Новий соціальний і духовний досвід та його породження — індивідуалістична культура

Насичена, напружена ідейна атмосфера XIX ст. помітно вплинула на літературу, театр, мистецтво. Не випадково про театр XIX ст. критики кажуть, що в ньому "ідеї ходять по сцені".

Одним з найголовніших аналітичних завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Людина зображається у всій її складності, проблема гідного існування кожної людської істоти стає однією з головних колізій творів мистецтва.

Гідність індивідуальності стала головним нервом духовного буття епохи, яка досить швидко розкрила суперечність (відчуту ще просвітителями) приватного і суспільного інтересу, що виявляється двояко.

Загалом проблема виховання — одна з тих, які хвилювали багатьох видатних європейців XIX ст.

Діалектика Г. Гегеля, еволюційна теорія Ч. Дарвіна внесли у картину світу ідею постійного руху, оновлення, розвитку. Парадигма свідомості XIX ст. — гідронімічні образи: ріки, течії, коловоротів, тиховоддя. Так, роман — як літературний жанр — показував плин людського життя, яке має витоки, бистрини, вири, береги... Близькі ці образи і теоріям виховання.

Важлива риса — відкритий зв'язок творчості видатних митців із суспільно-політичним життям — характерна для культури XIX ст. І не випадково на головну роль претендують література й театр.

Йоганн Вольфганг Гете (1749—1832 pp.). Ще в русі "Бурі і натиску" — штюрмерстві — було закладено дещо від наступних етапів, які мало пройти мистецтво. Штюрмерство поєднало сентименталізм з багатьма рисами передромантизму. Вони обстоювали мистецтво, вільне від будь-яких канонів, особистість самовільну, яка не визнає над собою жодних законів (саме дух "Бурі і натиску" наснажив "Розбійників" Ф. Шіллера).

Головним його твором став "Фауст". Цей твір Гете є повним відображенням всього життя сучасного йому німецького суспільства.

Фауст і Мефістофель уособлюють у трагедії боротьбу двох начал: безмежного поривання вперед і критичного сумніву. У боротьбі з Мефістофелем Фауст приходить до пізнання сенсу життя.

На рубежі століть у духовній атмосфері західноєвропейського суспільства почалося певне розчарування у тих ідеалах, які надихали просвітителів. Старі цінності втратили авторитет, нові не визначилися. Точилися запеклі суперечки між прихильниками нового і старого. У цій суспільній атмосфері виник романтизм, який утворив цілу епоху в історії європейської культури. Протягом кількох десятиліть він панував у літературі, музиці, живопису.

Романтизм як світовідчуття і як напрямок у мистецтві

Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальнолюдського об'єктивно "прекрасного" ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям.

Старший сучасник Байрона Шеллі Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історія твориться людьми з живими, палкими серцями. Вальтер Скотт майстерно передав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.

У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм — Якобом та Вільгельмом.

А сам Генріх Гейне (1797—1856 pp.) — це і напрочуд тонка лірика ("Книга пісень"), і дошкульна політична сатира (книга прози "Дорожні картини", поема "Німеччина. Зимова казка"), й іронія, завдяки якій подолано романтизм і взято нову головну тему — реальне життя.

У США романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 pp.) — це п'ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.

Французькі романтики — насамперед Віктор Гюго (1802—1885 pp.). Теоретично обгрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах ("Ернані", "Король бавиться", "Марія Тюдор", "Рюї Блаз", "Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Трудівники моря", "Людина, що сміється"), змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Санд (Аврора Дюдеван-Дюпен, 1804—1876 pp.) — палка прихильниця жіночої рівноправності ("Індіана", "Валентина", "Консуело").

Докорінні зрушення відбувалися в цей час у репертуарі театрів і сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум'яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світові.

Найближчим соратником Гюго в його боротьбі за романтичну драму був Александр Дюма (Дюма-батько; 1802—1870 pp.), автор класичної пригодницької літератури, що не зумів, одначе, зберегти вірність романтичним захопленням молодості і написав п'єсу "Катіліна", пройняту буржуазним духом.

У драматургії Проспера Меріме (збірка п'єс "Театр Клари Гасуль") романтичний бунт замінено гострокритичним і навіть сатиричним зображенням персонажів свого часу, у п'єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж, героям чужі романтична скорбота і розчарування. Та й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.

З початку нового століття в архітектурі домінує стиль ампір — монументальний в екстер'єрі, вишукано розкішний в інтер'єрі, з використанням давньоримських архітектурних форм.

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа (1798—1863 pp.). Вже його перша робота "Човен Данте" викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Деякі картини Делакруа зв'язані з революцією 1830 р. Це алегорична композиція "Свобода на барикадах" ("Свобода, яка веде народ"), котру критикували і ліві (за компроміс — поєднання реальних деталей з алегоричною формою свободи), і праві (за надмірний демократизм, називаючи "Свободу" "босою дівкою, яка втекла з в'язниці").

Національної слави іспанське мистецтво після "золотого віку" набуло знов лише з появою Гойї (Франсіско Хосе Гойя-і-Лусьєнтес, 1746—1828 pp.). Як Давід у Франції, Гойя з його особливим баченням світу відкрив для іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Нового часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму.

Розквіт живописної майстерності Гойї зв'язаний з портретом. Класичний національний тип і водночас глибоко індивідуальний характер, незалежний, гордовитий, запальний, з високим почуттям гідності, передані у портреті Ісабель Кобос де Порсель.

Після його смерті Іспанія забула свого видатного художника. І тільки молода передова Франція оцінила великого іспанця, інтерес до якого не згасає й досі.