5. Захист прав пацієнта

Серед основних принципів охорони здоров'я України у ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи) закріплено дотримання прав і свобод людини й громадянина в галузі охорони здоров'я й забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій, а також рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги й інших послуг у даній сфері. Ці принципи забезпечують можливість одержання медичної допомоги без будь-яких обмежень прав громадян в охороні здоров'я й в обсязі проголошених державних гарантій. При цьому медична допомога повинна бути загальнодоступною, заснованою на рівних можливостях для кожної людини й забезпечуватися належними правовими механізмами. При цьому, кожний громадянин має право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування і закладу охорони здоров'я, а також правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я з наступним відшкодуванням заподіяної здоров'ю шкоди (ст. 6 Основ).

При обігу за медичною допомогою і її одержанням пацієнт має право на:

1.     поважне й гуманне відношення з боку медичного й обслуговуючого персоналу;

2.     вибір лікаря з урахуванням його згоди;

3.     обстеження, лікування й зміст в умовах, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам;

4.     проведення на його прохання консиліуму й консультацій інших фахівців;

5.     полегшення болю, пов'язаної із захворюванням і (або) медичним втручанням, доступними способами й засобами;

6.     збереження медичними працівниками професійної таємниці;

7.     інформована добровільна згода на медичні втручання;

8.     відмова від медичного втручання;

9.     одержання інформації про свої права й обов'язки й стані свого здоров'я;

10. одержання медичних і інших послуг у рамках програм добровільного медичного страхування;

11. відшкодування збитку у випадку заподіяння шкоди його здоров'ю при наданні медичної допомоги;

12. допуск до нього адвоката або іншого законного представника для захисту його прав;

13. допуск до пацієнта священнослужителя або надання умов для відправлення релігійних обрядів, якщо це не порушує внутрішній розпорядок лікарняної установи.

Але законодавець у певних випадках визначає право лікаря відмовитись від подальшого ведення пацієнта (ч. 2 ст. 34 Основ). Умовою правомірності реалізації такої можливості лікарем є відсутність загрози для життя хворого і здоров’я населення. Окрім цього, в Основах встановлено підстави такої відмови, а саме:

1. Пацієнт не виконує медичних приписів.

Тобто, у даному випадку відносини лікар-пацієнт ґрунтуються на принципі рівності, диспозитивності. Пацієнт реалізуючи своє право на кваліфіковану медичну допомогу, у тому числі на вибір методів лікування, дає інформовану добровільну згоду на медичне втручання відповідно до законодавства (ч. 2 ст. 284 ЦК України, ст. 43 Основ). З цього моменту і до відмови від такого втручання на пацієнта покладається обов’язок виконання приписів. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Основ лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів.

2. Пацієнт не виконує правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я.

Відносини між аналізованими суб'єктами медичних правовідносин за таких умов є адміністративними, ієрархічними. Тобто, пацієнт, що реалізував своє право на кваліфіковану медичну допомогу, в тому числі на вибір закладу охорони здоров'я, зобов'язаний виконувати правила внутрішнього розпорядку установи. На медичних працівників, звісно, покладається обов'язок доведення до відома пацієнтів таких правил, що підтверджується, зокрема, в медичній карті стаціонарного хворого підписом пацієнта. Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого в разі порушення пацієнтом встановленого для нього режиму (ч. 3 ст. 34 Основ).

Окрім того, і з аналізу положень норми ст. 38 Основ випливає право відмовити пацієнту в наданні медичної допомоги:

А) конкретним лікарем, оскільки законодавець передбачає право пацієнта вільно обирати лікаря, але за умови, що останній може запропонувати свої послуги. В іншому випадку, звичайно, буде відмова щодо надання допомоги конкретним медиком. Але у будь-якому випадку це обмеження спрямоване на захист прав пацієнтів.

Б) у конкретному закладі, оскільки закріплено норму, згідно з якою вибір закладу охорони здоров'я обмежується станом пацієнта "коли це виправдано станом пацієнта...". Якщо стан пацієнта не буде "відповідати" обраному закладу, то йому буде відмовлено у прийнятті та направлено в інший, виходячи з більшої цінності, а саме дотримання прав людини і збереження життя і здоров'я пацієнта.

Перелік випадків, за яких лікар має право відмовити у наданні медичної допомоги, є чітко визначений і вичерпний, що є відповідно ще однією гарантією забезпечення прав пацієнтів. За загальним правилом, відмова у наданні медичної допомоги пацієнту є протиправним діянням, що підпадає у певних випадках і під склад злочину, а саме: "Ненадання допомоги хворому медичним працівником" (ст. 139 КК України), "Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником" (ст. 140 КК України) тощо.

Література:

1. Конституція – Основний закон України.

2. Основи правознавства: Навч. Посібник /За ред.. В.В. Комарова. – Х., 2006, стор. 85-104.

3. Шпиталенко Г.А., Шпиталенко Р.Б. Основи правознавства: Навч. Посібник /За заг. Ред. І.П. Лаврінчук. – К., 2004, стор. 51-70.

4. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів Ред.. Н.Б. Болотнева – К., 2001.

5. Конституційне право України /За ред.. В.Ф. Погорілка. – К., 1999.

6. Основи конституційного права України: Підручник. /За ред.. В.В. Копєйчикова. – К., 1999.