18) Інкасо як механізм розрахунків у зед

Застосування інкасової форми розрахунків регулюється Уніфікованими правилами з інкасо», прийнятими Міжнародною торговою палатою в 1995 році. Головною метою експортера є збереження товаророзпорядчих документів до того часу, доки імпортер не заплатить за товар або не надасть певні гарантії оплати за нього в майбутньому. Задовольниться ця мета при допомозі операції міжнародного інкасо — форми міжнародних безготівкових розрахунків, яка означає зобов’язання  банку країни-експортера отримати за дорученням експортера від імпортера суму платежу за контрактом проти передачі документів зарахувати його на поточний рахунок у своєму банку. Як правило, для експортера інкасо часто є неприйнятним через те, що він спочатку повинен відвантажити товар, а потім передавати документи у банк і чекати виконання  покупцем своїх зобов'язань стосовно здійснення оплати за поставлений товар. Тому для зменшення ризику неплатежу при інкасовій формі розрахунку експортер має вимагати на наданні банківської гарантії платежу. Гарантія в такому разі видається банком на термін, що перевищує термін оплати за документами, і на суму, відповідну сумі поданих на інкасо документів. Забезпечення платежу може здійснюватися і шляхом використання телеграфного інкасо. За допомогою телеграфного інкасо банк експортера здійснює зарахування коштів, що надійшли від імпортера за товар, на розрахунковий рахунок експортера негайно або через певний час після отримання документів на інкасо, повідомляючи про це телеграфом свій банк-кореспондент. Ступінь захищеності, що вибирається експортером залежить від умов інкасо, так як відповідальність банків при здійсненні інкасових операцій обмежується переважно пересиланням і наданням документів проти оплати чи акцепту, але без власного зобов'язання здійснити платіж, якщо покупець не виконає своїх зобов'язань з інкасо. В практиці міжнародних розрахунків використовуються два типи інкасо — чисте і документарне.

20) Мито та його выди

Мито являє собою один з головних видів митних платежів і виступає у формі обов’язкового внеску, що стягується митни­ми органами.

Мито — це вид митного платежу, що стягується з товарів, які перетинають митний кордон держави (ввезених, тих, що вивозять або надходять транзитом). Поряд з чисто фіскальною мито виконує як стимулюючу, так і захисну функцію. Захисна функція мита припускає формування бар’єрів, що перешкод­жають проникненню на територію держави товарів, більш конкурентноздатних щодо національних або в яких держава не зацікавлена.

Стимулююча функція формує передумови інтересу до збіль­шення експорту. Економічно розвинуті країни орієнтовані, насамперед, на регулювання імпортних надходжень. Експорт товарів, зроблених у країні, не обмежується, оскільки подібні процеси сприяють розвитку економіки. Було б помилкою вва­жати, що це порівняно нова ідея. На подібних позиціях стояли кілька століть тому представники школи «меркантилістів», хоча вони й надмірно зміщали акценти в бік торгівлі.

Мито має багато спільних рис з непрямими податками і, насамперед, з акцизним збором:

як і акциз, сплачується в остаточному підсумку за раху­нок споживача;

збільшує ціну товару на стадії формування ціни реалі­зації;

контроль за правильністю сплати як акцизу, так і мита здійснюють податкові органи (у широкому розумінні слова).

Однак умовний характер мита (перетинання митного кор­дону) не дозволяє віднести його до податків.

Диференціювати види мита можна за кількома критеріями. Наприклад, за характером спрямованості переміщуваних то­варів, об’єктів розрізняють мито:

a)ввізне

б) вивізне;

в) транзитне.

Платниками мита є особи, що ввозять (вивозять) або пере­міщають товари через митний кордон держави. Специфікою платника є те, що ним може бути як власник товару, так і упов­новажена особа (декларант). На відміну від податкового регу­лювання, тут можлива передача обов’язку зі сплати митних платежів іншій особі, що не має відношення до товару.