7. Декоративно-ужиткове мистецтво Київської Русі.

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (XI століття), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з черню».

8. Роль Запорозького козацтва та православних братств у збереженні духовних основ українського народу.

Духовна культура українського народу досягла порівняно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу.

Культура Запорізької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з .різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Запорізьке козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духовенства, частини української шляхти протії політики національно-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагайдачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленського) братства та протистояло колоніальній політиці шляхетської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церкви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, коли патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Нова Борецького на митрополита Київського, православні українці знову мали своїх церковних владик.

Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з життям та діяльністю заснованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, запорізькі козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.

Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала існуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об'єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український національно-релігійний рух.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно проявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. У XVIII ст. тут функціонували церковно-парафіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де викладали вихованці Києво-Могилянської академії.

У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була перенесена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для православних церков України.

Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в історії освіти на Україні. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося українською мовою.

Порівняно високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України даного історичного періоду.

У багатогранному та змістовному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу і танцям.

Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, ліпаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.

Загони запорізьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорізькому використовували в основному для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами. В деякі з них били відразу 8 чоловік. Великі литаври називали набатами і тримали їх тільки у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи — героїчну драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активно-дійового характеру завдяки «кобзарям», які часто були не лише їх виконавцями, але й творцями. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак. його виконували тільки чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язується з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічними за характером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «присядка» з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури та інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали «вокальної музики» і «церковного співу», були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, які ставили народні лялькові видовища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик. В цих виставах головна роль відводилась козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. В монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали дуки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотримувались християнської православної віри. 'Демократичні засади ладу Запорізької Січі визначали й характер її церкви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за участю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Кіш вимагав від священиків виголошувати проповіді українською мовою, богослужіння у церквах велось щоденно.

Активний розвиток церков у Запорізькій Січі пов'язаний з останньою, так званою Новою Січчю (1734— 1775 рр.). Наприкінці існування Запорізької Січі в межах «Вольностей Війська Запорізького» у 53 поселеннях та урочищах налічувалось 44 церкви і 13 каплиць.

Про шанобливе ставлення запорожців до православної віри свідчить внутрішнє оздоблення храмів. В усій Російській імперії на той час не було багатшого храму, ніж остання січова церква. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони, написані кращими візантійськими та українськими художникам, горіли золотом. Своєю розкішшю вражали й інші церковні атрибути: великі срібні напрестольні свічники, срібні позолочені хрести з різьбою, срібні лампади, 50 срібних позолочених корон, вироби з бурштину, священницькі шати з парчі, старовинні рукописні книги тощо.

Головним християнським святом на Запоріжжі було свято Покрови, яке відзначалось 14 жовтня за новим стилем. На всіх восьми Січах впродовж двох з половиною століть головною була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значну роль відігравали також церква Миколая — захисника та заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, мандрує, а також церкви, присвячені главі небесного воїнства архістратигу Михайлові. Найважливішим святом християнського православного календаря вважалось свято Андрія Первсзванного — першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.

Таким чином, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою, з плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.

Виникнення і роль православних братств у процесі розвитку української духовності в пізньосередньовічну та барокову епохи аналізовано не раз. Звернемось до авторитетної думки В. Антоновича, внесок якого в осмислення даного питання важко пере-оцінити: «Міщани й нижче духовенство скупчують свою боротьбу в Церковних Братствах. Братства позасновувано в багатьох західноукраїнських містах ще перед повстанням церковної Унії. Зразу вони мали завдання дбати про Православіє та збереження в чистоті

християнської моральності, яка дуже потерпіла через те, що шляхтичі захопили вищі церковні посади. Патріархи Костянтинопольські признали Братствам значення зберігачів чистоти церковної науки та християнської моральності, й забезпечили їх існування ставропігіяльними Грамотами, які звільняли церковні Братства від залежності від місцевих ієрархів» Така мета братств, що була заявлена ще до початку уніонізації Церкви, мала підґрунтям, на нашу гадку, якраз аскетичне відродження гнаної, невладної «бідної» (у значенні небагатої) Церкви. Церкви, далекої від світу. До певної міри православні братства були в той період чимось схожим до до-мініканців часів заснування ордена св. Домініка з їх ідеалізацією аскези, освіти, науки й невладності Церкви й віддаленості від світу. Історичні обставини, що виявили себе в потужному наступові у той час іншого віросповідування й культури, змусили, певне, перших братчиків обернути ці принципи на оборону власне Православної Церкви, а не лише її аскетичної чистоти.

Зрештою, ніяких прав, крім права обороняти свою віру від інокультурної агресії, наші братчики не отримали. Братські школи та їхня роль у формуванні релігійнодуховного світогляду українців… Та берегли вони, втім, православну віру набагато ретельніше й винахідливіше, ніж поставлені за наказом ієрархи, які час від часу духовно зраджували власну віру,

лишаючись при цьому повновладними господарями в монастирях та церквах.

Братські школи внесли в тогочасне духовне життя повноцінний діалог як форму

пошуку адекватних часові відповідей на нагальні потреби сучасності й майбутнього. Причому діалог цей розгортався не лише у формах полеміки з уніатами, а й у моделях співіснування двох або кількох різнопланових засад у межах одного світоглядного спрямування, у формах діалогічного взаємоосягнення позицій. Модель діалогу була для загальної культури братських шкіл способом «відкриття тексту» (вживаємо термін У. Еко

у всій його багатовимірності), а значить – способом продукування нових смислів та ідей, які завжди мають якусь спільну першооснову, спільну висхідну точку, від якої ведеться відлік. Цей діалог був спрямований не на взаєморуйнування, а на взаємодотворення.

Першорядної уваги в діяльності православних братств, відтак, заслуговують

«школи та друкарні» як новітні засоби боротьби за людину, засоби поширення думок найкращих полемістів й мислителів-захисників православ’я. Те, що таке-от новаторське розуміння ролі друкованого вже, книжного слова й освіти спирається на класичну середньовічну традицію пошанування школи й книги, засвідчує таке спостереження акад.

Таким чином “книжное почитание” мало служити і душевному спасінню, бо давало відомості з релігії та етики... подаючи здобутки тодішньої науки, та твори красного письменства». Освіта та культура відкривали нові обрії знання, освоєння яких потребувало, передусім, нестандартного мислення та динамізму в процесі осмислення

новітніх здобутків. Братчики, необтяжені внаслідок надання ставропігіяльних грамот поклонінням духовно-соціальній ієрархії, могли вільно оперувати цими новітніми знаннями та адеквувати у власне концептуальне мислення нові відкриття науки. Вони також вільно включали в загальний контекст полемічного дискурсу такі елементи, які могли тоді декому здаватись мало не знущанням над одвічними основами духовності. Використання друкарень якраз для духовних потреб є мало не символічним, адже використо-вувались вони для поширення «церковно-богослужебних» та «духовно-моральних» книг й надалі.