Глава 1

ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

1.1. Основні поняття та категорії

Абстрагування — відволікання від несуттєвих рис, властиво­стей та відношень об’єкта і зосередження уваги на тих рисах, властивостях і відношеннях, які є суттєвими для пізнання певно­го процесу та явища.

Австрійська школа — школа маржиналізму, заснована в 70— 80-ті роки XIX ст. професорами К. Менгером, Ф. Візером, Е. Бем- Баверком, які розробили суб’єктивно-психологічний варіант тео­рії граничної корисності, дослідили взаємозв’язок цієї теорії з теорією ціноутворення і теорією ринкового попиту, дали психоло­гічну інтерпретацію капіталу, прибутку, процента. У XX ст. ідеї австрійської школи розвивали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк, О. Мор- генштейн та ін.

Аксіоматичний метод — метод побудови наукової теорії, за яким деякі судження приймають за аксіоми, що не потребують доведення, а всі інші умовиводи розробляють на основі цих аксі­ом за певними логічними правилами.

Аналіз — уявне розчленування об’єкта дослідження на скла­дові (сторони, ознаки, властивості, риси, функції, відношення) та вивчення кожної з них окремо.

Виробничі відносини — категорія, запроваджена К. Марксом на позначення системи відносин між людьми, що виникають у

15

процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матері­альних благ, залежать від рівня розвитку продуктивних сил і зу­мовлюють соціально-класову структуру суспільства.

Гіпотеза — форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких виникає один із можливих варіантів вирішення поставленої наукою проблеми.

Гносеологія — теорія пізнання, яка вивчає природу, фактори, результати пізнавальної діяльності, умови продукування та озна­ки достовірних знань, можливості їх практичного використання.

Граничної корисності теорія — теоретична основа маржина- лізму, сутність якої полягає у визначенні цінності ринкових благ величиною граничної корисності, яка, у свою чергу, залежить від нагальності потреби суб’єкта в певному блазі та від рідкісності останнього.

Дедукція — метод наукового пізнання, коли на основі знань щодо загального робиться умовивід щодо окремого.

Діалектика матеріалістична — учення, метод пізнання та рево­люційного перетворення дійсності, розроблені К. Марксом та Ф. Енгельсом на основі законів єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні та заперечення заперечення.

Еволюція — повільні, поступові зміни в природі та суспільстві.

Економіка — поняття, яке нині застосовують у таких значен­нях: а) онтологічний аспект: ринкове господарство певної краї­ни, групи країн або всього світу; сфера господарської життєдіяль­ності людини, у якій створюються, розподіляються, обмінюються і споживаються життєві блага; система виробничих відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ; б) гносеологічний аспект: економічна наука про економічні явища та процеси, а також економічну поведінку основних економічних суб’єктів в умовах обмеженості економіч­них ресурсів.

Економікс — теоретична галузь позитивної економічної науки, започаткована в 90-х роках XIX ст. у межах неокласичного на­пряму А. Маршаллом. Досліджує раціональні методи господарю­вання в умовах обмежених ресурсів, ґрунтуючись на використан­ні маржиналізму, функціональних залежностей, математичних методів.

Економічна політика — система економічних ідей, цілей, зав­дань і засобів їх досягнення, а також практична діяльність щодо їх реалізації.

16

Економічна теорія — суспільна наука, яка вивчає закони функціонування та розвитку економічних систем, визначає умо­ви, принципи та механізми ефективного господарювання.

Економічне мислення — усвідомлення економічної діяльно­сті; система поглядів щодо закономірностей економічного роз­витку, сутності економічних явищ і процесів.

Економічний експеримент — штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов, перевірки обґрунтованості наукових теорій та надання реко­мендації щодо їхнього подальшого практичного застосування.

Економічні закони — відображення найсуттєвіших, стійких, постійно повторюваних причинно-наслідкових зв’язків між еко­номічними явищами та процесами.

Економічні принципи — теоретичні узагальнення, що містять припущення та усереднення, які відображають певні тенденції розвитку економічної системи.

Ідея — форма наукового пізнання, що втілює як осмислення явищ та процесів об’єктивної дійсності, так і передбачення пер­спектив і тенденцій їх розвитку, а також можливі засоби впливу на ці явища та процеси з метою належного їх перетворення.

Індукція — метод наукового пізнання, коли на основі відомо­стей щодо окремого робиться умовивід щодо загального.

Інституціоналізм — один із провідних напрямів сучасної еко­номічної теорії, представники якого досліджують суспільство як сукупність економічних та неекономічних інститутів, що перебу­вають у взаємозв’язку, взаємодії та розвитку.

Категорії — найзагальніші фундаментальні поняття, які є тео­ретичним відображенням суттєвих явищ і процесів економічного життя.

Кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної еконо­мічної теорії, представники якого досліджують фактори ринкової нестабільності та напрями урядового регулювання економіки. Сформувався у середині 30-х років XX ст. як теоретична альтер­натива неокласиці.

Кейнсіансько-неокласичний синтез — теорія, що намагається поєднати кейнсіанство з раціональними елементами неокласики (теоріями грошей, ринків, витрат виробництва тощо).

Класична школа політичної економії — перша наукова шко­ла, що започаткувала теоретичні основи економічної науки. Ґрун­тується на ідеології ринкового лібералізму, розкритті саморегу-

17

ліоючих можливостей ринку, обґрунтуванні політики природної свободи (laissez faire) та невтручання держави в економіку.

Лозаннська школа — теоретична школа маржиналізму, засно­ванії в .Лозаннському університеті (Швейцарія) Л. Вальрасом (кі­нець XIX початок XX ст.), головним здобутком якої є теорія загальної економічної рівноваги.

Маїсроекономічна теорія започаткована в ЗО—40-ві роки XX ст. Дж.М. Кейнсом, вивчає національну економіку як єдине ціле; досліджує умови макроекономічної рівноваги, нестабільності; форми, методи та інструменти урядової політики; фактори, дже­рела та моделі економічного зростання.

Маржиналізм — теорія та метод дослідження, започатковані в 70—80-ті роки XIX ст., теоретична складова неокласичного на­пряму, основою методології якої є граничний аналіз.

Марксизм — напрям економічної теорії, започаткований у 40- ві роки XIX ст. К. Марксом та Ф. Енгельсом, які досліджували систему законів виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ з позиції інтересів робітничого класу. Наріж­ним каменем марксизму є теорія капіталістичної експлуатації, згідно з якою додаткова вартість створюється найманими праців­никами та безеквівалентно привласнюється капіталістами.

Мейнстрім — сукупність напрямів економічної теорії, що фор­мувалися на основі домінантних наукових парадигм. У вузькому аспекті для XX—XXI ст. охоплює неокласичний напрям, який був стрижневим в економічній науці XIX—XX ст. У широкому аспекті — це неокласика, кейнсіанство, інституціоналізм.

Меркантилізм — напрям економічної думки та різновид еко­номічної політики доби первісного нагромадження капіталу, що ґрунтувався на ототожненні багатства з грошима. Меркантилісти вбачали джерела багатства у видобутку благородних металів та зовнішній торгівлі; обґрунтували необхідність досягнення актив­ного торговельного балансу (пізній меркантилізм) шляхом дер­жавного регулювання господарського життя країни.

Мікроекономічна теорія — розділ економічної теорії, що ви­окремився в самостійну теоретичну економічну науку наприкінці XIX ст. в межах неокласичного напряму; вивчає поведінку еконо­мічних суб’єктів, різні типи ринкових структур, умови часткової та загальної ринкової рівноваги.

Моделювання — опосередкований метод економічного дослі­дження, коли оригінальний об’єкт аналізу замінюється ідеаль­ним — моделлю, що існує у відповідній знаковій формі, функціо­

18

нує за законами логіки та відображає реальні процеси матеріаль­ного світу.

Монетаризм — економічна теорія, представники якої надають грошам першорядне значення та першочергово приділяють увагу розробці грошово-кредитної політики, спрямованої на регулю­вання грошової маси в обігу. Провідний представник — Нобелів­ський лауреат 1976 р. М. Фрідмен, істотний внесок у розвиток цієї теорії зробили також А. Шварц, К. Бруннер, А. Мельцер, Д. Лендлер, Р. Селен, Ф. Кейган.

Наукова проблема — форма наукового пізнання, коли дослід­ник на основі нагромаджених суспільством і ним самим знань пе­редбачає можливості наукового відкриття. Відображає супереч­ності між дійсністю і рівнем знань щодо неї та/або суперечності самого пізнання; є засобом і, водночас, методом здобуття нових знань.

Неокласичний напрям — один з провідних напрямів економіч­ної теорії XX ст. та сучасності, сформувався в 90-ті роки XIX ст. на основі синтезу класичної ліберальної доктрини, маржиналіз- му та мікроекономічної теорії.

Політична економія — термін, запроваджений на початку XVII ст. французьким меркантилістом А. Монкретьєном, який трактував її як науку про практичні правила господарської діяль­ності країни та мистецтво управління ними. Наразі політеконо­мію визначають як науку, що вивчає економічні відносини, які виявляються через економічну поведінку суб’єктів господарю­вання.

Поняття — форма мислення, результат узагальнення суттєвих ознак об’єкта дійсності.

Синтез — уявне поєднання в єдине ціле розчленованих аналі­зом частин.

Теорія — вища форма організації наукового знання, що дає ці­лісне уявлення про закономірності та закони певної галузі дослі­дження.

Узагальнення — метод пізнання, за допомогою якого здійсню­ється сходження від одиничних до особливих і загальних ознак та властивостей певної групи чи класу об’єктів.

Фізіократія — найбільш поширене вчення середини XVIII ст. у Франції, представники якого (Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо та ін.) визнавали визначальною роль землі, природних чинників у гос­подарській життєдіяльності суспільства та створенні багатства.

19