповідній території. Система місцевих бюджетів є в усіх країнах світу. Проте її розвиток і функції зумовлені низкою національних, політичних, економічних та інших факторів. Найбільший вплив мають економічні та політичні фактори.

Під час дослідження проблеми місцевих бюджетів їх слід розглядати у двох аспектах: 1) як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування; 2) як систему фінансових відносин, що виникають між:

— місцевими бюджетами й господарськими структурами, що функціонують на певній території;

— бюджетами й населенням цієї території;

— бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансових ресурсів;

— місцевими і державним бюджетами.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети (рис. 9.2). Це фонди фінансових ресурсів, зосереджені в розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Усього місцевих бюджетів в Україні нараховується майже 12 тис.

Проте місцевий бюджет — це тільки частина фінансових ресурсів, необхідних для фінансування всіх функцій і завдань, які виконують органи місцевого самоврядування.

Рис. 9.2. Система місцевих бюджетів України

Звичайно, варто вирішити питання зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок податкових надходжень. Ці проблеми потребують серйозної наукової розробки, вивчення досвіду зарубіжних країн і обов'язкового розв'язання.

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного мешканця або споживача соціальних послуг з урахуванням економічного, соціального, природного станів відповідних територій, з огляду на рівень мінімальних соціальних потреб, установлених законодавством.

Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів. Загальний фонд — надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням. Ці надходження призначені для забезпечення видатків і не спрямовуються на конкретну мету. Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.

Місцевий бюджет поділяється на поточний (адміністративний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або інвестиційний).

Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Видатки є причиною утворення доходів. Доходи місцевих органів влади класифікуються за джерелами й економічною сутністю.

За джерелами надходження розрізняють такі доходи місцевих органів влади: податкові та неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної власності, залучені місцевими органами влади на ринку позикового капіталу), а також трансферти від центральної влади й органів влади вищого територіального рівня.

За економічною сутністю виокремлюють власні, закріплені та регульовані доходи місцевих органів влади.

Власні доходи — це доходи, мобілізовані місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик.

Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати два місцевих податки і низку місцевих зборів (податок з реклами та комунальний; збори: готельний, на припаркування транспорту, ринковий, на видачу ордера на квартиру, власників собак, курортний, за участь у бігах на іподромі, на місцеву символіку та ін.).

Перелік закріплених доходів визначено у бюджетному законодавстві та законодавстві про місцеве самоврядування.

Закріплені доходи — одна з форм переданих доходів місцевим органам влади на стабільній, довготерміновій основі.

Регульовані доходи — також одна із форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня. Порядок передачі та розміри регульованих доходів в Україні щороку встановлюється в Законі України "Про Державний бюджет" від 29 червня 1995 p. N° 253-95-ВР, а також він визначений у Законі України "Про бюджетну систему" в редакції 1995 р. і Бюджетному кодексі. Порядок регулювання доходів місцевих бюджетів визначається також рішеннями органів влади вищого територіального рівня щодо органів влади нижчого територіального рівня.

Власні та закріплені доходи — основа самостійності місцевих бюджетів.

Важливими способами формування доходів місцевих органів влади є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти.

У дохідній частині місцевого бюджету виокремлюються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, потрібні для здійснення делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Структура доходів місцевих бюджетів така: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі та регулювальні доходи.

Згідно зі ст. 143 Конституції України встановлено, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. До цих бюджетів не належать як закріплені доходи надходження від комунальної власності.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.

Дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.

Субвенція — цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.

Субсидія (різновид субвенції) — цільова грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним і фізичним особам, місцевим державним органам та іншим державам.

Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджує Верховна Рада України в Законі про Державний бюджет на відповідний рік.

Головною складовою фінансів місцевих органів влади є видатки, які точно відображають функції та завдання, що покладаються на місцеву владу.

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, що виникають у зв'язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади.

Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, у більшості країн поділяються на декілька функціональних видів: обов'язкові, факультативні та на фінансування делегованих повноважень. Обов'язкові видатки спрямовані на виконання обов'язкових завдань, що покладаються на органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах усієї країни, а також видатки, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками.

Факультативні видатки здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних та факультативних обов'язків. Ще один вид видатків — видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань*

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення: поточні (адміністративні) і капітальні (інвестиційні).

Поточний бюджет використовується з метою виконання як власних, так і делегованих повноважень.

Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і закладів виробничої та соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення.

Кошти бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних із розширеним відтворенням.

3. Бюджетний федералізм і фінансове вирівнювання

У складі факторів, що визначають структуру бюджетної системи країни, розрізняють такі форми державного устрою, як унітарна або федеративна.

Бюджетний унітаризм — така форма внутрішніх міжурядових фінансових відносин, основні принципи організації яких визначає центральна влада. Місцева та регіональна влади при цьому, як правило, відіграють досить пасивну роль.

Для характеристики багаторівневої системи органів публічної влади, в якій кожен рівень забезпечений власним бюджетом і діє в межах закріплених за ним бюджетних повноважень, використовують термін "федералізм". Це поняття застосовується для визначення відносин у федеративних державах, але останнім часом його вживають і щодо країн, які не є федераціями за конституцією.

Бюджетний федералізм представлений такою організацією бюджетних відносин, яка дає змогу в умовах самостійності й автономії кожного бюджету забезпечувати на території всієї країни її населенню рівний і гарантований державою перелік суспільних послуг (безпека, соціальний захист, освіта та ін.), а для цього органічно поєднувати фіскальні інтереси держави з інтересами її суб'єктів; розрізняти бюджетні повноваження, бюджетні видатки і доходи; розподіляти і перерозподіляти бюджетні ресурси між державним бюджетом і бюджетами місцевих органів влади, вирівнюючи бюджетну забезпеченість територій, які перебувають у різних соціально-економічних, географічних, кліматичних та інших умовах.

Кожна федеративна держава має індивідуальну, властиву тільки їй модель бюджетного федералізму, що сформувалася в певних історичних і політичних умовах.

Щоб зрозуміти сутність федералізму, варто з'ясувати його ідейно-теоретичні основи. Принципами федералізму вважаються:

— цілісність суверенітету держави і брак цього в її складових;

— єдність економічної та соціальної систем держави;

— єдність системи державних органів влади;

— територіальний підхід до побудови держави.

Федералізм, укорінившись у державному устрої країни, відображає таку систему відносин, котра має мирно вирішувати конфлікти, що виникають між державними і регіональними органами державної влади, сприяти їх взаємодії, забезпечувати найліпші в певних конкретних умовах методи управління державою.

У багатьох унітарних країнах у сфері внутрішніх міжурядових фінансових відносин активно почали застосовувати окремі принципи бюджетного федералізму. Це стосується розмежування між різними рівнями влади видатків та компетенції щодо їх здійснення. Центральна влада широко використовує механізм консультацій з місцевою та регіональною владами через відповідні асоціації. Розширилась фіскальна автономія місцевої та регіональної влад. Отже, економічна й фінансова децентралізації, нині характерні для більшості зарубіжних унітарних країн, зумовили до формування нового змішаного виду внутрішніх міжурядових фінансових відносин, що поєднують у собі принципи як бюджетного унітаризму, так і бюджетного федералізму.

Бюджетний федералізм — не тільки форма внутрішніх міжурядових фінансових відносин, це й певна філософія організації політичних відносин між різними рівнями влади. Бюджетний федералізм як концепцію покладено в основу міжурядових фінансових відносин у країнах із федеративним державним устроєм.

Розрізняють дві основні групи моделей бюджетного федералізму — децентралізовані та кооперативні.

Децентралізовані моделі бюджетного федералізму характеризуються значною фіскальною автономією регіональних та місцевих влад, слабкістю зв'язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Для цих моделей властивою ознакою є те, що центральна влада фактично не займається проблемами фінансового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбаланси в розвитку окремих територій. Отже, місцева влада за такої моделі має покладатися передусім на власні сили. Ця модель бюджетного федералізму характерна, насамперед, для США.

Для кооперативних моделей бюджетного федералізму, навпаки, властиві тісна співпраця різних рівнів влади, активна політика центральної влади з подоланням фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління та фінансового вирівнювання. За таких моделей бюджетного федералізму центральна влада активно турбується про забезпечення єдиних стандартів громадських послуг у межах усієї території країни. Кооперативні моделі бюджетного федералізму характерні для більшості федеративних європейських держав, зокрема для ФРН та Австрії.

Відповісти на запитання, що краще бюджетна централізація чи децентралізація, має теорія фіскального федералізму. Фіскальний федералізм — один із головних об'єктів дослідження економіки державного сектору, що відображає складну схему взаємовідносин між бюджетами різних рівнів.

У бюджетній системі України, до складу якої входить майже 12 тис. бюджетів, обов'язково виникають взаємовідносини між різними бюджетами, яким притаманні великі за обсягами зустрічні потоки бюджетних коштів. Підставою для існування міжбюджетних відносин є визначені законодавством держави:

— розподіл повноважень між державною виконавчою владою й органами місцевого самоврядування;

— гарантія з боку держави щодо фінансування наданих повноважень органам місцевого самоврядування;

— розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи;

— підтримка "бідних" у фінансовому розумінні територій і відповідних бюджетів;

— вилучення коштів у відносно "багатих" у фінансовому розумінні територій і відповідних бюджетів;

— різні форми взаємовідносин, що виникають у процесі виконання бюджетів (векселі, взаємозаліки, бюджетні позики тощо).

Основа міжбюджетних відносин — розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи, здійснене відповідно до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Проте розмежування доходів, виконане на єдиних засадах для бюджетів відповідного рівня, не дає змоги збалансувати абсолютно всі бюджети. Причина цього полягає в значних відмінностях у формуванні доходів та у складі й обсягах видатків бюджетів територіальних утворень, що мають об'єктивний характер і зумовлені:

— різноманітністю природно-кліматичних умов;

— різним екологічним станом територій;

— особливостями розташування населених пунктів, зокрема адміністративних центрів;

— насиченістю шляхами сполучення;

— чисельністю населення, його віковим складом;

— економічним розвитком народного господарства, його спеціалізацією;

— станом соціальної та побутової інфраструктур тощо.

Вплив цих і багатьох інших факторів визначає різну вартість послуг, що надають місцеві органи адміністративно-територіальних одиниць; різний податковий потенціал, який безпосередньо впливає на формування дохідної бази місцевих бюджетів; неоднакову потребу в коштах, що спрямовуються на підтримку соціально незахищених верств населення, утримання об'єктів соціально-культурної сфери тощо.

Остаточне збалансування бюджетів одного рівня не можна здійснити лише розмежуванням їхніх доходів і видатків. Це досягається за допомогою перерозподільних процесів у межах бюджетної системи:

— надання коштів "бідним" у фінансовому розумінні територіям. Форми фінансової допомоги — дотації, субсидії та субвенції;

— вилучення коштів у відносно "багатих" у фінансовому розумінні територій. Форми вилучення — внески з відповідних бюджетів до державного.

Окрім перерозподілу бюджетних ресурсів, зумовленого нерівномірним розвитком територій та дією інших об'єктивних факторів, між окремими ланками бюджетної системи виникають відносини в процесі виконання бюджетів: взаєморозрахунки; взаємозаліки; фінансування видатків за допомогою випуску векселів; надання бюджетних позик тощо. Звичайно, в певних межах такі форми міжбюджетних відносин є нормальним явищем, проте їх переважання, порівняно з фінансовими операціями, суперечить основним функціям бюджету, робить його не прозорим, фальсифікує процес виконання.

Міжбюджетні відносини становлять сутність поняття "бюджетне регулювання", яке полягає у збалансуванні бюджетів, що входять до складу бюджетної системи. Це досягається шляхом перерозподілу бюджетних ресурсів. Крім того, бюджетне регулювання відображає процеси політичного та народногосподарського значення, за допомогою яких вирішуються загальнодержавні завдання, що забезпечують економічне зростання, розвиток продуктивних сил, піднесення рівня добробуту населення, усунення розбіжностей у рівнях розвитку певних територій, фінансове забезпечення місцевого самоврядування, розв'язання національних проблем тощо.

Загалом бюджетне регулювання поняття глибшого змісту, а фінансове вирівнювання належить до процедур бюджетного регулювання.

У межах навіть незначної за розмірами країни завжди об'єктивно є розбіжності у фінансовому потенціалі окремих територій, певні особливості щодо формування дохідної бази бюджетів і можливостей задоволення місцевих потреб. З огляду на це видатки місцевих бюджетів у процесі зіставлення з чисельністю населення можуть значно вирізнятися щодо адміністративно-територіальних утворень. Фінансове вирівнювання спрямоване на врегулювання (у певних межах) таких відхилень тому, що їхнє існування створює неоднакові умови для надання гарантованих державою соціальних, адміністративних та інших послуг. Сплачуючи однакові податки, громадяни мають право розраховувати на однаковий рівень надання суспільних послуг.

Отже, фінансове вирівнювання — приведення витрат бюджетів (за економічною та функціональною класифікацією) у відповідність до гарантованого державою мінімального рівня соціальних послуг на душу населення, усунення значних диспропорцій у здійсненні видатків окремих територій.

Виокремлюють вертикальне та горизонтальне бюджетне регулювання.

Вертикальне бюджетне регулювання має на меті забезпечення необхідними дохідними джерелами всіх ланок бюджетної системи (державного бюджету України та місцевих бюджетів) згідно з порядком розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування.

Головний зміст горизонтального бюджетного регулювання полягає у фінансовому вирівнюванні територіальних бюджетів. Причому горизонтальне вирівнювання здійснюється лише всередині такої групи місцевих бюджетів, як бюджети територіальних громад.

Напрями бюджетного регулювання: Державний бюджет України; республіканський бюджет АРК; бюджети міст Києва та Севастополя; обласні бюджети; районні бюджети, бюджети територіальних громад, що характеризують сучасний стан розподілу доходів і видатків між окремими видами бюджетів, який є результатом використання бюджетного регулювання (рис. 9.3).

Стан горизонтального бюджетного регулювання можна охарактеризувати на основі аналізу розмірів видатків із бюджетів у розрахунку на душу населення.

Фінансове вирівнювання здійснюється шляхом спрямування коштів не безпосередньо кожному з майже 12 тис. місцевих бюджетів, а до республіканського бюджету АРК, обласних бюджетів і бюджетів міст республіканського підпорядкування.

Рис. 9.3. Напрями вертикального фінансового вирівнювання

Якщо місцеві бюджети не можуть бути збалансовані з урахуванням цих умов, держава забезпечує їх збалансування.

Вибір методів бюджетного регулювання залежить від того, як саме розмежовані доходи між ланками бюджетної системи відповідно до розподілу повноважень між державною виконавчою владою та місцевим самоврядуванням.

У світовій практиці використовуються три основних способи розмежування доходів:

1) розподіл податків та інших доходів за ланками бюджетної системи;

2) розщеплення надходжень від податків за допомогою закріплення за кожною ланкою бюджетної системи конкретних частин податку в межах єдиної ставки оподаткування;

3) установлення територіальних надбавок до загальнодержавних податків.

Застосування того чи іншого способу розмежування доходів між ланками бюджетної системи залежить від засад структури бюджетної системи, що, в свою чергу, визначаються державним устроєм країни.

Традиційно в бюджетній практиці України використовуються такі методи бюджетного регулювання:

— метод відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, які надходять на території місцевого бюджету;

— надання фінансової допомоги бюджетам на певну визначену суму (бюджетні трансферти).

Метод відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і доходів. Як відомо, доходи місцевих бюджетів поділяються на власні, закріплені, регулювальні, бюджетні трансферти.

Згідно з цим поділом метод відсоткових відрахувань передбачає надходження до місцевих бюджетів частини загальнодержавних податків і доходів (регулювальні доходи), що стягуються на території місцевого самоврядування. Нормативи відрахувань до Державного бюджету України та місцевих бюджетів, а, отже, пропорції розщеплення, визначаються щорічним законом про Державний бюджет України. За неможливості збалансування місцевих бюджетів за допомогою регулюючих доходів (навіть спрямування їх у доходи до місцевих бюджетів у 100 % розмірі) застосовуються бюджетні трансферти (дотації, субсидії, субвенції).

Бюджетні трансферти слід також розглядати як один із методів бюджетного регулювання.

Трансферти у практиці зарубіжних країн трактуються як "передавальні платежі", "односторонні перекази", характерними ознаками яких є те, що рух коштів у вигляді трансфертів не супроводжується зустрічним одержанням товарів, послуг або грошей.

Кошти, потрібні для перерозподілу, центральний уряд отримує від багатших, у фінансовому розумінні, територій шляхом вилучення частини загальнодержавних податкових надходжень. Окрім них, до бюджету надходять неподаткові кошти, доходи від операцій з капіталом, кошти від державних позик тощо. У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотацій вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, районних бюджетів і бюджетів міст республіканського підпорядкування АРК та міст обласного значення.

У кожній країні є своя специфіка у наданні субсидій, проте всі їх різноманітні види можна об'єднати у дві основні групи: безумовні (або загальні) й умовні (спеціальні) субсидії.

Субсидії загального призначення (на практиці їх називають дотаціями) надаються місцевим бюджетам з метою їх збалансування; механізм надання не потребує цільового використання коштів, тому ці субсидії не обмежують самостійність місцевих властей. Дотація вирівнювання визначається як перевищення обсягу видатків над кошиком доходів бюджетів місцевого самоврядування.

Кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування — це податки та збори (обов'язкові платежі), що закріплюються Бюджетним кодексом України на постійній основі за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються під час визначення обсягів міжбюджетних трансфертів.

За Бюджетним кодексом (ст. 98) розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів визначається на основі формули, яку затверджує Кабінет міністрів України. У ній враховано такі параметри:

1) фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригувальні коефіцієнти до них;

2) чисельність мешканців і споживачів соціальних послуг;

3) індекс відносної податкоспроможності відповідного міста або району;

4) прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського АРК і міст обласного значення;

5) коефіцієнт вирівнювання (від 0,6 до 1). Міжбюджетні трансферти можуть здійснюватися і між місцевими бюджетами.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради передбачають у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:

— субвенції на утримання об'єктів спільного користування або ліквідацію негативних наслідків діяльності на цих об'єктах;

— субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань;

— субвенції на виконання інвестиційних проектів;

— інші субвенції.

Субвенції на виконання взаємних повноважень територіальних громад передбачаються у складі їх бюджетів, якщо їхній орган державної влади або місцевого самоврядування може виконати цю функцію ефективніше.

Субвенції з Державного бюджету України на виконання інвестиційних проектів надаються бюджету АРК, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя з їх подальшим перерозподілом для бюджетів місцевого самоврядування.

Субвенції на виконання інвестиційних проектів надає орган місцевого самоврядування на засадах конкуренції. Основні засади надання субвенцій затверджено в окремих законах, порядок та умови їх надання визначає Кабінет Міністрів України, а обсяг субвенцій на наступний бюджетний період визначено у законі про Державний бюджет України.

На відміну від субсидій загального призначення субсидії спеціального призначення (субвенції) передбачають цільове використання одержаних коштів. Метою надання субвенцій є фінансування державних програм або проектів, а також забезпечення органів місцевого самоврядування коштами, необхідними для виконання делегованих повноважень. Субвенційний механізм може передбачати участь органів місцевого самоврядування у фінансуванні відповідних потреб і видатків.

Один із видів трансфертних платежів у зарубіжних країнах — бюджетні гранти. Головна відмінність грантів від субсидій полягає в тому, що вони мають одноразовий епізодичний характер, тоді як для бюджетних субсидій властива систематичність надання і вони є постійною невід'ємною складовою процесу бюджетного регулювання.

Особливістю сучасного трактування бюджетних трансфертів є те, що до них належать не лише кошти, які одержують бюджети нижчих рівнів від державного бюджету і бюджетів вищих рівнів, а також перерахування коштів, котрі здійснюються у зворотному напрямі, тобто надлишки доходів від бюджетів нижчих до бюджетів вищих рівнів.

Залежно від джерел отримання офіційні трансферти поділяються на:

— офіційні трансферти від органів державного управління;

— офіційні трансферти, одержані з-за кордону;

— офіційні трансферти з недержавних джерел.

Отже, за допомогою бюджетних трансфертів вирішуються такі завдання:

— досягається збалансування бюджетів, здійснюється активний вплив на структуру видаткової частини;

— проводиться вирівнювання бюджетних диспропорцій щодо територій країни;

— здійснюється фінансування соціально-економічних програм загальнодержавного значення;

— місцеве господарство розвивається відповідно до визначених загальнонаціональних пріоритетів.

Тема . СОЦІАЛЬНІ ПОЗАБЮДЖЕТНІ ФОНДИ

План

1. Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх класифікація та характеристика

2. Характеристика загальнодержавних позабюджетних фондів, створених в Україні

3. Недержавні фінансові фонди

1. Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх класифікація та характеристика

Основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави є бюджет. Кошти бюджету знеособлені, вони забезпечують реалізацію функцій держави. Однак держава має певні потреби, для яких властиве особливе значення, тому вони повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. Це і є причиною формування фондів цільового призначення.

Головне призначення державних цільових фондів полягає у:

— забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати пенсій та субсидій, фінансування соціальної інфраструктури;

— сприянні економічному розвитку держави за допомогою фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;

— фінансуванні природоохоронних заходів;

— наданні позик та кредитів.

Серед державних цільових фондів вирізняють цільові бюджетні (фонди, що входять до складу державного бюджету) та державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).

Державні цільові фонди поділяються на дві групи: 1) постійні фонди, створення яких пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Це окремо створені спеціальні фонди для гарантованого забезпечення соціального страхування; 2) тимчасові фонди, що формуються з метою прискореного розв'язання актуальних проблем; створюються за конкретної потреби і після вирішення питання припиняють діяльність.

Формування цільових фондів у структурі Державного бюджету України закріплено Бюджетним кодексом (ст. 38). Передбачено, що Кабінет Міністрів України разом із проектом Державного бюджету на наступний бюджетний рік подає проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які утворюються за рахунок обов'язкових платежів (податків та зборів), з огляду на потреби конкретних галузей економіки та соціальної сфери.

У структурі Державного бюджету України на 2005 р. вирізняють такі фонди: Фонд соціального захисту інвалідів; Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях; Фонд розвитку виноградарства, садівництва і хмелярства; Соціальний фонд безпеки авіації.

Фонд соціального захисту інвалідів. Мета створення цього фонду — фінансування роботи та державних програм із соціального захисту інвалідів, створення умов для їх працевлаштування, соціально-трудової та професійної реабілітації.

Основними завданнями Фонду є:

1) фінансування загальнодержавних програм і заходів із соціального захисту інвалідів;

2) фінансування медичної та соціально-трудової реабілітації інвалідів, а також залучення їх до суспільно корисної праці;

3) мобілізація благодійних внесків та коштів підприємств, установ, організацій і громадян України для ефективного їх використання Фондом та його відділеннями;

4) контроль за виконанням і додержанням нормативів працевлаштування інвалідів та надання для них робочих місць;

5) участь у визначенні нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.

Згідно із Законом України "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. № 875-ХП (зі змінами та доповненнями) місцеві ради разом із підприємствами, за участю відділень Фонду, на основі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щороку визначають нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів.

У ст. 19 цього закону для підприємств незалежно від форми власності нормативи визначаються в розмірі не меншому 4 % від загальної кількості працівників. Якщо їх чисельність на підприємстві становить від 15 до 25 осіб, норматив встановлюється в кількості одного робочого місця. У разі незабезпечення робочих місць відповідно до доведених норм або якщо працевлаштовано інвалідів менше, ніж передбачено нормативом згідно зі ст. 20 Закону України "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні", підприємства (об'єднання), установи, організації всіх форм власності зобов'язані щороку перераховувати до відділень Фонду цільові засоби для створення робочих засобів, передбачених з метою працевлаштування інвалідів і здійснення заходів з їх соціальної та професійної реабілітації. Величина відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві за кожне нестворене робоче місце для інваліда.

Відрахування у Фонд соціального захисту інвалідів не належать до обов'язкових податків, зборів і сплачуються як фінансові санкції за невиконання нормативів створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Відповідно, сума цих відрахувань не входить до складу валових видатків платника податків і сплачується за рахунок власних джерел підприємства.

Цільові засоби нараховуються і перераховуються на рахунки відділень Фонду підприємствами (об'єднаннями), установами й організаціями самостійно не пізніше 15 лютого року, що слідує за звітним, з одночасним представленням звіту в відділення Фонду.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища* 3 метою цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також зменшення впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я населення у 1991 р. згідно із Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" було створено Державний фонд охорони навколишнього природного середовища. Він діє на державному, обласному та місцевому рівнях (рис. 10.1).

Рис. 10.1. Схема формування та використання коштів Державного фонду охорони навколишнього природного середовища

Ставки збору запроваджує уряд Автономної Республіки Крим й органи місцевого самоврядування на підставі лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин і розміщення відходів, а також нормативів плати за них.

Ліміти викидів стаціонарними джерелами за забруднення встановлює Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України у формі видачі дозволів на викиди і скиди терміном на п'ять років.

Об'єктом обчислення збору є:

— обсяги забруднювальних речовин, які викидають в атмосферне повітря або скидають безпосередньо у водний об'єкт, та обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього об'єктах — для стаціонарних джерел забруднення;

— обсяги фактично спожитих видів пального, шляхом використання яких утворюються забруднювальні речовини — для пересувних джерел забруднення.

Нормативи збору встановлює Кабінет Міністрів України як фіксовані суми в гривнях за одиницю основних забруднювальних речовин та розміщення відходів. За викиди пересування джерелами забруднення нормативи збору встановлюються залежно від виду пального та транспорту. За понадлімітні обсяги викидів, скидів забруднювальних речовин і розміщення відходів збір обчислюється і сплачується у п'ятикратному розмірі.

Суми збору за викиди стаціонарними джерелами забруднення вираховуються платниками самостійно щоквартально наростаючим підсумком з початку року як добуток затверджених лімітів, фактичних обсягів видатків, нормативів збору, коригувальних коефіцієнтів. Загальна сума збору визначається як сума збору в межах ліміту і за понадлімітні викиди з урахуванням зазначених чинників.

Кошти Фонду використовуються в межах бюджетних програм визначених законодавством, згідно із кошторисами доходів і видатків, які затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України за погодженням з Міністерством фінансів України. Переліки природоохоронних заходів у межах бюджетних програм Фонду погоджує Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів України.

До 10 % коштів Фонду може резервуватися для здійснення непередбачених випадків, пов'язаних із природоохоронною діяльністю" що не мають постійного характеру і не могли передбачатися під час складання проекту Державного бюджету України.

Враховуючи техногенне навантаження на природне середовище в Україні, що перевищує аналогічний показник розвинених країн у 4—5 разів, Кабінет Міністрів України розширив базу оподаткування. Окрім податків за спеціальне використання водних та лісових ресурсів, уведено збір за спеціальне використання надр для видобутку корисних копалин; збір за спеціальне використання диких тварин; річних та інших водних живих ресурсів.

Фонд формується за рахунок;

— частини зборів за використання природних ресурсів, розмір яких визначає Верховна Рада України;

— 30 % зборів за забруднення навколишнього природного середовища;

— добровільних внесків підприємств, установ, організацій, громадян та інших надходжень.

Розподіл коштів Фонду здійснює Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства охорони навколишнього природного середовища.

2. Характеристика загальнодержавних позабюджетних фондів, створених в Україні

Позабюджетні фонди — кошти держави, що мають цільове призначення і не включаються до Державного бюджету, перебувають у розпорядженні центральних і місцевих органів влади та є складовою фінансових ресурсів місцевого рівня. До позабюджетних фондів належать: Пенсійний фонд України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального України страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності.

Пенсійний фонд є центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво й управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, здійснює збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для її виплати; надає допомоги на поховання; контролює цільове використання коштів.

Пенсійний фонд був створений у січні 1992 p., а з серпня 2003 р. у Законі України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено перетворення Пенсійного фонду в самоврядну неприбуткову організацію, яка організовує та здійснює діяльність на підставі статуту, затвердженого його правлінням.

Основні завдання Пенсійного фонду України полягають у:

— забезпеченні фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України;

— зборі й акумуляції внесків, призначених для пенсійного забезпечення і виплати допомоги;

— розширенні відновлення засобів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування;

— участі у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення й у страхуванні здоров'я пенсіонерів через страхові компанії;

— організації міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення;

— контролі за своєчасним надходженням страхових внесків у цей фонд;

— контролі за правильним використанням засобів фонду;

— участі у підготовці пропозицій до державних програм соціального розвитку;

— участі у підготовці нормативних актів, спрямованих на вдосконалення системи пенсійного забезпечення і порядку підвищення розміру пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін тощо.

Схему формування і використання Пенсійного Фонду подано на рис. 10.2. Управління Фондом здійснює спеціальний орган — Пенсійний фонд України.

Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності здійснює управління загальнодержавним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов'язаними з народженням і похованням.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, що гарантується державою, передбачає:

— матеріальне забезпечення громадян у зв'язку з втратою заробітку внаслідок тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, догляду за малолітньою дитиною;

— часткову компенсацію витрат, пов'язаних із народженням дитини, смертю застрахованої особи або члена її сім'ї;

— надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, що формується шляхом сплати внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також за рахунок інших джерел, передбачених законодавством.

Рис. 10.2. Джерела надходжень і напрями використання доходів Пенсійного фонду України

Формування і використання коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності здійснюється за такою схемою (рис. 10.3).

Рис. 10.3. Схема функціонування Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності

Управління Фондом здійснюють правління і виконавча дирекція Фонду. Фонд — некомерційна самоврядна організація. Гарантом його діяльності є держава.

Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття — важливий атрибут ринкової економіки. Він створюється на державному та регіональному рівнях. Метою створення фонду є сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць та ін. Його формування та використання характеризується такими джерелами доходів та напрямами видатків, схему яких показано на рис. 10.4.

Рис. 10.4. Джерела доходів та напрями використання Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття

Розміри страхових внесків до Фонду встановлюються на календарний рік.

Управління коштами здійснює Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття як некомерційна самоврядна організація.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань створюється з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної та моральної шкоди (рис. 10.5).

Рис. 10.5. Схема функціонування Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Збори на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, соціальне страхування на випадок безробіття, на соціальне страхування від нещасних випадків сплачуються одночасно з одержанням засобів на оплату праці в установах банків.

У разі недостачі коштів на оплату праці в платника зборів і виплати зборів у повному обсязі видача засобів на оплату праці і плата зборів здійснюється в пропорційних розмірах.

Суми вчасно не сплачених зборів на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, соціальне страхування на випадок безробіття, на соціальне страхування від нещасних випадків вважаються простроченою заборгованістю і стягуються з нарахуванням пені, що накладається на суму заборгованості за кожен прострочений день платежу в розрахунку 120 % річних від облікової ставки Національного банку України, що була в період недоїмки.

3. Недержавні фінансові фонди

За допомогою державних фондів цільового призначення держава здійснює лише основні функції, а допоміжні та додаткові, а також функції комерційного характеру виконують виробничі та громадські структури, а держава може частково фінансово підтримувати ці структури. Одна з таких структур — недержавні пенсійні фонди (НПФ), вони є індикаторами добровільного пенсійного страхування, котрі залучають на добровільних засадах внески юридичних та фізичних осіб з метою формування фонду пенсійних накопичень, з якого здійснюються додаткові пенсійні виплати учасникам фонду, що дає змогу підвищити рівень пенсійного забезпечення громадян.

Діяльність НПФ регулюється Законом України "Про недержавне пенсійне забезпечення" (2003 р.), "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2001р.) та ін.

НПФ можуть утворюватись як відкриті, корпоративні та професійні пенсійні фонди. До доходів фонду належать:

— частина інвестиційного прибутку, отриманого від пенсійних внесків, що розміщені на іменних пенсійних рахунках, котрі залишаються в розпорядженні фонду і є його власністю. Вона визначається у відсотках від суми прибутку, встановлюється відповідно до умов пенсійного договору і складає 20— 25%;

— комісійні збори, що встановлюються у відсотках від суми першого пенсійного вкладу вкладника, якщо це передбачено в умовах договору;

— доходи з обігу власних засобів пенсійного фонду;

— надходження з інших джерел не заборонених законодавством.

Недержавні пенсійні фонди надають такі послуги, як:

— складання договору про додаткове пенсійне забезпечення громадян;

— відкриття іменних пенсійних рахунків учасників;

— розміщення пенсійних внесків на депозитних рахунках;

— регулярне ознайомлення учасників з розміром пенсійного нагромадження;

— здійснення пенсійних виплат;

— надання послуг додаткового пенсійного забезпечення працівникам підприємств (трудові пенсії);

— одноразові пенсійні виплати;

— виплата всієї накопиченої на рахунку учасника суми протягом декількох років;

— комбіновані виплати;

— виплати пов'язані з інвалідністю.

НПФ можуть здійснювати такі види пенсійних виплат:

— пенсія на певний термін;

— одноразова пенсійна виплата.

НПФ користується послугами адміністратора (юридичної особи), компанії з управління активами, банку-зберігача, аудитора на договірних умовах з Радою фонду.

Благодійні фонди. Важливим чинником підтримки життєвого рівня населення, народжуваності, виховання дітей, творчо обдарованої молоді, медичного обслуговування, допомоги малозабезпеченим верствам населення є гуманітарна допомога, яку надають різноманітні благодійні та релігійні організації.

Благодійні фонди — особлива форма організації фінансових відносин, що характеризується виключно добровільними находженнями коштів з метою створення фондів і використання наявних коштів на благодійні цілі.

Благодійні фонди, як правило, функціонують на правах юридичної особи і є самоврядними суб'єктами. Мета їх створення полягає в благодійній діяльності, що здійснюється, насамперед, стосовно хворих і громадян пенсійного віку. Кошти цих фондів створюються за рахунок:

— добровільних внесків, дарунків, відрахувань, громадських організацій, творчих спілок, колективів підприємств, установ, окремих громадян;

— прибутку, одержаного від виробничо-господарської діяльності організацій та підприємств, створюваних фондами;

— надходження від закордонних фондів та окремих осіб;

— доходів від заходів, що здійснюються на користь фонду, лотерей, платних послуг, видавничої та іншої діяльностей.

Напрями використання грошових коштів, що надходять у благодійні фонди, визначає правління фонду або пленум представників-засновників, вони фіксуються в кошторисі доходів та витрат. Витрачання коштів визначається цілями створення фонду, які конкретизують статутні завдання фонду. Головною ознакою є витрачання коштів на безоплатній основі з благодійною спрямованістю.

В Україні зареєстровано 1500 таких організацій, хоча насправді діяльністю займається лише 200 фондів і громадських організацій. Наприклад, фонд "Від серця до серця" опікується дитячими будинками, реабілітаційними центрами, медичними закладами, турбується про відпочинок потерпілих унаслідок аварій.

Національний фонд соціального захисту матерів та дітей "Україна — дітям" створений у листопаді 1996 р. з метою поліпшення соціального захисту інтересів дітей, матерів та сім'ї, забезпечення гармонійного розвитку підростаючого покоління, підвищення рівня життя дітей в Україні. Фонд соціальних інвестицій, створений Постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2000 p., займається поліпшенням умов життя бідних місцевих громадян і вразливих груп населення шляхом полегшення доступності та підвищення якості соціальних послуг, вирішення гострих кризових проблем.

Тема . ФІНАНСИ ДОМОГОСПОДАРСТВ

План

1. Сутність і склад фінансів домогосподарств

2. Класифікація доходів та видатків домогосподарств

3. Структура доходів та видатків домогосподарств України

1. Сутність і склад фінансів домогосподарств

Фінанси домогосподарств визначаються як соціально-економічні грошові відносини щодо формування та використання фондів фінансових ресурсів з метою задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення цих фондів е заробітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина або його сім'ї.

До основних доходів домогосподарств належать доходи від заробітної плати, продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у банківські депозити, цінні папери тощо.

Серед видатків домогосподарств розрізняють витрати на придбання споживчих товарів, оплату отриманих послуг трансферти (добровільні й обов'язкові). Податки з населення історично закладені в основі формування державних фінансів.

Західні економісти, наприклад, К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю, вважають, що домогосподарства відіграють подвійну роль у національній економіці: вони е постачальником усіх економічних ресурсів, і одночасно основним споживачем більшої частини національного продукту. Автори "Економікса" розглядають домогосподарства з двох позицій: як групу отримувачів доходів і як групу, що витрачає кошти.

Домогосподарство — сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують і витрачають кошти. Ці особи можуть перебувати в родинних стосунках або стосунках свояцтва, не перебувати у жодних із цих стосунків або бути і в тих, і в інших стосунках. Домогосподарство може складатися з однієї особи (ст. 1 Закону України "Про Всеукраїнський перепис населення").

Домогосподарства за своєю економічною сутністю — господарські структури виняткового зразка, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів. Така підсистема безпосередньо пов'язана з іншими підсистемами фінансової системи.

Наприклад, домогосподарства одержують кошти із бюджету та від господарських структур у вигляді оплати праці та в процесі отримання соціальних виплат із бюджету та позабюджетних фондів. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб'єктами фінансового ринку.

Фінанси домогосподарств як економічні відносини реалізуються у родинах, домашніх господарствах, міжособистісних зв'язках, відрізняючись при цьому своєрідністю з погляду одержання доходів, і з погляду формування цільових фондів, і використання коштів. Також специфічні й різні зв'язки фінансів домогосподарств з іншими сферами й ланками фінансової системи.

Грошові доходи домогосподарств складаються із суми грошових і натуральних надходжень, одержаних членами домогосподарства у вигляді оплати праці (за виключенням податку з доходів фізичних осіб та обов'язкових відрахувань), доходів від підприємницької діяльності та самозайнятості, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, продажу акцій та інших цінних паперів, надходжень від продажу нерухомості, особистого та домашнього майна, худоби, продукції особистого підсобного господарства та продуктів, отриманих у порядку самозаготівель, соціальних допомог, субсидій, пенсій, стипендій, грошових допомог від родичів та інших осіб, а також інших грошових доходів.

Доходи домогосподарств можуть формуватися у всіх фінансових сферах, адже й у державних, і в суспільних, і в підприємницьких фінансах у різних формах є заробітна плата, позики, соціальні виплати, компенсації й інші джерела фінансових ресурсів населення. Накопичувальні, інвестиційні, ощадні фонди домашніх господарств формуються як за участю підприємницьких структур так і державних установ.

До сукупних ресурсів домогосподарств належать грошові доходи, вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства (за винятком матеріальних витрат на її виробництво), у порядку самозаготівель, вартість подарованих родичами й іншими особами продуктів харчування, суми пільг та безготівкових субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, електроенергії та палива, сума безготівкових пільг на проїзд у транспорті, на оплату телефону, путівок у санаторно-курортні заклади, на купівлю ліків, лікування, зубопротезування тощо, сума використаних заощаджень, приросту в обстежуваному періоді позик, кредитів, боргів, узятих домогосподарством, а також повернених домогосподарству боргів. Цей показник відображає потенційні ресурси домогосподарства, одержані в конкретному періоді, незалежно від джерел їх надходження.

До складу грошових витрат домогосподарств входять: витрати на купівлю продуктів харчування, алкогольних і тютюнових виробів, непродовольчих товарів, на оплату послуг, витрати, пов'язані з веденням особистого підсобного господарства, грошову допомогу родичам й іншим особам, витрати на купівлю нерухомості, будівництво, придбання акцій, сертифікатів, валюти, збільшення вкладів до банківських установ, аліменти, податки (крім прибуткового), збори, внески та ін.

Сукупні витрати домогосподарств складаються з грошових витрат, а також вартості спожитих домогосподарством і подарованих ним родичам та іншим особам продуктів харчування, отриманих із особистого підсобного господарства та в порядку самозаготівель, суми пільг і безготівкових субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, електроенергії та палива, сума безготівкових пільг на проїзд у транспорті, на оплату телефону, путівок у санаторно-курортні заклади, на купівлю ліків, лікування, зубопротезування тощо. Вартість подарованих домогосподарством родичам та іншим особам продуктів харчування, одержаних з особистого підсобного господарства, включається до сукупних витрат у зв'язку з постійним характером цієї допомоги.

У фінансових відносинах дотримується правило, згідно з яким доходи визначають видатки. У загальному вигляді це можна віднести й до фінансів домогосподарств. Але при цьому важливо враховувати, що в межах цих фінансів формується рівень життя населення, а деякі видатки обов'язково мають забезпечуватися за рахунок держави та державних фінансів: забезпечення прожиткового мінімуму, надання безкоштовної середньої освіти, медичного обслуговування й інших соціальних виплат, гарантованих державою.

Прожитковий мінімум — це вартісна величина набору продуктів харчування, достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

2. Класифікація доходів та видатків домогосподарств

Фінанси домогосподарств класифікуються за різними ознаками. За найпоширенішою схемою фінанси домогосподарств поділяються залежно від факторів і джерел доходів, У цьому разі розрізняють:

— оплату найманої праці;

— доходи від особистого підсобного господарства та промислів, а також від надання послуг;

— соціальні трансферти;

— доходи від тіньової та напівлегальної економіки.

Також поділяють фінанси домогосподарств за складом груп. У яких можливе формування загальних об'єднаних фінансових потоків (доходів, фондів, видатків). Наприклад:

— фінанси одинаків (неодружена молодь, холостяки, розведені, вдівці та ін.);

— фінанси родин, домогосподарств — часткових і повних (чоловік і жінка, їхні діти й батьки);

— фінанси укрупнених родин (основна родина, далекі родичі, утриманці, а також у зв'язку з появою забезпечених родин, хатньої робітниці, вихователі й ін.).

Фінанси домогосподарств характеризуються структурою видатків за їх соціальною значущістю:

— фінанси життєзабезпечення (підтримки життя, умов існування й відновлення працездатності);

— фінанси професійного й соціального розвитку й поновлення трудових ресурсів (утворення, підвищення культурного рівня, виховання й навчання дітей);

— фінанси поліпшення умов життя й середовища перебування (умов роботи, відпочинку, проживання);

— фінанси соціальних пріоритетів (добровільне або необхідне створення й підтримка адекватного соціального іміджу).

В усіх зазначених вище схемах структури фінансів домогосподарств можливе докладне знання їх загальних доходів.

Доходи домашніх господарств. В умовах ринкової економіки чітко охарактеризувати обсяг і структуру доходів домогосподарств досить складно. Є дві позиції:

1) наймана праця, й особисті господарства, й індивідуальні промисли вважаються своєрідним видом бізнесу й належать до структури підприємницьких фінансів. У цьому разі до складу фінансів населення входять хіба що соціальні трансферти (пенсії й допомоги інвалідам тощо);

2) до фінансів домогосподарств належать усі доходи й видатки окремої особистості або групи людей, і фактично всі види підприємницьких доходів і видатків входять до складу фінансів домогосподарств і включаються в цю сферу.

Наприклад, за типами доходів домогосподарств розрізняють заробітну плату, виплати й доплати, виручку від реалізації товарів і майна, відсотки, дивіденди, курсові різниці, пенсії, допомоги, спадщини, подарунки та ін.

Формування доходів домогосподарств відбувається майже у всіх сегментах ринку: на ринку трудових ресурсів (заробітна плата й інші виплати, компенсаційні, стимулювальні платежі), ринку товарів (доходи від реалізації товарів власного виробництва, творчості, від продажу майна тощо), фінансовому ринку (доходи від фінансових, фондових, валютних інвестицій, компенсаційно-інвестиційні доходи).

В умовах ринкової економіки активну роль у доходах населення відіграють фінансово-кредитні інститути, фондовий ринок, що дають змогу отримувати додаткові доходи кредитного й інвестиційного характеру (відсоток з банківських вкладів, відсотки й дивіденди з боргових та пайових цінних паперів, позитивні курсові різниці з операцій з фінансовими інструментами).

Утворення фондів домогосподарств. Доходи домогосподарств, потрапивши в розпорядження осіб, які приймають рішення щодо їх використання, групуються у фонди.

За формами утворення фонди у фінансах домогосподарств можуть бути у такому вигляді:

— незафіксованому (без спеціальної концентрації й обмеження);

— фізично обмеженому (суми грошей, що зберігаються окремо);

— документально зафіксованому (рахунки, в тому числі цільові, цінні папери та ін.).

Комерційні й ощадні банки беруть активну участь у формуванні й підтримці режиму фондів домогосподарств у формах документарної фіксації під час надання індивідуальних сейфів, трастових послуг, залучення коштів на різні рахунки. Однак нестабільність фінансового ринку, брак системи страхування приватних заощаджень, невисокі гарантії збереження й повернення вкладень призводять до того, що кошти домогосподарств різного призначення зберігаються в будинках, квартирах, інших приміщеннях і місцях, що зменшує їх потенційну інвестиційну ефективність, а іноді й зумовлює фізичне знищення.

За цільовим призначенням і функціями фонди домогосподарств поділяються на:

— фонди життєзабезпечення (харчування, необхідний одяг, житло, ліки);

— фонди розвитку (навчання та ін.);

— фонди відновлення (відпочинок);

— фонди поліпшення середовища перебування (житло, дачі та ін.);

— фонди формування й підтримки іміджу (престижний одяг, коштовності тощо);

— резервні фонди (непередбачені випадки, обов'язкові платежі).

Обсяги коштів, що концентруються у відповідних фондах, форми їх утворення, структуризація системи грошових фондів домогосподарств залежать від обсягів, періодичності, стабільності доходів, особливостей професійних занять населення, соціокультурних факторів, асортиментів і цін на товарних ринках, умов проживання в конкретних регіонах.

Видатки домашніх господарств. Сформовані доходами домогосподарств і згруповані у фондах ресурси використовуються під впливом внутрішніх мотивів і зовнішніх факторів, утворюючи видатки домогосподарств.

Видатки домогосподарств також значно диверсифіковані й розрізняються за низкою ознак. Наприклад, за роллю, яку вони відіграють у фінансах домогосподарств, вирізняють:

— споживчі (придбання товарів і послуг);

— виробничі (у звичайне або розширене відтворення особистого виробництва, промислів, творчості);

— інвестиційні (у кредитну систему або фондовий ринок). Велике значення має величина видатків, їхня структура та динаміка окремих статей.

У зв'язку з цим привертають увагу постійні та змінні за величиною видатки, фіксовані (постійні або умовно постійні), видатки, що зменшуються та знижуються. Розрізняють видатки і за такими ознаками:

— на життєзабезпечення (харчування, одяг, житло та ін.);

— на забезпечення простого відтворення в особистих господарствах (сировина, матеріали, ремонт устаткування);

— професійний розвиток (навчання, освіта);

— поліпшення умов життя (меблі, машини, дачі);

— захист від ризиків (страхування, технічний захист та ін.).

Можливо також виокремлення видатків періодичних, разових і випадкових, циклічних, сезонних або присвячених до конкретних дат, а також із урахуванням різних факторів як загального (клімат, природні умови, національні традиції, політичний устрій, економічний розвиток країни), так і особистого (вік, релігія, спосіб життя) характеру.

Отже, включення фінансів домогосподарств у фінансову систему дає змогу аналізувати процеси, що відбуваються в ній, комплексніше, а отже, й ефективніше.

3. Структура доходів та видатків домогосподарств України

На кінець 2005 р. за даними Державного комітету статистики України чисельність постійного населення України становила 46,7 млн. До постійного належить населення, яке постійно проживає на певній території на момент перепису, враховуючи тимчасово відсутніх.

Останнім часом в Україні спостерігається природне зменшення чисельності населення, тобто кількість померлих перевищує кількість народжених. Тільки за 2005 р. населення України скоротилося на 400 тис. осіб, або на 0,9 %.

Як вже зазначалося, доходи населення включають обсяг нарахованих у грошовій та натуральній формах: заробітної плати, прибутку та змішаного доходу, одержаних доходів від власності, соціальних допомог та інших одержаних поточних трансфертів.

До витрати та заощаджень населення належать: витрати на придбання товарів та послуг; сплачені доходи від власності, поточні податки на доходи, майно й інші сплачені поточні трансферти; нагромадження основного капіталу та матеріальних оборотних коштів, а також приріст фінансових активів у вигляді заощаджень у вкладах, іноземній валюті тощо.

Динаміку доходів та витрат населення в Україні подано у табл.12.1.

Як бачимо, доходи, витрати та заощадження населення в Україні рік від року поступово зростають. Тільки за 2005 р. приріст доходів становив 35,1 % порівняно з 2004 р.

Життєвий рівень населення в цілому та окремих його верств, структура доходів і витрат, споживання товарів та послуг залежать від рівня матеріальної забезпеченості, чисельності домогосподарств та інших соціально-економічних аспектів й умов життя домогосподарств.

Так, сукупні ресурси домогосподарств за 2005 р. порівняно з 2004 р. збільшилися на 409,6 грн або на 44,9 %. При цьому частка грошових доходів із 2000 р. збільшилася на 18,3 % і становила 86,4 % від загальної суми доходів, що є позитивною тенденцією. Розподіл грошових доходів домогосподарств представлено у табл. 12.2.

Як видно з табл. 12.2, за період, що аналізується, у структурі грошових доходів частка, що припадає на оплату праці (+8,9 %), збільшилися доходи, які отримують від підприємницької діяльності та самозайнятості (+2,5 %), а також пенсії, стипендії, допомоги та субсидії, надані готівкою (+8,1 %). Меншу частку в структурі грошових доходів посіли доходи від продажу сільськогосподарської продукції (—0,7 %) та грошова допомога від родичів, інших осіб та інші грошові доходи (-0,5%).

Сукупні витрати домогосподарств тільки за 2005 р. порівняно з попереднім 2004 р. збільшилися на 285,4 грн або на 36,1 %, а з початку періоду, що досліджується, збільшення становило 688,1 грн або у 2,3 разу.

Позитивним показником підвищення життєвого рівня є збільшення сукупних витрат домогосподарств на придбання непродовольчих товарів та послуг, яке становить 4,7 % за весь період, хоча порівняно з попереднім роком цей показник і зменшився на 0,8 %.

У табл. 12.3 подано структуру грошових витрат домогосподарств.

Як бачимо з табл. 12.3, грошові витрати домогосподарств за 2005 р. збільшилися на 302,0 грн або на 38,3 %. За п'ять років збільшення становить 673,1 грн або у 2,6 разу.

Динаміка 12.1. Динаміка доходів та витрат населення, млн. грн.

Таблиця 12.2. Структура грошових доходів домогосподарств (у середньому за місяць у розрахунку на одне домогосподарство)

Показник	2000 р.			2004 р.					2005 р.					Відхилення
	Усі домогосподарства	У тому числі, які проживають		Усі домогосподарства		У тому числі, які проживають			Усі домогосподарства		У тому числі, які проживають			2005 р. до 2004 р.		2005 р. до 2000 р.
		У міських поселеннях	У сільській місцевості			У міських поселеннях	У сільській місцевості				У міських поселеннях	У сільській місцевості
Усього грошових доходів, %	100,0	100,0	100,0		100,0		100,0	100,0		100,0		100,0	100,0		—		—
з них: — оплата праці	37,1	46,6	18,7		45,2		53,5	26,3		46,0		54,0	27,1		+0,8		+8,9
— доходи від підприємницької діяльності та самозайнятості	2,4	3,0	1,4		4,4		4,7	3,7		4,9		5,5	3,7		+0,5		+2,5
— доходи від продажу сільськогосподарської продукції	5,3	1,1	13,4		4,8		0,7	14,2		4,6		0,8	13,6		-0,2		-0,7
— пенсії, стипендії, допомоги та субсидії, надані готівкою	15,9	16,7	14,2		22,2		21,3	24,4		24,0		22,4	27,5		+1,8		+8,1
— грошова допомога від родичів, інших осіб та інші грошові доходи	7,4	7,9	6,3		8,5		8,5	8,1		6,9		6,9	7,0		+0,6		-0,5

Таблиця 12.3. Структура грошових витрат домогосподарств (у середньому за місяць у розрахунку на одне домогосподарство)

Показник	2000 p.			2004 р.									2005 р.										Відхилення
	Усі домогосподарства	Утому числі, які проживають		Усі домогосподарства			У тому числі, які проживають						Усі домогосподарства				У тому числі, які проживають						2005 р. до 2004 р.			2005 р. до 2000 р.
		У міських поселеннях	У сільській місцевості				У міських поселеннях			У сільській місцевості							У міських поселеннях		У сільській місцевості
Усього грошових витрат, грн	417,7	457,6	329,6		788,8			859,9			634,5			1090,8				1194,6		865,4				+302,0			+673,1
Відсотків
Споживчі грошові витрати:	91,9	94,6	83,5		91,2			94,0			83,1			89,6				92,6		80,9				-0,6			-2,3
продовольчі товари (включаючи харчування поза домом, алкогольні напої та тютюнові вироби)	62,7	64,5	57,2		58,1			59,6			53,5			57,0				59,1		51,3				-1,1			-5,7
непродовольчі товари та послуги	29,2	30,1	26,3		33,1			34,4			29,6			32,6				33,5		29,6				-0,5			+2,5
Грошова допомога родичам, друзям та іншим особам	1,8	1,5	2,6		2,4			2,0			3,4			2,7				2,2		4,2				+0,3			+0,9
Інші витрати (на особисте підсобне господарство, купівлю акцій, сертифікатів, вклади до банків, аліменти, будівництво житла тощо)
	6,3	3,9	13,9		6,4			4,0			13,5			7,7				5,2		14,9				+1,3			+1,4

При цьому відбулося збільшення споживчих витрат на придбання непродовольчих товарів та послуг, яке дорівнювало 2,5 % за весь період дослідження, що е позитивним, оскільки свідчить про підвищення життєвого рівня населення. Порівняно з попереднім роком цей показник зменшився на 0,5 %, якщо така тенденція прогресуватиме, то цей фактор негативно вплине на життєвий рівень населення.

Позитивним є також збільшення інших витрат (на особисте підсобне господарство, купівлю акцій, сертифікатів, вклади до банків, аліменти, будівництво житла тощо) на 1,3 % за останній рік і на 1,4 % за весь період, що також свідчить про підвищення рівня життя.

Найбільшу частку становлять домогосподарства із середньодушовими грошовими витратами у місяць, нижчими за прожитковий мінімум, а саме — 56,5 %. У міських поселеннях цей показник нижчий — 49,9 %, а у сільській місцевості він досягає 70,8 %. Позитивний фактор у тому, що частка таких домогосподарств поступово зменшується: порівняно з 2004 р. їх стало менше на 10,8 %, а щодо 2003 р. — на 22,2 %.

Підвищення життєвого рівня населення також характеризує обсяг коштів, залучених комерційними банками до свого обороту у вигляді депозитів. Динаміку цього процесу подано у табл. 12.4.

Таблиця 12.4. Зобов'язання комерційних банків за коштами, залученими на рахунки фізичних осіб (на кінець року; млн грн)

Зобов'язання	2000 р.	2004 р.	2005 р.
Усього	6 780	41611	73 202
У національній валюті	3 481	22116	42176
В іноземній валюті	3 299	19 495	31 026

* За даними Національного банку України з нарахованими відсотками.

Як бачимо з табл. 12.4, банківські депозити населення збільшуються протягом протязі останніх років у національній та іноземній валютах.

Наприклад, у 2005 р. порівняно з 2004 p., вони збільшилися у сумі на 31 591 млн грн або на 75,9 %. У тому числі вклади у національній валюті зросли на 20 060 млн грн або на 90,7 %; в іноземній валюті — на 11 531 млн грн або на 59,1 %.

За період з 2000 до 2005 pp. збільшення банківських депозитів населення становило 66 422 млн грн або у 10,8 разу. Це свідчить про зростання доходів домогосподарств в Україні та підвищення життєвого рівня населення.

Слід зазначити, що заощадження домогосподарств у країнах із розвиненою ринковою економікою — важливий ресурс для здійснення кредитних та інвестиційних операцій у банківській діяльності, розвитку фінансового ринку.

Нині у вітчизняних комерційних банках кошти населення є другорядним джерелом грошових ресурсів після коштів юридичних осіб. Однак за останні п'ять — сім років частка депозитів населення у ресурсній базі комерційних банків суттєво збільшилася.

Заощадження — це частина грошових доходів населення, що формується за рахунок вільних грошових коштів, які утворюються внаслідок зменшення поточного особистого споживання, і призначена для того, щоб забезпечити потреби у майбутньому.

Розрізняють мотивовані та немотивовані заощадження. Останні у домогосподарств виникають у зв'язку із перевищенням платоспроможності над рівнем потреб. Це можливо, якщо:

— рівень доходів досить великий, тобто можна задовольнити потреби, які є на сьогодні;

— рівень пропозиції та якість пропонованих товарів або послуг не може задовольнити попит споживачів;

— політика держави спрямовується на підвищення рівня заощаджень шляхом зменшення витрат домогосподарств.

Отже, заощадження — різниця між сукупним доходом домогосподарств та усіма обов'язковими виплатами, необхідними і запланованими витратами, на які вже накопичені кошти.

Вирізняють багато мотивів для заощадження, які можна об'єднати в такі групи:

1) придбання дорогих товарів;

2) непередбачувані витрати;

3) витрати майбутніх періодів (весілля, освіта та ін.);

4) звичка заощаджувати кошти;

5) заощадження з метою отримання прибутку.

За характером мобілізації заощадження домогосподарств поділяють на організовані та неорганізовані.

Організовані заощадження — такі заощадження населення, мобілізацію та розміщення яких здійснює банківська система, або небанківські фінансово-кредитні установи.

Неорганізовані грошові заощадження населення зберігаються безпосередньо у населення готівкою у національній та іноземній валютах. До неорганізованих заощаджень належать також зберігання коштів у вигляді коштовностей, дорогоцінних металів, дорогих товарів тривалого користування тощо. Перед населенням постійно постає запитання, в якому вигляді доцільніше зберігати кошти з огляду на різноманітні мотиви.

Тема . ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ

План

1. Фінансова безпека держави у системі економічної безпеки

2. Сутність бюджетної та податкової безпеки на сучасному етапі економічних реформ

3. Вплив державних боргів на фінансову безпеку

4. Грошово-кредитна політика як складова фінансової безпеки держави

5. Інвестиційна складова фінансової безпеки держави

1. Фінансова безпека держави у системі економічної безпеки

Фінансова безпека — багаторівнева система, яку утворює низка підсистем, кожна з котрих має власну структуру і логіку розвитку.

Фінансова безпека держави — це ступінь захищеності фінансових інтересів держави, стан фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, податкової, валютної, банківської, інвестиційної, митно-тарифної, розрахункової та фондової систем, що характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, спроможністю держави ефективно формувати та раціонально використовувати фінансові ресурси, достатні для задоволення її потреб, шляхом виконання зобов'язань і забезпечення соціально-економічного розвитку.

Отже, система фінансової безпеки відіграє роль надсистеми, одночасно вона є і підсистемою економічної безпеки держави (яка, у свою чергу є складовою національної безпеки держави та міжнародної економічної безпеки). Схематично цей взаємозв'язок зображено на рис. 17.1.

Суб'єктами фінансової безпеки виступають: окремі громадяни, домашні господарства, населення в цілому, підприємства, організації, установи, галузі господарського комплексу, регіони, окремі сектори економіки, держава, міждержавні утворення, а також світові співтовариства.

Рис. 17.1. Місце фінансової безпеки держави у системі міжнародної безпеки

Фінансова безпека держави має внутрішній і зовнішній аспекти.

Фінансова безпека держави значною мірою визначається характером формування державного та місцевих бюджетів, станом її платіжного балансу, співвідношенням грошей в офіційній і тіньовій економіці, ступенем повернення грошей, що перебувають в обігу, до банків, рухом валютних коштів.

У зовнішньому плані це, насамперед, фінансова незалежність, фінансовий суверенітет. Велике значення має розмір зовнішньої фінансової допомоги з боку міжнародних фінансових інституцій, економічних угрупувань, урядів окремих країн, обсяг іноземних інвестицій у національну економіку.

Забезпечення дієвої системи фінансової безпеки передбачає з'ясування і систематизацію явищ, подій, дій, настання або здійснення яких безпосередньо або опосередковано може бути загрозою тому чи іншому суб'єктові фінансової безпеки.

Основні загрози фінансовій безпеці держави становлять:

— недосконалість бюджетної політики і нецільове використання коштів бюджету;

— ефективність податкової системи, масове ухилення від сплати податків;

— значні обсяги державного та гарантованого державою боргу, проблеми з його обслуговування;

— різкі зміни рівня цін та курсу національної валюти;

— значна різниця співвідношення доходів найбільш і найменш забезпеченого населення та недостатня соціальна захищеність певних груп населення;

— невисокий рівень капіталізації банківської системи, невеликі обсяги довгострокового банківського кредитування та значний рівень відсоткових ставок із кредитів;

— залежність реформування економіки країни від отримання іноземних кредитів;

— низький рівень інвестиційної діяльності;

— зростання "тіньової" економіки, посилення її криміналізації, нелегальний відплив валютних коштів за кордон тощо.

Ступінь впливу загроз визначається на підставі розрахунку і моніторингу системи індикаторів та порівняння їх із пороговими значеннями. Індикатор (від лат. indico — вказую, визначаю) — елемент, що відображає процес або стан об'єкта спостережень, його якісні та кількісні характеристики.

Обґрунтована система індикаторів дає змогу оперативно здійснювати аналіз фінансової безпеки різних об'єктів, попереджувати розвиток негативних тенденцій, вносити необхідні корективи як у повсякденну діяльність, так і на перспективу, прогнозувати розвиток подій.

Залежно від специфіки досліджуваного явища визначаються порогові значення індикаторів, що не можуть визначатися шляхом точних розрахунків, а визначаються експертно на основі досвіду. У процесі встановлення порогових значень фінансової безпеки України слід також враховувати граничні рівні критеріїв, встановлених для країн — кандидатів на вступ до ЄС.

Рівень фінансової безпеки визначають багато індикаторів, основними з яких є: дефіцит бюджету, обсяги боргів держави, рівень інфляції, вартість банківських кредитів, рівень монетизації економіки, обсяг міжнародних резервів НБУ.

2. Сутність бюджетної та податкової безпеки на сучасному етапі економічних реформ

Бюджетна безпека — це спроможність бюджетної системи забезпечити платоспроможність держави під час збалансування доходів і видатків та ефективне використання бюджетних коштів у процесі виконання функцій державного регулювання економічного розвитку, реалізації соціальної політики, а також утримання органів державного управління, забезпечення національної безпеки й оборони.

Бюджетну безпеку визначають за такими характеристиками, як:

— ступінь збалансованості;

— цілісність бюджетної системи;

— ретельність складання, процедури розгляду та затвердження бюджету;

— обсяги бюджетного фінансування;

— наявність або відсутність бюджетних резервів;

— характер касового виконання бюджету;

— чисельність податкових пільг;

— дотримання бюджетної дисципліни.

Проблеми бюджетної системи полягають не тільки у надзвичайно малих розмірах бюджету, але й у неякісному бюджетному плануванні. Прогнозні показники мають невизначеність, залежать від впливу непідконтрольних уряду чинників, що перетворює бюджет як фінансовий план на умовність і призводить до негативних наслідків.

Бюджетна безпека визначається також рівнем перерозподілу через бюджет валового внутрішнього продукту. Рівень перерозподілу ВВП через зведений бюджет України протягом 2001—2005 pp. становив 26—32 % ВВП, у той час як граничний рівень перерозподілу валового внутрішнього продукту, як свідчить світова практика, через зведений бюджет України не має перевищувати 40—45 %^*39.

*39: {Барановський О.І. Фінансова безпека. — K.: Фенікс, 1999. — 338 с.}

Найважливішим індикатором фінансової безпеки держави є рівень бюджетного дефіциту.

Бюджетний дефіцит — перевищення видатків бюджету над його доходами. Рівень дефіциту бюджету визначається як відношення обсягу дефіциту до обсягу валового внутрішнього продукту (табл. 17.1). Є різні оцінки його граничного розміру. Згідно з даними міжнародної статистики "нормальна" величина бюджетного дефіциту в індустріально розвинутих країнах коливається у межах 3—4 % від розміру ВВП за середньосвітової його величини 4,5 %. Існує тенденція до стабілізації бюджетного дефіциту у середньосвітовому вимірі 4—5 % ВВП^*40.

*40: {Там само. }

Таблиця 17.1. Дефіцит Зведеного та Державного бюджетів України у 2002—2005 pp. (% до ВВП)

Дефіцит	2002 р.	2003 р.	2004 р.	2005 р.
Зведеного бюджету	-0,7	0,2	3,2	1,8
Державного бюджету	-0,5	0,4	2,9	1,9

Одна із загроз — перевищення реального бюджетного дефіциту над запланованим, що піддає сумніву ефективність роботи уряду та може спричинити труднощі у співпраці з міжнародними фінансовими організаціями.

Формування і стан державного бюджету залежить від проведення ефективної податкової політики.

Гостра проблема полягає в надмірному оподаткуванні, що зумовлює масове ухилення від сплати податків. Високий рівень прибуткового податку з громадян (15 % ) змушує їх приховувати свої доходи від оподаткування. Податок на прибуток підприємств (25 %) стримує розвиток виробництва, а ставка ПДВ (20 %) також зменшує попит населення. У свою чергу, недостатнє надходження податків до бюджету може сприяти збільшенню його дефіциту і, як наслідок, загрожувати фінансовій безпеці держави.

У структурі дохідної частини Зведеного бюджету за 2005 р. найбільшу частку становили податкові надходження — 75,6 %, неподаткові надходження дорівнювали 24,4 %. Щодо ВВП у 2005 р. податкові надходження становили 23 %. Порівнюючи з країнами ЄС частка податків у ВВП у Швеції та Данії дорівнювала майже 55 %, Фінляндії — 50, Німеччині — 40 %^*41.

*41: {Сухоруков А.І., Ладюк О.Д. Фінансова безпека держави: Навч. посіб. – К.: Центр навч. літ., 2007. – 192. }

Недостатній рівень збирання податків в Україні зумовлений ще й проблемою "тінізації" економіки. На сьогодні ще триває процес прийняття Податкового кодексу України, в якому доопрацьовуються підстави щодо здійснення ефективної податкової політики.

Податковий кодекс України має передбачати удосконалення методики стягнення податків, досягнення оптимального співвідношення прямих і непрямих податків, обґрунтування системи диференційованих ставок податків та упорядкування податкових пільг.