3.4. Фермерські господарства

Процвітання фермерства - основа процві- Суть фермерського тання економіки загалом. Фермер у розви- господарства нутих країнах Заходу - це високоосвічена (з

вищою або спеціальною освітою) людина з широкими знаннями. Йому доводиться приймати і реалізувати організаційно-технологічні, фінансові, маркетингові рішення. Дуже

часто вони приймаються в екстремальних умовах при недостатній інформації. Кліматичні умови в різні роки бувають різними (ранні заморозки, засухи, повені та ін.). Тому, розроблені плани не завжди можуть бути універсальними, а успіх управління значною мірою визначатиметься здоровим глуздом фермера. Працюючи в унікальній сукупності обставин, фермери домагаються різних результатів. Але ті з них, хто отримує позитивні результати на малородючих землях настільки ж компетентні в питаннях управління, як і ті хто дома­гається прекрасних результатів на родючих грунтах. Успіх фермера залежатиме від правильної мети вона, в свою чергу, - від багатьох чинників: віку, ставлення до ризику, розсудливості, традицій, статусу власника оподаткування і підтримки державою. Особливо виділимо ставлення до ризику. Одні фермери більш схильні до ризику, інші -менш. Таких, хто ризикує, може чекати винагорода, або й проблеми. Фінансово стабільний фермер більше підготовлений до ризику, ніж його колега-початківець. Чимало фермерів, котрі досягай певних успіхів, стають консерваторами, неохоче сприймають інновації і часто упускають шанси збільшити доходи.

Спеціалізація фермерських господарств або диверсифікація ді­яльності - дилема, яка завжди постає перед фермерами. Доцільність ведення багатогалузевого господарства виявляється у зменшенні ризику, можливості використання сівозмін, ефективнішому викорис­танні впродовж року трудових ресурсів і оборотного капіталу, роз­поділу отриманого прибутку.

Спеціалізація виробництв приводить до підвищення продук­тивності праці; використання маркетингу, набагато ефективніше використання наявної техніки.

Класифікація Сучасні фермерські господарства класифікуються фермерських за такими ознаками:

господарств 1. Розмір ферми. 2. Відносини земельної вла-

сності. 3. Характер зайнятості. 4. Ступінь вико­ристання найманої праці. 5. Організаційно-виробнича форма під­приємства.

Розмір ферми. Це головна ознака класифікації фермерських господарств. У світовій практиці господарювання існують суттєві розбіжності стосовно середньої величини ферм (від 4 тис. га в Австралії до 1,2 га в Японії). Всі ферми Західної Європи, за

величиною їх земельної площі, зайнятості та бізнесу, можна поділити умовно на великі, середні та малі. Найбільше великих ферм розміщено в Голландії, Великобританії, Данії. Тут частка великих ферм становить 55-70%. У Німеччині та Франції розподіл ферм за цими групами рівномірний - третина на кожну групу. В Італії й Іспанії суттєво великий відсоток припадає на малі ферми (70-80%).

Отже, у Південний Європі переважають малі ферми, у Пів-нічно-Західній - великі.

Часто великі ферми, зокрема, у США та Великобританії, реєструються як компанії (зважаючи на податкові міркування). Однак таких компаній небагато. Великі ферми - це спеціалізовані високопродуктивні підприємства, що виробляють яйця, м'ясо птиці та свинину. Нерідко вони вертикально інтегруються з підпри­ємствами, які переробляють і збувають продукцію.

Однак земельна площа не може повністю охарактеризувати справжній розмір ферми. Різні напрями спеціалізації господарства вимагають різної кількості земельних ресурсів. Неоднаковими будуть результати діяльності, ефективність. Неправомірно порівню­вати за земельною площею, скажімо, пасовищне скотарське госпо­дарство і тепличне. Тому в Європі, зокрема для оцінки розмірів ферми вироблений спеціальний показник - європейська одиниця розміру (ЄОР).

До введення в обіг євро за одиницю виміру бралося госпо­дарство, річний валовий прибуток якого дорівнював 1200 ЕКЮ. Якщо дотримуватися цієї величини то можемо дійти висновку: найпоширенішими (40%) в Європі були ферми, річний чистий прибуток яких не перевищував 2400 ЕКЮ.

Відносини земельної власності. Фермери можуть господа­рювати на власній або орендованій землі. В країнах Європейського співтовариства понад 2/3 фермерських господарств мають власну землю. Орендованою землею найчастіше користуються молоді фермери які не мають належних коштів для придбання землі. Все більше практикується форма, коли фермер на додаток до власної земельної ділянки долучає орендовану.

Характер зайнятості. Праця у фермерських господарствах визначається особливостями аграрного виробництва. Сільське господарство, як уже зазначалось, вразливе до зміни погодних умов, спалахів хвороби тварин, тобто до малопередбачуваного, мало-

контрольованого; отже, ризикованого виду бізнесу. Плани фермерів можуть не здійснитися, якщо події в господарстві розвиваються непередбачувано (наприклад, худоба перебуває у тваринницьких приміщеннях, а за терміном має бути на пасовищі: або запаси кормів витрачено, а трава ще не виросла, тощо).

За цих умов багато дрібних фермерів не ризикують розширю­вати виробництво, а починають займатися водночас побічною діяль­ністю. Тому в основі класифікації фермерських господарств може міститися поділ її власників на тих, у кого ферма є джерелом основного доходу, і тих хто підробляє в іншій сфері. Ферма, власник якої повсякчас зайнятий на ній, називається фермою з повною зайнятістю. Ферма, власник якої, крім основної діяльності, отримує доходи від іншої діяльності, називається фермою із частковою зайнятістю. Статистика США до частково зайнятих фермерів відносить і тих, хто працює у своєму господарстві не менше 50% робочого часу. їх частка на початок 1990 р. становила близько 50%.

У країнах Західної Європи показник часткової зайнятості становить близько 30%. Основними джерелами додаткових доходів стають доходи від власності, соціальні виплати, доходи від інвес­тицій, надання в користування житла, конюшень для верхових прогулянок. Великої популярності в країнах Західної Європи, Америки, а згодом в Україні з її мальовничими місцями набуває сільський туризм, де міські жителі будуть проводити вільний час.

Ступінь використання найманої праці. Основна форма сучас­ного світового аграрного виробництва - сімейна ферма. На дрібних фермах використовується переважно праця сім'ї. На великих фермах широко використовується наймана праця, хоча такий підхід неодно­значний. Існують ферми, які володіють невеликими земельними ділянками (тепличне господарство, вирощування ягід, інтенсивне садівництво) і де не можна обійтися без найманої праці, навпаки, може бути велике пасовищне тваринницьке господарство, яке ведуть самі члени фермерського господарства.

В країнах Західної Європи у зв'язку з існуванням великої кількості дрібних ферм наймана праця використовується в середньо­му на 15 %, в США цей показник становить 30%, а в Японії наймана праця взагалі не використовується.

Наймані робітники можуть використовуватися на фермі постійно або сезонно. Сезонний характер аграрного виробництва

зумовлює, відповідно, використання в часи пік (збирання ягід, фруктів) сезонної робочої сили. Найманою робочою силою корис­туються і фермерські господарства України. Отже, в офіційну ста­тистику це не попадає, оскільки роботи виконуються без заключення договору про найм із власником ферми.

І на Заході і в Україні фермери користуються послугами різно­манітних фірм (наприклад, оранка, посів, збирання зернових). Сер­вісні послуги здійснюються за контрактом, тому працівники, які їх надають, найманими не вважаються.

Організаційно виробнича форма підприємства. Ферми можна класифікувати і за формою організації виробництва. З цього погляду, всі підприємства можна розділити на сімейні, колективні та корпоративні - несімейні. Перші ведуться силами однієї сім'ї. Другі передбачають колективне володіння засобами виробництва, спільне здійснення виробництва, управління і розподілу виготовленого про­дукту. За формою, а не за змістом такими були колгоспи у доре-формений період в Україні. В деяких країнах колективні ферми ще зберігаються, але їх роль незначна і маргінальна.

Корпоративні несімейні господарства не дуже поширені, але їх кількість зростає там, де існує підтримка держави. Наприклад, у США пільги в оподаткуванні для сільськогосподарських виробників наприкінці 70-х років привели до зростання корпоративних фірм, з вирощування переважно технічних культур (бавовнику, соняшнику, цукрового буряку), відгодівлі свиней, худоби, вирощування птиці.

Функції управління ^Кожне фермерське господарство має в своєму фермерським розпорядженні три види основних ресурсів:

господарством капітал, земля і праця.

Фермери які самостійно ведуть госпо­дарство, приймають також і реалізовують велику кількість управ­лінських рішень, не тільки з технології та організації виробничого процесу, а й з питань придбання ресурсів і збуту готової продукції, використання доходу, ведення фінансового господарства.

Позитивні кінцеві підсумки будуть досягнуті при оптималь­ному поєднанні всіх ресурсів, що передбачає ефективне управління ними. Функції управління фермою розкрив англійський економіст М. Баккет у праці "Фермерське виробництво: організація, управ­ління, аналіз" (див. Схему 2):

Мета діяльності кожного фермера - довгострокова мобілізація продукту. Головне завдання фермера для її реалізації - знайти засоби для життя та сплати податків, боргів і відсотків. Фермери які володіють угіддями обмеженої площі часто змушені домагатися максимального доходу на одиницю земельної площі. Власники великих ферм зміщують акценти стосовно прибутку на капітал і не дуже переймаються інтенсивністю використовуваних технологій.

Планування фермерського господарства має дві форми: стратегічну і поточну. Стратегічне планування необхідне для того, щоби прийняти рішення про те, яку продукцію й в якій кількості слід виробляти. Поточне планування здійснюється для прийняття рішення про вибір термінів виконання певних операцій ( посів, обробіток, збір урожаю), норм внесення добрив і засобів захисту, зміну технології виробництва (збільшення виробництва м'яса свинини і зменшення м'яса яловичини).

Фінансування передбачає уточнення всіх джерел фінансування його структуру і терміни погашення дебіторської та кредиторської заборгованості. Якщо на початку впровадження фінансового капіталу він має бути спрямований у галузі, які приносять най­більший прибуток, то наступні фінансові витрати повинні вит-

рачатися на розвиток і розширення виробництва. У фінансовій сфері важливо уникнути неплатоспроможність. Фермери, котрі вип­лачують високу орендну плату, отримують кредити під великий від­соток, постійно відчувають фінансовий тиск. Тому необхідно утримуватись у визначених границях заборгованості, гарантувати ефективність здійснених капіталовкладень.

Маркетинг - одна з головних функцій управління фермерсь­ким господарством. Успіхи фермерського господарства залежать і від ефективного маркетингу закупівель необхідних ресурсів, і від реалізації виробленої продукції. Маркетинг має бути спрямований на використання будь-якої можливості для отримання вигоди при купівлі-продажі. З цією метою потрібно мати необхідні запаси, щоби в періоди найбільшого попиту спрямувати їх на ринки.

Укомплектування штатів. При плануванні робочої сили необ­хідно враховувати її чисельність, кваліфікацію, ступінь відпо­відальності, розмір і умови оплати праці. Якщо фермерське госпо­дарство використовує тільки сили сім'ї, чимало завдань відпадає, оскільки воно оперативно розв'язує проблеми взаємозамінюваності між членами господарства. Якщо фермер використовує найману працю, до його функцій буде входити нагляд за роботою, підтримання нормальних взаємовідносин між членами колективу. Важливо контролювати результати праці та її оплату, а при необхідності -і коригувати.

В Україні відбувається процес відродження Напрями розвитку господарства на сімейних засадах, щоб у фермерського кінцевому підсумку все-таки дрібна сімейна

господарства в ферма у майбутньому стала основою фер-

Україні мерських господарств.

Згідно зі Земельним Кодексом і Законом України "Про селянські (фермерські) господарства" фермер має право на отримання земельного наділу до 100 га загальної площі, в тому числі до 50га сільськогосподарських угідь. Однак це не означає, що такий земельний наділ отримає кожен фермер, оскільки можливості для розвитку фермерства різні в різних регіонах України.

Розміри земельних ділянок, які відводять для створення фер­мерських господарств регулює Земельний Кодекс України. Право

такого регулювання надано місцевим Радам народних депутатів, проте воно нерегламентоване. Такий підхід до регулювання розмірів земельних ділянок фермерських господарств не можна вважати єдиним, оскільки, по-перше, регулювання запроваджують лише у межах визначених нормативів, які нерідко становитимуть чинники формування господарств оптимальних розмірів. Окрім цього, таке регулювання пов'язане з суб'єктивізмом місцевих Рад народних депутатів, тому виникає чимало конфліктних ситуацій у процесі виділення земель для створення фермерських господарств між тими, хто бажає отримати землю, і місцевими Радами. І зрештою, регу­лювання розміру земельних ділянок фермерських господарств у таких спосіб буде неприйнятним, коли земля реально стане товаром. На останньому етапі земельної реформи виникла ще одна достатньо серйозна проблема. Для того, щоб працювати фермером, сьогодні потрібно не лише мати відповідний стартовий капітал, а й вміти ризикувати: брати в оренду від багатьох орендодавців невеликі клаптики землі, не завжди зосереджені в єдиному масиві (це особ­ливо відчувається у західному малоземельному регіоні), налаго­джувати відповідну інфраструктуру, почуваючи себе тимчасовим господарем. Адже власник землі, тобто орендодавець має право повернути свій пай. Окрім цього, існує ризик і в проблемі збуту продукції, оскільки держава не регулює ринок сільськогосподарської продукції та продовольства. У малоземельному регіоні доцільно виділяти земельні ділянки в довічну оренду безплатно, з правом передачі у спадок, проте без права продажу і роздроблення. Тут ймовірним міг би бути варіант виділення в господарствах окремих територіальних одиниць, які за розміром, структурою, територіаль­ним розміщенням найповніше відповідали б вимогам оптимального фермерського господарства.

В Україні налічується близько 36 тис. фермерів, розмір земле­користувачів яких поки що недостатній для ведення конкурентно-спроможного високорентабельного господарства. Саме вони зацікав­лені в орендуванні землі. Станом на 1 жовтня 2000р. площа пере­даних в оренду земельних часток становила 22,4 млн. га. Понад половина сільськогосподарських угідь перебуває в оренді госпо-дарств-правонаступників недержавних сільськогосподарських під­приємств.

Зазвичай, договори оренди земельних часток укладаються на короткі терміни. Це засвідчує, що селяни не поспішають остаточно взяти зобов'язання щодо конкретного орендаря і задовольнитись рівнем орендної плати, яку їм сьогодні пропонують (не менше ніж 1% вартості земельного паю).

Фермерське господарство покриває витрати за рахунок власних коштів. Воно здійснює діяльність на свій "страх і ризик", і це спонукає фермера добре обдумувати всі можливі варіанти діяльності й обрати найоптимальніший для свого господарства. Фермерство як суб'єкт, що господарює, самостійно визначає розмір необхідної земельної ділянки, напрям і характер її використання, спеціалізацію, порядок реалізації продукції тощо. Вони мають право здійснювати вибір будь-якої діяльності без адміністративного втру­чання у їх справи. Фермери як індивідуальні підприємці несуть повну відповідальність за виконання своїх обов'язків.

Питання матеріальної та дисциплінарної відповідальності най­маних працівників зумовлюються при укладенні з ними трудового контракту. Зокрема доцільно вказати в одному з пунктів договору випадки повної або часткової матеріальної відповідальності (з особою, на яку покладається повна матеріальна відповідальність, необхідно укласти угоду про повну матеріальну відповідальність), а також дисциплінарної.

Голова фермерського господарства відповідає за створення безпечних умов праці для тих, хто працює в господарстві, членів і найманих робітників. Йдеться про забезпечення всіх вимог техніки безпеки, виробничої гігієни тощо. Сьогодні актуальне питання про відродження української кооперації. Передусім це стосується збуту продукції. Доцільно розробити економічні методи стимулювання торговельно-посередницьких кооперативів і малих підприємств, для яких головним видом діяльності була б реалізація продукції фермерів, підтримувати найсприятливіші умови взаємодії виробника і посередника, вигідні для фермера. Важливий у цій сфері досвід фермерського руху в розвинутих країнах Заходу. Він засвідчує, що ефективною формою допомоги у реалізації сільськогосподарської продукції стають збутові фермерські кооперативи. В Україні мають місце фермерські господарства невеликих розмірів. Вони не в змозі високоефективно виробляти і переробляти сільськогосподарську продукцію, реалізовувати її, забезпечувати сервісне обслуговування,

оскільки високоефективне виробництво потребує комплексної механізації та автоматизації. Тому лише кооперування фермерських господарств дасть змогу організувати високоефективне виробницт­во. Кооперативне товариство для фермерства можна організувати для діяльності, пов'язаної зі заощадженням і кредитуванням фер­мерських господарств. Воно може стати закупівельником для своїх господарств, організовувати станції технічного обслуговування, займатися іншою виробничою діяльністю або послугами. Адже селянські фермерські господарства не мають і найближчим часом не матимуть вітчизняної системи матеріально-технічного забезпечення технікою, енергоносіями, мінеральними добривами.

Фермери поки що виробляють головно продукцію екстен­сивних сільськогосподарських культур, економічно ефективнішою і менш трудо- і капіталомістку, Це пояснюється, насамперед, пере­косом у ціноутворенні, низьким рівнем механізації виробничих про­цесів у тваринництві, плодівництві. У тваринництві знову ж таки дорого коштує будівництво приміщень, придбання худоби, а капі­таловкладення мають порівняно тривалі терміни окупності. На підставі чинного законодавства потрібно висувати питання про ди­версифікацію виробництва фермерських господарств, що передбачає перехід від однобічної виробничої структури до багато-профільного виробництва з широкою номенклатурою вироблюваної продукції. Проведення диверсифікації зумовлене підвищенням динамічності ринкової економіки, швидкими змінами попиту, виникненням великої кількості нових галузей і ринків продукції. За таких умов диверсифікація виробництва дає змогу компенсувати спадання збуту на одному ринку завдяки збільшенню його на інших. Пропонують і своєрідні моделі диверсифікації. Зокрема, у першій моделі фер­мерське господарство -незалежне, самостійне формування. Вироб­ничу діяльність воно проводить на комерційних засадах, викорис­товуючи принципи господарського розрахунку. Економічні відно­сини з державою й іншими підприємствами ґрунтуються на парт­нерських засадах через ринок продукції і послуг. Диверсифікації можуть бути технологічно зв'язані з наявними у господарстві ресурствами - горизонтально чи вертикально.

Друга модель передбачає, що селянське господарство - суб'єкт орендних відносин, які запроваджують у випадку залучення додат­кової земельної площі, засобів виробництва, розширення вироб-

ничого капіталу. Привласнення виробничого продукту за таких обс­тавин не зумовлене правами власності на засоби виробництва.

Третя модель пропонує вважати фермерське господарство повноправним членом кооперативу, сформованого для спільного виробництва чи переробки сільськогосподарської продукції, ремонту і постачання техніки, надання маркетингових консультацій тощо. У цьому випадку виробничі відносини грунтуються на взаємних інте­ресах рівноправних партнерів з урахуванням пайового внеску кож­ного в кооперативну підприємницьку діяльність. Ця модель функ­ціонування фермерських господарств особливо важлива для забез­печення їхньої діяльності технікою.

Одним із елементів захисту власності фермерського госпо­дарства є його право самостійно розпоряджатися виробленою про­дукцією. Господарство може вступати в договірні відносини з дер­жавними, кооперативними й іншими підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Воно має право набувати майно, обмінювати, продавати, орендувати, позичати в державних, коопе­ративних і громадських підприємств, організацій, установ та при­ватних осіб.

Незважаючи на об'єктивні та суб'єктивні перешкоди, фер­мерські господарства мають низку переваг, які дають їм змогу успішно конкурувати з іншими організаційними формами аграрного виробництва. Це, передусім, їх більша гнучкість стосовно вимог ринку, безпосередня матеріальна зацікавленість виконавців у кінцевих підсумках виробництва, поєднання в одній особі власника засобів виробництва, організатора виробничого процесу та безпо­середнього виконавця робіт. Статистика засвідчує, що у всіх грун-тово-кліматичних зонах України (з різною забезпеченістю землею), навіть невеликий прибуток фермерів (на відміну від КСП, які мають збитки), - все-таки прибуток. Тобто у складних економічних умовах перехідного періоду фермерство ефективніше, ніж КСП. Перехід від дрібних селянських до крупних фермерських господарств - це їх укрупнення, з одного боку, та інтеграція, кооперація - з іншого. В обох випадках прибуткова підприємницька діяльність можлива лише у випадку одночасного поєднання приватної власності та державного регулювання макроекономічних ринкових механізмів, що за без-печить, зокрема в аграрному секторі економіки, поступовий перехід до індивідуальних фермерських господарств, їх об'єднань у коопе-

ративи, спілки селян на добровільних засадах. Внаслідок цього бу­дуть створюватися ефективні, із оптимальним розміром госпо­дарства.