Слов’янська доба побут і звичаї у слов’ян

У VII ст. слов’яни вже займали величезну територію, підтримуючи зв’язки з різними країнами і народами.

Про суспільне життя наших предків-слов’ян маємо не дуже багато відомостей. Жили тоді патріархальним родовим життям. Родина була міцною, на чолі її стояв батько. Держави як суспільної об’єднуючої організації не існувало. Жили в основному сільським життям серед свого поля (давнє слово «село» — це поле). Згодом з’явилися «городи» — загороджені місця, добре укріплені. Таких городів-фортець на нашій землі було дуже багато і тому скандинави прозвали цю місцевість «Гардаріки», що означало «царство городів».

Про слов’ян багато свідчень залишили для нас візантійські та арабські письменники. Візантійський імператор Маврикій писав:

Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, наготу, нестачу їжі.

До прибуваючих до них іноземців вони ставлять ласкаво і виявляють їм знаки своєї поваги... Тих, хто знаходиться у них у полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, упродовж необмеженого часу, а обмежуючи термін рабства, певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там, де вони знаходяться, на становищі вільних і друзів.

Слов’яни вірили в існування у тілі людини її двійника — душі, що здавалася цілком реальною істотою — чоловіком в зіниці ока, пташкою у грудях, кров’ю і т.і. Ці найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки зникають безслідно, а й чіпко тримаються у масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею.

Про залишки вірувань чуттєво-надчуттєвого типу зустрічаємо свідчення і в художній літературі, наприклад, у Панаса Мирного: «очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні».

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, він глибоко проник у нашу сьогоднішню мову. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, надаючи природним явищам властивостей, притаманних людині.

Джерелом і головним двигуном усього живого на землі людина вважала сонце. Тому майже в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, а пізніше перетворюється в окремого бога. Слов’яни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертвування. Люди вірили, що природа може допомагати або шкодити людині, а отже з нею треба було налагодити стосунки. І якщо сонце затьмарювалося, це обов’язково вважалося вісником нещастя. Згадаємо хоча б «Слово о полку Ігоревім», золоту пам’ятку давньоруської літератури:

Ой же ступив та Ігор-князь

У золоте стремено

Та й поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою шлях закрило,

Буря розбудила птаство,

Звіра в табуни ізбила свистом

Див кричить на верху дерева,

Велить послухати землі незнаній —

Волзі та й морю,

Сулі та й Сурожу,

Корсуню ще й тобі,

Тмутороканський ідоле!..

Се вітри, внуки Стрибогові,

Віють з моря стрілами

На хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

Вода в ріках каламутиться,

Порохи поле вкривають,

Гомонять стяги,

Половці наступають від Дону,

Від Дону, та й від моря,

І відо всіх сторін широких,

Обступили полки руські...

У народній традиційності часто зустрічаємо залишки солярного світогляду. У святковому ритуалі слов’ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце — джерело зародження, як і сонце, Андріївська «калита» тощо. Коли сонце заходило, його проводжали із сумом і страхом, тому захід став недобрим місцем, а схід — це добра сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло.

Дуже рано люди пізнали силу вогню і обожнили його. Домове вогнище зберігає щастя в домі. Вогонь святий, праведний, тому в давні часи ним здійснювався суд Божий. Ці вірування перейшли й до християнства і були поширені за середньовіччя, бо вірили, що невинний не згорить у вогні. Блискавку вважали небесним вогнем, який посилається на кару людям, тому не можна було загасити нічим пожежі від неї, хіба тільки молоком. Давнє пошанування вогню перейшло за християнських часів на церковні свічки.

У великий пошані у слов’ян завжди була земля, хоч окремою персоніфікованою богинею не стала. Вираз «мати сира земля» дуже давній і загальновідомий. Слов’яни вважали землю найвірнішим свідком, тому на доказ правди годилося їсти або цілувати землю. Земля багата не тільки тим, що родиться на ній, а й тим, що на ній або в ній перебуває. Тому загальновідоме слов’янське ставлення до скарбів. Величезна кількість поетичних легенд і предань дійшла до нашого часу про чудодійний цвіт папороті, який може розкрити ті скарби.

Як свідчать пам’ятки, у слов’ян відоме було водопоклоніння, вони приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям і т.і. Воду вони вважали сонцевою сестрою і вірили, що вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. Ці вірування збереглися у народних казках. Особливо цілющою вважається вода з того місця, де сходяться докупи три річки. Язичники освячували воду, проливаючи її через полум’я. За народними віруваннями сльози теж мають очищувальну і цілющу силу. Вода у слов’ян була символом розмноження й парування, тому шлюби вони часто брали над водою. Обряди купання, обливання, збирання роси і т.і. дуже старі й різноманітні. Вірили також у віщу силу води, тому використовували її при ворожінні.