4.1. Аграрні відносини адміністративно-командної системи

Суть аграрної кризи адміністративної командної сис- Причини теми полягає у глибокому ігноруванні конкретними аграрної господарськими, організаційно управлінськими та со- кризи ціально-політичними формами об'єктивних основ аг-

рарних відносин, зумовлених специфікою аграрного виробництва і взаємодії людини та природи в землеробстві. Аграрна криза - насамперед криза одержавленого землеробського госпо­дарства і відчуження селянина від землі, засобів результатів праці.

Це криза ієрархічно владних управлінських структур які здійс­нювали диктат у сільському господарстві.

Всі спроби вийти з аграрної кризи і забезпечити надійне пос­тачання продовольства для населення закінчувалися невдачею тільки тому що здійснювалися в межах зазначених структур. І не просто здійснювалися, а посилювалися, поглиблювалися й удоскона­лювалися. Відповідно гладкі організаційні перетворення, зміни управлінських структур, форм директивного планування, розмірів господарств, систем стимулювання та ін., не могли забезпечити стійкого, динамічного розвитку землеробства. Деякі з них давали прямий негативний результат. Перехід до політики збільшення капіталовкладень у сільське господарство привів до сповільнення на певний період поглиблення кризи. Однак запобігти й уникнути її було неможливо.

Практика адміністративного управління сільським госпо­дарством у своїй основі містила умови системної кризи. Врахову­вання законів і умов розвитку живої природи, яка становить основу землеробства означає, що ефективне використання виробничого потенціалу можливе тільки на основі максимального наближення форм і способів організації виробництва і виробничої структури будь-якого землеробського господарства до особливостей землі, інших факторів, їх мінливості. Ця риса аграрних відносин не сумісна з розвитком сільського господарства на основі жорстких, директив­них принципів за структурою виробництва та її організацією. Вона неминуче повинна була ігноруватися адміністративно-командною системою, адже в противному випадку зберігалася би сфера господарства, яка не була б охоплена цією системою і зберігала для неї загрозу.

Централізм адміністративної системи давав змогу встанов­лювати структуру виробництва, забирати із сільського господарства продукцію і перерозподіляти її відповідно до стратегії центру. Щоправда, забираючи максимум виробленої продукції і порушуючи основи ведення землеробства, держава отримувала мінімум із того, що могла отримати. Для максимального використання наявних ресурсів потрібна свобода підприємницької діяльності, врахування місцевих умов, зміна господарської кон'юнктури тощо. В арсеналі одержавленої системи подібних принципів організації сільсько-

господарського виробництва просто не існувало. Результатом була надзвичайно низька ефективність громадських господарств.

Суперечності адміністративно-командної системи особливо позначилися на долі села. Своєрідність аграрних відносин полягає в тому, що вони охоплюють не тільки безпосередньо виробництво, й усю сільську сферу, виробничу і соціальну інфраструктуру, посе­лення, умови життя населення тощо. Однак адміністративно-ко­мандна система підійшла до села загальними, притаманними їй мірками. Внаслідок цього замість усунення обіцяних відмінностей між містом і селом вони поглибилися, а за сукупністю умов життє­діяльності село ще більше почало відставати від міста.

Адміністративна централізація економічних відносин призво­дила до сповільнення виробничого і соціального прогресу загалом. Колгоспи і радгоспи з погляду ресурсозабезпечення виявилися у прямій відомчій залежності, як і підприємства інших галузей, але з погляду управління потрапили у подвійну залежність. Часткове управління ними відбувалося по відомчій лінії. Однак значно більший був вплив територіальних партійних і державних органів, починаючи із районного рівня. Місцеві органи влади відповідали за виконання кол­госпами і радгоспами планових завдань здачі сільськогосподарської продукції. Вони фактично встановлювали структуру виробництва, його показники, терміни виконання робіт. Втручання партійних і господарсь­ких органів у внутрігосподарські справи практично зводили нанівець можливості господарського маневрування.

Адміністративно-командна система, орієнтована на викачу­вання ресурсів із села, виявилася нездатною налагодити ефективні взаємозв'язки в агропромисловому комплексі, розв'язуючи соціальні проблеми сільського населення.

Спроби перебудови адміністративного механізму функціонування аграрної сфери

Суперечності адміністративної аграрної економіки виявилися в певних формах, які зумовили свій внесок в зростання аграрної кризи.

З-поміж них вирізняються: 1. Довільне конструювання форм сільськогосподарських підприємств, об'єд-нання і роз'єднання їх, перетворення колгоспів у радгоспи тощо.

2. Жорстка регламентація перекреслювала можливості враху­вання місцевих умов, погодних та інших факторів, поєднання зем­леробства з переробкою продукції.

3. Повне знищення індивідуального селянського господарства, порушення кооперативних основ колгоспів, обмеження особистого підсобного господарства.

4. Волюнтаристські уявлення про наближення умов життя сільського населення до міського, що виявилося у будівництві бага­ топоверхових будинків, переселення неперспективних сіл на цент­ ральні садиби. Це призвело до неефективного використання ресурсів і порушення специфічного життя сільського населення, виробленого століттями укладу.

Отже, створений механізм функціонування аграрної сфери став непридатний для забезпечення динамічного зростання аграр­ного виробництва, тому були зроблені спроби створення нового механізму функціонування АПК. Передбачалося надання певної економічної самостійності різним типам господарств, розвиток конкуренції між ними (заміни обов'язкових поставок вигідними господарськими зв'язками, виробниче самоуправління).

З 1981 р. була введена система економічного стимулювання, згідно з якою закупівельні ціни на частину продукції, що вироблена понад середній рівень, досягнутий у минулій п'ятирічці, підви­щувалася на 50%. З січня 1983 р. підвищено закупівельні ціни на велику рогату худобу, свиней, овець, молоко, цукровий буряк, картоплю, овочі. Введено надбавки за продукцію яка виробляється в гірших природно-кліматичних умовах. Передбачалося здійснити планування на всіх рівнях із врахуванням економічної оцінки землі, забезпеченості ресурсами. Для господарств, що виконали план про­дажі зерна державі, вводився зустрічний продаж легкових автомо­білів, товарів підвищеного попиту. Плани колгоспів і радгоспів стали розроблятися із врахуванням розвитку як громадського господарства й особистих підсобних господарств так і осіб, котрі проживають на їх території.

З 1987 р. колгоспам і радгоспам дозволено продавати спо­живчій кооперації і на колгоспних ринках за договірними цінами до 30% продукції в рахунок виконання плану.

Однак всі ці заходи результатів не дали з таких причин:

1. Незмінними залишалися принципи вертикально-терито­ ріального управління аграрним виробництвом.

2. Обов'язковими були планові завдання з продажу продукції державі.

3. Безпосередні виробники залишалися відчуженими від засо­бів виробництва і, найголовніше, - від участі в розподілі створеного продукту.

Проблеми кооперації ^різні варіанти розв'язання аграрної проб- в аграрній сфері леми внаслідок організаційних перетворень

Адміністративної і посиленого вкладання ресурсів, завід- економіки чили неефективність аграрної політики в

умовах жорсткої централізації і безпе­рспективність системи відносин в аграрній сфері. В зв'язку з цим, учені-економісти, зокрема в період перебудови почали звертати увагу на одну з форм організації виробництва, яка вважалася позитивною, в розвинутих країнах і в певні періоди існування Радянської влади, - кооперацію. Кооперація, на думку дослідників, найповніше відповідала природі й особливостям аграрного виробництва. Не заперечувався розвиток кооперації у формі колгоспів, але водночас несміливо висувалося питання про різноманітність форм кооперативних відносин. Кооперація повинна охоплювати і реформовані державні господарства й особисті підсобні господарства.

Консерватизм партійно-господарської верхівки, існуючі сте­реотипи мислення якого склалися за десятиріччя, не сприяли розвитку реальної кооперації як об'єднання окремих власників, чи власників підрозділів. Зробити це було складно в зв'язку з струк­турою матеріально-технічної бази сільського господарства, яка склалася, існуючою системою землеробства, формами соціальних гарантій, тощо.

Суть відновлення зв'язків людини з природою полягає не просто в розширенні свободи господарювання на землі, а в тому, щоби забезпечити людей, котрі працюють на землі, засобами і результатами праці, перетворити їх у власників землі.