33

Лекція 4

ЕКОНОМІЧНІ КОНТАКТИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ ІЗ КРАЇНАМИ СХОДУ ПЕРІОДУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

План лекції

1. Особливості торговельних відносин середньовічної Європи з Китаєм.

2. Торгівля з Індією та Середньою та Центральною Азією.

3. Розвиток торгівлі з арабськими країнами.

План практичного заняття

1. Особливості торговельних відносин середньовічної Європи з Китаєм.

а) Особливості торговельних та фінансово–економічних відносин середньо­вічного Китаю.

б) Дари як зовнішньоторговельна операція.

в) Заро­дження елементів вузької спеціалізації у зовнішній торгівлі Китаю з Європою.

2. Торгівля з Індією та Середньою та Центральною Азією.

а)Між­народна торгівля у середньовічній Середній та Центральній Азії.

б)Кабул як центр зовнішньоторговельних стосунків між Індією та Середньою Азією.

в)Пожвавлення караванних шляхів і заснування нових міст, ринків, караван–сараїв, морських портів.

г) зовнішньоекономічні контакти з Туреччиною.

3. Розвиток торгівлі з арабськими країнами.

а)Роль Аравійського півострова у формуванні регіонального центру торгівлі на Арабському Сході.

б)Розвиток караванної торгівлі з Індією та країнами Далекого Сходу.

в)Вплив ісламу на розвиток зовнішньо­економіч­них відносин арабських країн.

Література

а) основна:

1. Філіпенко А.С. Міжнародні економічні відносини: Історія. – К.: Либідь, 2006. – С.16-100.

2. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин / А.С.Філіпенко, В.С.Будкін, О.В.Бутенко та ін. – К.: Либідь, 1992. – С.10-46.

б) додаткова:

1. Всемирная история в 10 т. / Академия наук СССР; Под ред. Францева Ю.П.- М.: Госполитиздат, 1955.- Т.1.- С.150-151, 211, 329.

2. Паркер Э. Китай, его история, политика и торговля с древнейших времен до наших дней. Перевод со 2-го английского издания: /Пер.: Грулев,– С.-Пб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1903. – 603 c.

3. Древние китайцы в эпоху централизованных империй. - М.:Наука,1983. - 415 с.

4. Антонова К.А. и др. История Индии (краткий очерк). — М.: Мысль, 1973.

5. Foster Stockwell. Westerners in China: A History of Exploration and Trade, Ancient Times Through the Present - McFarland & Company; 2002.

6. Xinru Liu. Ancient India and Ancient China: Trade and Religious Exchanges - Oxford University Press, USA, 1995

1. Особливості торговельних відносин середньовічної Європи з Китаєм.

Перші економічні контакти між Китаєм та європейськими країнами були встановлені ще в античні часи. Хоча безпосередні контакти між європейцями та китайцями були спорадичними, за посередництвом транзитної торгівлі товарообмін між ними відбувався вже в І столітті до н.е. Про торгівельні контакти між Китаєм та Європою згадують у своїх працях римські історики Пліній та Птоломей. Китайці також знали про існування Римської імперії, котру називали "Дацінь". Перша безпосередня зустріч між римлянами та китайцями відбулася 36 року й завершилася військовим зіткненням у районі Таласу. У ході битви китайські стрільці із арбалетів перебили римський загін легіонерів не втративши жодного бійця. У 226 році перший європейський купець дістався до тогочасної столиці Китаю-Нанкіна. Тривалий час європейці вважали двома окремими народами мешканців Північного та Південного Китаю. Жителів Північного Китаю у європейських джерелах називали "серами", а Південного - "сінами". Першим із європейців, хто ототожнив одних і других із єдиною Китайською державою став візантійський мандрівник та письменник VI ст. Козьма Індикоплов, який згадував у своїй "Християнській топографії" державу "Сіністан", звідки до Європи вивозять шовк, і далі на схід за якою немає землі, а лежить тільки великий океан.

Велику роль у розвитку економічних відносин між Європою та Китаєм відігравав Великий шовковий шлях. Сам термін "Великий шовковий шлях" з'явився порівняно пізно, його запропонував у 1877 році німецький географ Карл фон Ріхтгофен на позначення кількох маршрутів торгівельного зв'язку між далекосхідним та західноєвропейським світами. У Китаї цей шлях називався "Нефритовим шляхом", оскільки його східною ділянкою до імперії ввозився нефрит із Хотану.

Відкриття "Великого шовкового шляху" відбулося в період імперії Рання Хань (202 р. до н.е. - 23 р. н.е.), внаслідок завойовницьких походів китайського імператора У Ді (140 -87 рр. до н.е.). Основою для формування траси шовкового шляху послужили два окремі торгівельні шляхи, які існували в другій половині І століття до н.е. - "бірюзовий" (лазуритний) із Согдіани та Бактрії до сирійського узбережжя Середземного моря, та "нефритовий" або "яшмовий" із Хотану та Яркенду в Північний Китай. Після об'єднання цих двох маршрутів з'явився Великий шовковий шлях. У античні часи із Китаю на захід вело дві гілки шовкового шляху: південна та північна. Більше економічне значення мав південний маршрут, котрий починався біля прикордонної застави Юйминьгуань, проходив до оз. Лобнор, далі вів уздовж Куньлуня в Яркендську оазу, в Ташкурган і Вахан. У Вахані південний маршрут розділявся, його західна магістраль пролягала через Балх, Мерв, Ектабани, Ктесіфон в Антіохію та Дамаск, а друге - південне відгалуження - вело через Гілгіт та Кашмір в Гандхару й далі до устя р. Інд в Індії. Північний маршрут вів із Юйминьгуаня до оз. Лобнор, а далі звертав на північний-захід до Карашарської оази, потім долиною Таріму, вздовж Тянь-Шаньських гір в Кашгар, Фергану, Мавераннахр, Приуралля, через пониззя Волги до Північного Причорномор'я. Упродовж раннього середньовіччя маршрути Великого шовкового шляху зазнали змін, головною причиною яких були значні природно-кліматичні зміни в районі Лобнорського озера. У ІІІ-IV століттях кам'яниста пустеля почала наступати на оази у районі оз. Лобнор, що змусило каравани обходити цей район кружними шляхами. Додатково з'явилося ще одне відгалуження північного маршруту вздовж північних, а не південних відрогів Тянь-Шаню, а в південному маршруті додалося відгалуження через Крорайну та Індію аж до Газні в Афганістані. У VІ-VII столітті купці, які везли товари із Китаю на Захід стали користуватися маршрутом, що пролягав через Турфан і Семиріччя.

Подорож від кордонів Китаю до Червоного моря займала близько 200 днів. З часом вона скоротилася до 150 днів. У середині VIII століття контроль над північною ділянкою шовкового шляху встановила група купців-рахдонітів, яка формувалася із вавілонських, а згодом - французьких і візантійських євреїв. Рахдоніти взяли на себе транзит товарів не лише до Візантії, але й далі - до Марселя у південній Франції

Розквіт торгівлі шовком припав на часи китайської династії Тан (618-908 рр.) Фактором, який сприяв цьому стало завоювання китайцями у 630 році. Туранської долини, котрою пролягала значна частина одного із найзручніших караванних маршрутів. Шовкові тканини викликали у Європі захоплення своїми якостями та екзотичним походженням. Шовкові нитки мають у перерізі трикутну форму, завдяки чому тканина виткана із таких ниток відбиває світло в специфічний спосіб надаючи поверхні характерного блиску. Шовкова тканина є легкою, міцною, й що особливо цінувалося у середньовіччі, в одязі пошитому із неї не живуть комахи-паразити. Шовк став престижним товаром, а в деяких регіонах навіть перетворився у загальний торговий еквівалент.

Крім шовку Китай експортував на захід вироби із заліза, нікель, шкіри та хутро екзотичних для європейців тварин. В епоху Тан із Візантії в Китай привозили собак, з Сирії - килими та дорогоцінне каміння. У VI столітті таємницю виробництва шовкових тканини розкрила Візантія, після чого обсяги експортованого із Китаю шовку зменшилися. У зворотному напрямку до Китаю купці везли насамперед вироби зі скла, азбест, різноманітні тканини, вишивки, ліки, фарби, кольорові метали, дорогоцінне каміння.

У ранньому середньовіччі з'явився ще один маршрут, підтримання економічних контактів між Європою та Китаєм. У 530-550 роках візантійські купці підтримували торговельні контакти із Китаєм через Південну Аравію та Індію. У той час Китай у візантійських записах іменувався "Цзіністаном". За наказом імператора Юстиніана II до Цзіністану було вислано посольство, яке очолив Земарнус. Однак досягнувши району Таласу візантійці повернулися назад. Перше офіційне посольство із Візантії досягнуло Китаю лише у 643 році. Його вислав імператор Констант II (641-668 рр.). Свідченням контактів між Візантією та Китаєм є відомості про Китай вміщені в історії Сімокагти (середина VII ст.). Крім шовку візантійці експортували із Китаю у цей час гвоздику, алое та сандалове дерево.

Китайці також, своєю чергою, робили спроби розвідати торговельні шляхи на захід. У 629-646 роках китайський буддистський монах Сюань Чжуан здійснив тривалу подорож на захід, досягнувши Дербенту, Балху та Баміану. У кінці VII століття китайський бонза І Цзінь здійснив ще одну подорож досягнувши морським шляхом індійського Біхару. З 661 року китайці вже контролювали території дрібних удільних володарів між Хотаном і кордонами Ірану й вийшли до берегів Каспію, тому зони впливу Візантії та Китаю зблизилися на мінімальну відстань. Китай у той час володів половиною Великого шовкового шляху. Щоправда, вже через двадцять років китайці втратили більшість територій в Центральній Азії, але налагоджені торговельні контакти продовжувалися. У 751 році китайці спробували повернути собі контроль над центральною ділянкою Великого шовкового шляху, однак у великій битві в долині р. Талас арабські війська полководця Багдадського халіфату Абу Мусліма Зіяд ібн Саліха розгромили китайське військо Гао Сяньчжи й відкинули китайців від кордоннів Ірану.

Незважаючи на військове зіткення араби здійснювали активні заходи з метою відновлення транзитної торгівлі із Китаєм через територію Ірану та Близького Сходу. Лише протягом 668-1066 років араби відправили у Китай 30 посольств. Зрештою контакти було відновлено, а в 1017 році Китай навіть прийняв рішення на 50% зменшити мито на ті товари, які араби ввозили на китайську територію.

Водночас із відновленням караванної торгівлі, розширилися і обсяги морського товарообміну. До кінця X століття єдиним портом Китаю, через який було дозволено здійснювати імпортно-експортні операції із заходом, було Гуанчжоу. У 999 році Гуанчжоу було позбавлене монопольного привілею, який дозволялося ввозити до Китаю імпортні товари. Додаткові митниці було створено в Ніньбо та Ханькоу.

Особливістю китайсько-європейських економічних контактів в період середньовіччя було те, що більшість із них відбувалася за посередництвом купців, котрі були вихідцями із Центральної Азії та Близького Сходу. Частковою причиною цього явища було те, що в традиційній китайській культурі утвердилося неприхильне ставлення до занять торгівлею, яка з морально-етичної точки зору вважалася майже рівноцінною лихварству. Ще в часи правителя першої китайської імперії Цінь Шіхуанді (221-210 рр. до н.е.) були прийняті закони, які дискримінували купців. Зокрема їм заборонялося носити шовковий одяг та їздити в каретах. Це призвело до того, що переважаюча частина торгівлі, яку провадив Китай із Заходом у середньовіччі знаходилася в руках арабів, персів та жителів оаз Центральної Азії.

Особливо відчутним було домінування купців некитайського походження у морській міжнародній торгівлі, яка активно почала розвиватися в Китаї в IX столітті. Вже у VІІ-VIII століттях китайські мореплавці здійснювали спорадичні далекі плавання досягаючи Східної Африки та Південної Аравії. У наступні століття налагодилася система торгівлі за посередництвом портів західного (Малабарського) узбережжя Індії. Китайські кораблі привозили товари до Індії, де їх перевантажували на свої кораблі арабські купці, що везли китайські товари далі на Близький Схід, а згодом й у Європу. Розквіт китайської транзитної торгівлі через Індію припадає на XIII - першу третину XV століття. Як свідчать історичні джерела, на відтинку маршруту із Китаю в Індію, капітанами китайських кораблів були також переважно араби або перси. Уже в XII столітті в Гуанчжоу існувала мусульманська дільниця, яка користувалася правами екстериторіальності. Кількість іноземних купців у Гуанчжоу перевищувала 120 тисяч осіб.

Велику роль у налагоджені системи морської торгівлі Південного Китаю відіграв Пу Шоуген, який у 1249-1279 роках керував всією торгівлею Китаю в регіоні Південних морів. Пу Шоуген, араб або перс з походження, був призначений представником уряду в цивільних справах у провінції Фуцзян, а згодом - головним війським начальником всіх приморських провінцій Південного Китаю. Зростання обсягів імпортно-експортних операцій через порти Південного Китаю відбулося в роки династії Південна Сун (1127-1279 рр.), коли унаслідок нашестя на Північний Китай чжурчженів китайські імператори переніс свою столицю до м. Ханчжоу поблизу порту Цюаньчжоу. У Цюаньчжоу було відкрито митницю і торговельне значення цього порту швидко почало зростати.

У XIII столітті до Китаю починають прибувати дипломатичні та релігійні місії безпосередньо із країн Західної Європи. У 1293 році у Пекін прибув Іоанн Монте-Корвіно, монах-мінорит, який заснував там католицький храм. Протягом 1287-1331 років жив і подорожував Китаєм західноєвропейський монах Ордорик. Європейський купець Андреас у 1336-1337 роках з дипломатичною метою здійснив кілька подорожей між Китаєм та півднем Франції, де в той час жив Папа Римський Бенедикт XII. Згідно із китайськими джерелами у 1342 році до Китаю прибув купець із народу "фулінь" (європеєць), який серед інших товарів привіз до країни "дивовижного коня". Упродовж 1367-1371 років у Пекіні жив та вів торговельні справи інший європейський купець, якого згодом китайський імператор відправив на захід із дипломатичною місією. Перебування європейський купців у Пекіні зафіксоване у 1375 році, причому зазначалося, що вони прибули до Китаю морським шляхом, відвідавши дорогою Суматру. Кастільський посол у Самарканді, занотував у своїх записах, що у 1405 році через місто до Європи пройшов китайський караван із 800 верблюдів навантажених шовком, ревінем, мускусом та коштовним камінням.

Монгольські завоювання XIII століття кардинальним чином змінили систему політичних та торгівельних відносин у Центральній Азії. Монголи принципово не надавали приватним особам чи купецьким об'єднанням монопольних прав на заняття зовнішньоторговельною діяльністю. Це мотивувалося тим, що зовнішня торгівля приносить надто великі прибутки, а тому особи, що нею займаються можуть здобути надто велику владу. Контроль над транзитною торгівлею було передано чиновникам. Після того, як 1282 року Хан Хубілай встановив низку побутових обмежень, що стосувалися мусульман, які проживали на території Китаю, почалося зворотне переселення арабських колоністів із Китаю на Близький Схід. Торгівля Великим шовковим шляхом почала занепадати.

На початку XV століття китайці спробували розширити свою морську торгівлю в акваторії Індійського океану. Упродовж 1405-1431 років великий китайський флот під командуванням адмірала Чжен Хе здійснив три тривалі експедиції у басейн Індійського океану. Вже в першій із експедицій 1405 року брало участь 62 великі кораблі із екіпажем в 27 тисяч моряків. Наступні експедиції відбулися в 1407-1409, 1412-1416, 1430-1431 роках, причому під час останньої китайські мореплавці досягнули Східної Африки, Мадагаскару та Південної Аравії. Остання експедиція Чжен Хе привезла до Китаю детальний опис "країни Мохаммеда", як китайці називали Аравію. Однак, незважаючи на успішні плавання, у 1433 році імператор заборонив далекі морські експедиції, а великі океанські кораблі наказав розібрати.

Першими європейцями, які дісталися морським шляхом до Китаю стали португальці. Біля берегів Китаю португальські кораблі під командуванням Переса де-Андрадеса з'явилися у 1516 році. Двома роками пізніше Гуанчжоу відвідав португальський капітан Домар. У 1520 році португальське посольство прибуло до Пекіна, але досягнути угоди про встановлення регулярних торгівельних відносин між Китаєм і Португалією не вдалося. Один із членів посольства був вбитий китайцями, а решта ув'язнені. У відповідь португальці розпочали нападати на китайські кораблі та прибережні поселення. У 1531 році об'єднаний китайський флот завдав португальцям поразки, але ця битва не вплинула на хід європейської експансії в регіоні. Вже в 1534-1537 роках португальцям вдалося поступово отримати дозвіл на створення торгових представництв у Макао. Це місто перебувало під контролем Португалії до 1999 року.

Інші європейські країни також намагалися встановити контакти із Китаєм. У 1575 році почалося проникнення до Китаю іспанців, протягом 1603-1604років на Пескадорських островах біля узбережжя Китаю закріпилися голландці, а з 1628 року в Китаї почала діяти шведська торговельна компанія, яка втім, аж до 1731 року виористовувала для свої потреб судна інших держав. Спроби англійців у 1596 і 1637 роках встановити дипломатичні та торговельні відносини із Китаєм наразилися на відмову. Перші англійські купці почали прибувати до Китаю лише в 60-х роках XVII століття через порт Амой.