2.Види технічного розвитку підприємства

Оцінювання технічного рівня підприємства повинно спиратися на аналіз і узагальнення певної системи показників, які відображають ступінь технічної оснащеності персоналу, рівень прогресивності технології, технічний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва тощо. Об'єктивність може бути забезпечена за умови не лише методично правильного обчислення відповідних показників, а й порівняння їх динаміки для даного підприємства за певний період. Для поглибленого аналітичного оцінювання стану технічного розвитку' підприємства, необхідність у якому виникає при розробленні спеціальної перспективної програми, можна використовувати й інші показники, зокрема ті, що відображають галузеву специфіку виробництва. До них відносять: мсханоозбросність праці (відношення середньорічної вартості машин і устаткування до кількості робітників у найбільшій зміні); коефіцієнт фізичного: спрацювання устаткування; коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва (кількість застосовуваних пристроїв, оснастки та інструментів у розрахунку на одну оригінальну деталь кінцевого виробу); ступінь утилізації відходів виробництва.Таблиця 7.1Відтворення і вдосконалення техніко-технологічної бази підприємстваТехнічний розвиток підприємства великою мірою залежить від маркетингової і виробничої стратегії, які визначають планові заходи щодо устаткування і технології, необхідні для випуску певного продукту. Наприклад, за умов концентрованого зростання важливо забезпечити збільшення виробничої потужності шляхом придбання нових одиниць обладнання або підвищення продуктивності наявного обладнання через капітальний ремонт чи модернізацію. У цьому разі виробнича стратегія орієнтується на мінімізацію витрат і технологію масового чи серійного виробництва. Якщо ж передбачається реалізація стратегії диверсифікації, то склад технологічного обладнання, що встановлюється для випуску нової продукції, може радикально відрізнятися від наявного, оскільки впроваджуються нові технологічні процеси.Отже, вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства слід планувати та орієнтувати передусім на ті заходи, які забезпечать реалізацію обраної ним стратеги діяльності. Для вітчизняних підприємств, що мають обмежені фінансові можливості, такі заходи переважно орієнтовані на підтримання існуючого технічного рівня шляхом його капітального ремонту та модернізації.

3.Особливості організації підгоіовки виробництва на деревообробних підприємствах. Обсяг та зміст підготовки виробництва визначається галузевими особливостями окремих виробництв і їх типом, а також організаційними формами проведення підготовки. Вони залежать від виду виробництва, структури виробничого процесу та характеристики виробів.

На таких деревообробних підприємствах, де виробництво мас масовий та всликосерійний характер (лісопильних, фанерних, деревноплитних), а продукція, що виготовляється, проста за конструкцією та достатньо постійна, підготовка виробництва (особливо конструкторська підготовка) не є складною і обсяг її невеликий.Так, в лісопильному виробництві конструкторська підготовка виробництва практично відсутня. Розміри пиломатеріалів та іншої продукції, що отримується від їх розкрою, є стандартними. Вони встановлені в стандартах або технічних умовах, і є обов'язковими для всіх підприємств. Тут головна увага приділяється технологічній підготовці виробництва.На фанерних та плитних підприємствах, так як і на лісопильних, конструкторська підготовка теж практично не проводиться. Виключення складають нові види виробів та нові виробництва. Наприклад, фанерні підприємства, крім фанери, можуть виготовляти різні гнутоклеєні деталі та вироби: деталі меблів (спинки та сидіння стільців), фанерні труби і інші. В цьому випадку конструкторська підготовка виробництва цих виробів полягає в розробці конструкцій, виготовленні зразків, затвердженні документації на їх виробництво.В плитному виробництві при виготовленні нових видів плиг (наприклад, ламінованих чи кашируваних) необхідно в деяких випадках розробляти малюнок текстури, тобто виконувати конструкторські роботи.Технологічна підготовка виробництва в лісопиленні заключається в розробці поставів (тобто схем розкрою) для різноманітних специфікацій сировини і пиломатеріалів, встановленні раціональних методів розпилювання різних видів сировини (врозвал, з брусуванням, сегментним методом і др.). В склад робіт по технологічній підготовці лісопильного виробництва входить також визначення посилок, режиму роботи лісорам, а також схем сортування та пакетування пиломатеріалів.Технологічна підготовка в фанерному виробництві включає в себе розробку режимів пропарювання колод, сушіння шпону та склеювання фанери; встановлення специфікацій на шпон та фанеру розподіл завдань по лущильних верстатах, сушильних агрегатах та клеїльних пресах.В деревнонлитному виробництві гехнологічна підготовка пов'язана з розробкою режимів пакетування та пресування плит, технологічних витримок та інших. Причому, в більшості випадків ці режими розробляються централізовано галузевими науково-дослідними організаціями. Матеріально- організаційна підготовка лісопильного, фанерного та плитного виробництв практично складається із забезпечення їх сировиною, матеріалами, обладнанням та технологічного оснащення, що виконується в порядку звичайного матеріального-технічного постачання.Набагато складнішою та повнішою за обсягом робіт є підготовка виробництва на меблевих та столярних підприємствах, на вироби яких необхідно розробляти робочі креслення, технологічні процеси по всіх стадіях виробництва, технічні норми і нормативи. Зміст них робіт розглядається в наступному підрозділі.

2.Типи інноваційної політики держави в залежності від економічної ситуації в країні.Виділяють чотири типи державної інноваційної політики, технологічного поштовху, ринкової орієнтації. соціальної орієнтації, зміни економічної структури господарського механізму.

Політика технологічного поштовху передбачає, що головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційною розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалений управління и науково-технологічній та інноваційній сферах. Тобто, держава приймає активну участь в регулюванні інноваційних процесів.(США у 30-40р., Японія в післявоєнні роки). Обмеженість такої політики полягає в тому, шо держава підтримує тільки довгострокові проекти, які потребують значних фінансових вкладень.Політика ринкової орієнгиції перодбачає провідну роль, ринкового механізму в розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави п стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого економічного кмімату іа розвитку інформаційного середовища для здійснення нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДДКР та досл. ринків прямих форм регулювання, які перешкоджають тимулюванню ринкової ініціативи та ефективної перебудови ринку (70р. США, Німеччина,Японія, 80 р. у більшості розвинутих країнах, а в 90р. - і в Україні)

Політика соціальної орієнтації полягає у соціальному регулюванні наслідків НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості, рішення приймаються за умов досягнення соціально- політичного консенсусу.Такий варіант інноваційної політики не є основним проте певні його елементи простежувалися у розвитку різних країн,(США, Швеція).Політика, націлена на зміни економічної структури господарського механізму передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб’єктів господарювання, рівень життя. Це потребує нових форм. організації і механізмів управління розвитком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі лише Японія дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.Вибір типу державної інноваційної політики залежить від стратегічних цілей держави і має здійснюватися з урахуванням загальних закономірностей інноваційних процесів.Довгострокова інноваційна політика спрямована на створення умов для загального соціально-економічного розвитку країни на інноваційній основі через прямі та непрямі інструменти економічного впливу, формування стимулюючого законодавчого та конституційного середовища для всіх суб’єктів інноваційного пронесу.Реалізація державної інноваційної політики забезпечуються органами державного управління через систему методів та інструментів державного регулювання.