Дієслова 1 і 2 дієвідміни

Зміну дієслів за особами і числами назив. Дієвідмінюванням. До 1 дієвідміни належать дієслова,які в 3 особі множини теперішнього часу або простого майбутнього часу мають закінчення –уть (- ють),а в 2 і 3 особі однини, 1 і 2 особі множини – суфікс –е- ( -є- ): вез-у, вез-е-ш, вез-е-мо. До 2 дієвідміни належать дієлова,які в третій особі множини теперішнього або простого майбутнього часу мають закінчення –ать (-ять- ) , а в 2 і 3 особі однини ,1 і 2 особі множини – суфікс –и- , -ї- : робл-ю . роб-и-ш, роб-и-ть. Під час дієвідмінювання можливе чергування приголосних: стерегти – стережу, пекти – печу.

Розрізняють дійсний, наказовий і умовний способи. Дійсний спосіб виражає реальні дії, які відбуваються, відбувалися, відбуватимуться в майбутньому : Цілий загін зупинився біля цього озера,дехто промивав рани, дехто хотів напитися, коні стиха іржали. Наказовий спосіб виражає наказ, заклик, прохання, спонукання до виконання якоїсь дії: Любіть Вітчизну, єдину у світі. Вони не змінюються за часами, але мають категорію особи: прості – 1 особу множини, 2 особу однини і множини; складені – 1 і 3 множини, 3 однини. Умовний спосіб виражає дію ірреальну, тобто бажану або можливу за певних умов: Немає такої людини, дорослої чи малої, яка б не любила лісу. Утворюється умовний спосіб поєднанням форм минулого часу з відокремленою часткою би (б). Частку би вживають після слів, що закінчуються на приголосний звук; після дієслів, що закінчуються на голосний, ставимо частку б: читав би, читала б. Дієслова умовного способу категорія часу не властива.

Розрізняють активний стан, коли підмет повідомлення є суб’єктом дії: воїни атакують, тапасивний, коли підмет є об’єктом дії: фортеця руйнується.

2. Вивчення займенників і прикметників на уроках рідної мови. Програмові вимоги до вивчення цих частин мови в початкових класах.

В початкових класах вивчають лише особові займенники. Формування граматичного поняття про займенник починається в 4 класі. Програмою передбачено ознайомити учнів з поняттям про займенник як частину мови, навчити спостерігати за роллю займенників у тексті, ознайомити із значенням особових займенників, займенниками 1-3 особи однини і множини, їх значенням і синтаксичною роллю. Вивчаючи займенники, учні повинні усвідомити, що: займенники, як і іменники та прикметники, є частиною мови; займенники не називають тих, про кого або про що йде мова, а тільки вказують на них; визначити за займенником назву певної особи чи предмета не можна, якщо раніше вона не була відома; займенники змінюються за відмінками і числами, а займенники 3 особи ще за родами.

Свої знання про займенники учні закріплюють на спеціально дібраних учителем текста чи вправа підручника. Школярі відшуковують займенники, визначають їх особу і число, а у займенників 3 особи однини – ще й рід.

Наступна робота по формуванню граматичного поняття «займенник» спрямовується на ознайомлення учнів із зміною особових займенників за відмінками, тобто відмінюванням. Внаслідок вивчення відмінювання особових займенників учні повиння знати, що: займенники змінюються за відмінками; зміна займенників за відмінками служить для зв’язку їх з іншими словами; називний і давальний відмінки ніколи не вживаються без прийменників; решта відмінків можуть вживатися як з прийменниками, так і без них. Школярі мають усвідомити, що форми мене, мені чи тебе, тобою – це ті самі займенники я, ти, але змінені за відмінками. У процесі подальшого опрацювання відмінювання займенників учням пропонується засвоїти порядок визначення відмінка займенника:

• Знаходжу в реченні слово, з яким зв’язаний займенник;

• Від цього слова до займенника ставлю запитання;

• За запитанням визначаю відмінок займенника.

Визначення особових займенників не обмежується лише спеціально відведеними для цього уроками. Під час вивчення дієслова школярі ще раз повертаються до цього матеріалу, закріплюють одержані знання про особові займенники.

Підготовка до усвідомлення поняття «прикметник» починається ще в період навчання грамоти. Тут відбувається спостереження за лексичним значенням прикметника і знайомство з питаннями, на які він відповідає. Учням слід показати, що ознаки предметів існують у житті, а слова лише називають їх, що один і той же предмет може мати кілька ознак— ознаку кольору, смаку, розміру, призначення: яблуко — велике, достигле, кругле, червоне, солодке.

Одночасно з вирішенням цього завдання учитель знайомить дітей із постановкою відповідних питань: олівець (який?) червоний, ялинка (яка?) зелена, плаття (яке?) нове.

Роботу над розмежуванням ознаки предмета і слова, що її називає, можна здійснити, наприклад, так: учитель, демонструє перед учнями чорно-біле зображення якогось предмета (кульки, м'яча, олівця або чогось іншого) і про¬сить сказати, який предмет вони бачать за розміром, кольором і матеріалом. Звичайно, діти не можуть виконати прохання вчителя, бо малюнок не дає для цього підстав. Далі відбувається бесіда:

— Чому ви не можете назвати ознаки предмета? (Небачимо їх).

— А що ви тепер можете сказати про нього? (Учитель демонструє предмет у натурі, а діти характеризують його. При цьому учитель користується питаннями, на

приклад: за кольором кулька яка? і под.)

— А якщо я скажу, що на малюнку зображена синя кулька, яку фарбу ви візьмете, щоб її розмалювати?(Синю.)

— Що вам це підказало? (Слово «синя».)

— Отже, для чого нам потрібно слово «синя»? (Щоб назвати колір.)

— З чого зроблена наша кулька (3 гуми.)

— Отже, яка вона? (Гумова.)

У такий спосіб учні визначають і інші можливості ознаки предмета й переконуються, що ознака, властива предмету, закріплюється у слові

Білет 13