Рубльов Андрій

Маловідомі факти з життя Андрія Рубльова, які зустрічаються переважно в літописах та літературних працях сучасних художників свідчать, що він народився десь в 1360 або 1370 році. Ще юнаком став ченцем Троїце-Сергієвого монастиря (пізніше лаври), де вивчав філософські праці прогресивних мислителів того часу — засновника монастиря Сергія Радонежського та його учнів. Пізніше проживав у Спасо-Андроніковському монастирі, заснованому Андроніком, послідовником Сергія Радонежського в передмісті Москви (нині музей Андрія Рубльова). За переказами, Андрій Рубльов, був спокійним і покірним ченцем. Його життя проходило в молитвах, роздумах і мистецтві зображення святих образів. Єдина точна дата з його біографії — це дата смерті. Вона була вирізьблена на надгробній плиті і вчасно скопійована в 20 столітті. Честь віднайдення поховання належить відомому архітектору-реставратору Барановському Петру Дмитровичу.

Попри те, що за життя Рубльов користувався неабиякою повагою, після смерті, з роками, його авторитет поступово почав слабнути. До 20 століття ніхто не знав напевно, які саме роботи належать пензлю ченця-художника. Єдина ікона, авторство якої беззаперечно належить Рубльову, — «Трійця» — з часом змінилася і судити про стиль її виконання було неможливо. Лише в 20 столітті завдяки зусиллям дослідників та реставраторів сучасне розуміння творчості цього художника наповнилось реальним змістом. Найвірогідніше, що свої перші кроки у малярському мистецтві Андрій Рубльов здобував під опікою відомого константинопольського живописця Феофана Грека та його учнів. Вже в 1405 році він разом із Феофаном Греком та старцем Прохором розписав Благовіщенський собор Московського Кремля. На жаль до нашого часу збереглись лише два яруси іконостасу. Дослідники запевняють, що Рубльову належать сім ікон святкового ряду: «Благовіщення», «Хрещення», «Різдво Христове», «Стрітення», «Преображення», «Воскресіння Лазаря» та «Вхід до Єрусалиму». Ці роботи свідчать про неабиякий талант майстра та слідування візантійським традиціям. Від робіт інших майстрів ці ікони відрізняються м'якістю, гармонійністю й таємничою одухотвореністю.

Друга згадка в літописі про мистецтво Андрія Рубльова датується 1408 роком. В цей час він працює разом зі своїм товаришем Данилом Чорним над фресками Успенського собору у місті Володимир. Аналіз стилю фресок допоміг вченим визначити коло творів, виконаних безпосередньо Рубльовим. Особливістю його робіт в цьому соборі є повний відхід від візантійської традиції і створення нового російського стилю розпису. Найзначущою із фресок Рубльова в Успенському соборі є композиція «Страшний суд», де традиційно грізна сцена перетворилася в світле свято торжества справедливості. За майстерністю виконання найвиразнішими є образи Христа, Іоанна Предтечі та апостола Павла.

Приблизно в той час Рубльов створює ще одну визначну ікону — копію з уславленого візантійського образу «Володимирської Богоматері». В тонкому образі Діви Марії зображена краса материнської любові та смуток в передчутті трагічної долі Сина. Роботи Андрія Рубльова у Володимирі свідчать, що на той момент він був вже досконалим майстром, який очолював створену ним школу живопису.

1410 рік у творчості Рубльова знаменується створенням трьох ікон так званого «Звенигородського чину» (названого так умовно, по місцю, де вони були знайдені): «Спас», «Архангел Михаїл» та «Апостол Павло». Найвизначніша з них ікона «Звенигородський Спас». Своєрідне обличчя Христа зосереджене, його погляд прямий, задумливо-пронизливий. В зображених рисах вгадується новий етап рубльовського розпису, виказуючи початок золотого віку — розквіту іконопису на Русі. Дослідники вказують на стилістичну схожість Спаса з найуславленішим творінням Рубльова — «Трійцею».

«Трійця Старозавітна»

Найкращу свою роботу Андрій Рубльов створив у 1411 році. Нею стала ікона «Трійця Старозавітна (Вітхозавітна)», написана Рубльовим на спомин святого Сергія Радонежського, засновника Троїцького монастиря. Вона призначалася для дерев'яного Троїцького собору монастиря. Тема ікони була взята зі Старого Завіту — це візит трьох янголів до садиби Авраама і Сарри. У Новому заповіті образ трьох янголів почав сприйматися як єдність трьох іпостасей Бога — Батька, Сина та Духа.

Одна з найкращих російських ікон передає співзвучність трьох світлих душ, які розмовляють між собою в повній тиші. Ікона ідеально поєднує в собі складний богословський зміст із неабиякою композиційною майстерністю. «Трійця» розрахована на дальню та ближню точку зору, кожна з яких по різному розкриває багатство відтінків ікони, малярську віртуозність майстра.

Ідея та майстерність зображення «Трійці» спонукала багатьох художників до створення чогось подібного. Однак жодна з робіт не змогла наблизитись до рівня рубльовського творіння.

В двадцятому столітті Андрієва «Трійця Вітхозавітна», була визнана найкращою роботою Рубльова й шедевром світового мистецтва іконопису.

Вважається, що Андрій Рубльов розписував Різдвяний собор у Савино-Сторожевському монастирі під Звенигородом. Тим більше, що незначні фрагменти розпису, що збереглися, наближені до стилю Рубльова.

В середині двадцятих років п'ятнадцятого століття Рубльов разом з Данилом Чорним керував розписом Троїцького собору Троїце-Сергієва монастиря. На жаль фрески були втрачені, а в рубльовських іконах того часу зберігся смуток — відчувається вік художника. Найвідоміші з його робіт: «Хрещення», «Архангел Михаїл» та «Апостол Павло». Ці ікони відрізняються глибиною змісту, монументальністю образів, красою силуетів, гармонічною кольоровою гаммою, що нагадує його неперевершену «Трійцю».

Останні роки життя Андрій Рубльов провів в Андроніковському монастирі, де займався розписом храму Спаса. З літописних джерел ми дізнаємось, що він також брав безпосередню участь в будівництві цього храму. На жаль останні роботи майстра не збереглися.

Андрій Рубльов помер 29 січня 1430 року у Москві, в Андроніковському монастирі.

14. Вплив Визвольної війни середини XVII ст. на формування національної свідомості українців.

Друга половина XVII - XVIIІ ст. – це період існування української

козацької держави (Гетьманщини), що була створена Б.Хмельницьким

в ході Визвольної війни (Національної революції) середини XVII ст.

Проте формування української державності відбувалося у край

складних умовах. Настала доба, яка отримала назву «Руїна» (1663-

1687 рр.). Україна розпадається на Правобережну і Лівобережну на

чолі зі своїми гетьманами, що ворогували між собою. Згодом

Правобережжя зазнало турецької агресії, після чого опинилося знову

під поляками. Лівобережжя, або, як тоді її називали, Гетьманщина

разом із Запорізькою січчю та Києвом переходить під протекторат

московських правителів, поступово втрачає ознаки своєї автономії: у

1764 р. ліквідується гетьманство, у 1775 р. знищується оплот

вольності українського народу – Запорозька січ, у 1796 р. замість

полкового територіального устрою створюються губернії й

Лівобережна Україна стає складовою частиною Російської держави.

Однак попри всі негаразди, що були зумовлені зазначеними

процесами, умови культурного розвитку Лівобережної України були

кращими, ніж за часів польської влади і яка збереглася на

Правобережжі. Тут припинилися утиски православної церкви,

покатоличення українців, відбувалося взаємозбагачення двох

православних культур – української й російської. Протягом тривалого

часу на Лівобережжі діяли інститути української гетьманської

адміністрації, політика якої була спрямована на підтримку культури.

Нова еліта, якою стала козацька старшина, прагнула отримати освіту й

залучитися до культурних цінностей. Вихідцями з Правобережної

України залюднювалася Слобожанщина, внаслідок чого з’являється

ще один ареал культурної творчості українців.

Боротьба українського народу проти феодального і

національного гніту сприяла поширенню гуманізму і просвітництва. У

горнилі цієї боротьби міцніла національна самосвідомість

українського народу. Вона підняла до активного суспільно-

політичного життя широкі кола міщан-ремісників, представників духовенства, козацько-селянські маси, у багатьох людей з різних

верств населення виник дух непокори, прагнення до волі,

незалежності, що відбилося у його духовній культурі. У історичній

пам’яті людей викарбувалися імена їх ватажків, духовних лідерів, які

стали втілення кращих рис народу. Українці відчули інтерес до

власної історії, до своїх традицій, до національної культури,

національних духовних цінностей.

Козацько-селянська визвольна війна (1648-1657 рр.) проти

шляхетської Польщі викликала у тодішньої духовної еліти глибше

осмислити історичне минуле своєї країни, зберегти для прийдешніх

поколінь пам’ять про своїх великих предків. У церковному

середовищі були створені перші історичні твори: «Хроніка з

літописів стародавніх», автором якої був ігумен Києво-

Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович, і «Синопсис», у

написанні якого брав участь ректор Києво-Могилянської академії,

видатний письменник Інокентій Гізель. У «Хроніці» зроблена спроба

відтворити всі важливі події з давньоруського, литовського і

польського періодів української історії. « Синопсис» став першим

систематизованим підручником з вітчизняної історії, написаним з

позицій існування єдиного «слов’яно-руського» народу, зокрема,

українського та російського.

Події Визвольної війни зумовили також виникнення так званого

козацького літопису, що створили безпосередні учасники та очевидці

тих подій. Найбільш видатним твором такого роду вважається

«Літопис Самовидця», автором якого, вірогідно, є генеральний

підскарбій Запорозької Січі Роман Ракушка-Романовський. Події

літопису охоплюють другу половину ХVІІ ст.: від початку війни до