3. Матеріальна і духовна культура племен енеоліту Європи

Культури південно-східного центру зробили помітні успіхи в галузі економіки. З повною підставою вчені припускають, що в землеробстві таких культур, як Гумельниця, Ведастра, Трипілля, застосовувалися соха або примітивний плуг, а як тяглова сила – воли. Був відомий і транспорт – сани, волокуші. Мідь і золото використовувалися для виготовлення прикрас, а мідь – для виливки плоских і провушних сокир і тесел. Принаймні в IV тис. такі домашні виробництва, як ткацтво, шкіряна справа, виготовлення кераміки, імовірно, уже виділилися в самостійні ремесла поряд з металургією й металообробкою. Широкий розвиток одержали обмін і обмінна торгівля. Її об’єктами були в першу чергу метали й вироби з них, предмети розкоші, престижу, ритуалу, прикраси, морські мушлі, обсидіан і навіть високоякісна кераміка. Обмін стосувався переважно верхівки суспільства.

Відповідно до змін у виробничій діяльності відбуваються зміни у віруваннях, що відобразилися в глиняній пластиці, монументальній кам‘яній скульптурі, в обряді курганних поховань, орнаментиці. У цей час відбуваються помітні зміни в соціальній структурі суспільства.

Не тільки в економічному, але й у соціальному відношенні це суспільство стояло вище інших на території Європи. Аналіз розмірів і структури поселень, вивчення могильників показують, що егалітарне племінне суспільство неоліту – це пройдений етап соціального розвитку для культур південно-східного центру. Процес соціальної й майнової диференціації тут уже почався, суспільство здобувало ієрархічну структуру, що знайшло відображення як в ієрархічності системи поселень, так і в могильниках типу Варни, що яскраво свідчать, що в руках верхівки суспільства вже були зосереджені більші багатства, насамперед золото.

Значні успіхи були досягнуті й в області духовної культури. Релігійні уявлення неолітичних хліборобів Європи одержали подальший розвиток. Цілий пантеон землеробських божеств шанувався енеолітичними мешканцями південного сходу Європи. Культи цих божеств відправлялися в спеціально побудованих святилищах і навіть, можливо, храмах. Такі храми розкопані в Кесчіоареле біля Бухареста (культура Боян). Стіни одного із храмів були розписані червоними й зеленими спіральними візерунками. Були глиняні стовпи зі складним розписом. У верхніх шарах Кесчіоареле (культура Гумельниця) відкрита модель храму на високому подіумі. В енеоліті Південно-Східної Європи засвідчене існування писемності в різних формах: це й так звана протописемність у вигляді мініатюрних глиняних зображень різних предметів, істот і символів чисел, і піктографічнх листів, і знаки лінійного письма, що особливо часто зустрічаються на посудинах культури Вінча.

У Греції землеробство й тваринництво протягом VI–IV тис. залишалися основою економіки культур типу Сескло й Діміні. У землеробстві відзначено кілька важливих тенденцій: все більша видова розмаїтість оброблюваних культур, їхня зростаюча чистота, введення нових видових груп культурних рослин, спеціалізація тих або інших районів на вирощуванні певних видів культурних рослин. Зміни в скотарстві менш помітні: спостерігається лише загальне зменшення ролі дрібної рогатої худоби й свиней при одночасному збільшенні поголів'я великої рогатої худоби.

Виникає орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Доказом цього є знайдена на одному з поселень культури лійчастого посуду у Польщі (Криниця Яра) глиняна статуетка – бики в ярмі. Румунські палеозоологи встановили деяку деформацію шийних хребців у биків, що ходили у ярмі.

У мідному віці до верхової їзди привчають коня. Важливу роль у його прирученні відіграли племена середньостогівської і ранньоямної культур степової зони Східної Європи.

Поширюється і розвивається прядіння і ткацтво. Входить в практику циліндричне свердлення кам’яних порід за допомогою порожнистого свердла, що застосовувалося найчастіше під час виготовлення бойових сокир-молотів.

Удосконалюється керамічне виробництво, з’являються гончарні печі, залишки яких виявлено, зокрема, у трипільців. В енеолітичній культурі Гумельниця (Болгарія, Румунія) хлібороби, як орне знаряддя, використовували соху з дерева й оленячого рогу, а як тяглову силу – бика або вола. Основною зерновою культурою Гумельниці в IV тис. була пшениця (однозернянка, еммер, спельта), відомий багаторядний ячмінь. З бобових вирощувалися вика, сочевиця, горох. Вважають навіть, що на території Болгарії існувало примітивне штучне зрошення, за якого використовувалися розливи рік, що приносили полям не тільки воду, але й родючий мул. У місцях розливів зводилися дамби, які повинні були направляти паводкові води на поля. У череді найбільш важливу роль відігравала велика рогата худоба. Вона давала багато м’яса й використовувалася як тяглова сила. Могло мати місце й відгінне скотарство. Важливою галуззю господарства залишалося полювання.

Особливістю землеробства культури Вінча було вирощування пшениці при майже повній відсутності ячменю. Сіяли просо, овес. Бобові рослини не відігравали істотної ролі. Велика рогата худоба або свині переважали в складі черід, які ще не були значними, і вплив людини на навколишні ліси не міг бути серйозним. Полювання велося на благородного оленя й кабана.

У культурі Лендел в IV тис, важливу роль набули пшениця-спельта й дворядний ячмінь. Навпроти, землеробство в культурі Тиса того ж часу ґрунтувалося на давніх плівчастих пшеницях – еммері й однозернянці, але вирощували ще й багаторядний, голозерний ячмінь. Велике значення мав посівний горох.

Велика рогата худоба переважала в складі череди у всіх культурах IV тис. у Карпатському басейні, причому зустрічалися як недавно доместиковані форми, так і схрещування дикого бика й домашньої худоби. Роль овець і кіз, настільки значна в неоліті, падає. Різко зростає значення полювання. Частим явищем стає вилов молодих тварин – зубра й кабана – для приручення й поповнення черід.

Перші шахти по видобутку кременя й руд у Європі з’явилися вже в палеоліті. В енеоліті використання шахт набуло набагато більших масштабів. У шахтах добували не тільки високоякісний кремінь і інші породи каменю, але й металеві руди, у першу чергу мідні. У Кшеменках (Польща) знайдені шахти культури лійчастих кубків для видобутку смугастого кременю. Тут відкрито біля тисячі шахт глибиною 4-11 м.

Одну з них, що датується ІV тисячоліттям до н.е., досліджено, наприклад, в урочищі Аї-Бунтар у Болгарії. Тут відкрито великі виробітки мідної руди, виявлено знаряддя праці – рогові кайла, мідні сокири, а також кераміку. З саморобного золота в мідному віці виготовляли прикраси.

Досвід, накопичений під час видобутку кременю в шахтах, був використаний і при видобутку мідної руди, наприклад у шахтах Рудна Глава (Югославія). Шахти відривали зверху, у потім уже розробляли жили руди. Її добували тими ж роговими кирками й кам'яними молотами, що й кремінь.

Металургія міді, розвивалася із середини V тис. спочатку на Балканах, потім на півдні Східної й Центральної Європи. Найдавніші великі вироби з міді – ковані й литі сокири, плоскі й провушні, – виготовлені із чистої міді із природними домішками. Мідні сокири відливали у відкритих формах, закінчений вид їм надавали шляхом гарячої ковки. Деякі вироби з міді в трипільській культурі зроблені із застосуванням зварювання при температурі 350-400°.

Більшість мідних виробів знайдено в районі Карпатських і Балканських гір, великий центр існував і на Кавказі. Вдалині від центрів виробництва зустрічаються головним чином прикраси, наприклад мідні намиста. Металеві індустрії Італії й Іберії вказують на відомі імпульси зі Східного Середземномор’я, але вони могли розвитися й на місцевій основі. Перші металеві вироби тут з’явилися в місцевих неолітичних комплексах.

В енеоліті Південно-Східної Європи широко розвинулося текстильне виробництво. Про це говорять численні прясельця для веретен і залишки вертикальних ткацьких верстатів, на яких виготовлялися в першу чергу вовняні тканини. Про одяг можна судити з численних антропоморфних фігурок, прикрашених врізним або писаним орнаментом, що передає фасони, малюнки на тканинах і прикраси. За знахідками специфічних знарядь фіксується обробка шкіри. І текстильне виробництво, і шкіряна справа вже виходять за межі домашнього виробництва в силу необхідної спеціалізації й стають ремеслом. Керамічне виробництво також, поступово виділяється в особливе ремесло в рамках громади. У культурі Варна, наприклад, використовувався вже гончарний круг, а високоякісний парадний посуд став об’єктом міжрегіонального обміну.

Найдавніші свідчення появи більш щільно заселених поселень у Європі відноситься до кінця VI – початку V тис. Вони відкриті в культурі Сескло у Фессалії. Сескло – велике (8-10 га), добре сплановане, і щільно забудоване поселення, де жили близько 3 тис. чоловік. На відміну від відомих поселень докерамічного неоліту Сескло мало акрополь, укріплений стіною й ровом, вулиці й навіть площі на перетині вулиць. Будівлі невеликі. У центрі акрополя Сескло перебував мегарон, що міг бути суспільним будинком або житлом вождя.

У Карпатському басейні поселення більших розмірів з’являються в другій половині V тис. до н.е. Таким є поселення Бічке площею до 12 га, оточене ровом шириною до 2,5 м і глибиною до 2 м. Інше поселення – Бечехей-Хомокош – має площу 5-6 га, воно укріплене ровом глибиною й шириною 2 м. Ровами захищені поселення цього часу в межиріччя Сави й Драви. З початку IV тис. до н.е. у культурі Лендьел зафіксовані поселення розмірами від 1 (Зенгеварконь) до 20 га. Принаймні частина поселень укріплена ровами й палісадами. У Нижній Австрії в Шанцбодені відкритий вал діаметром близько 400 м, доповнений двома ровами на південній і східній сторонах поселення. Головний рів має щирину 5 м при глибині 2,5 м. Вхід обладнаний укріпленням, а з напольной сторони був ще й палісад. Одночасні поселення в Моравії мали по два рови й три палісади.

Забудова лендельських поселень частково пов’язана із традицією забудови поселень культури лінійно-стрічкової кераміки. Довгі будинки стовпової конструкції є одним з характерних елементів. Ці будинки розташовувалися досить далеко один від одного. Поряд з довгими наземними будинками зустрічаються напівземлянки (25-40 кв. м). У пізній культурі Лендел зафіксовані наземні абсидні будинки площею близько 100 кв. м.

Поселення культури лійчастих кубків, судячи з матеріалів з південно-східної Польщі, відрізнялися насамперед по величині. Виділено великі поселення, розташовані на значній висоті. Одне з них досягало 50 га.

Культура лійчастих кубків. Посуд і сокира.

Поселення середньої величини розташовані як у долинах, так і на плато. Нарешті, є малі поселення. Великі поселення перебували на відстані декількох кілометрів одне від іншого, між ними лежали малі. Усередині великих поселень розрізняють зони специфічної діяльності: печі, місця обробки кременю та ін. На поселеннях культури лійчастих кубків широко поширені укріплення (Данія, Німеччина). Деякі з укріплень мають площі до 10 і навіть 25 га.

У Західній Європі з’являються мегалітичні (великі кам’яні) споруди культового призначення: менгіри (область Бретань у Франції), дольмени, кромлехи (Стоунхендж в Англії) та ін. Створення цих монументів для первісної техніки становило, безперечно, ряд складних технічних завдань, оскільки вага окремих кам’яних брил в конструкції споруд сягає 40-100 і більше тонн. Інколи мегалітичні споруди називають „могилами гігантів”, а дехто вбачає в них результати діяльності космічних пришельців, що відвідали нашу землю у мідному віці.

На значній частині Європи в V–IV тис. до н.е. зберігався племінний соціальний устрій, характерний для неоліту. У всякому разі, у середній і північній частинах Східної Європи, де жили в той час мисливці, рибалки й збирачі, племінне суспільство переживало період розквіту. Інакшою була справа у Південно-Східній, Центральній Європі, де вже з кінця VI тис. і у всякому разі із другої половини V тис. суспільство починає переходити на новий щабель розвитку, набагато складніший в соціальних і політичних відносинах, т. зв. ,,військову демократію”.

З’являються центри, що координують економічну, соціальну й релігійну діяльність. Виникає можливість організації в широкому масштабі суспільних робіт, таких, наприклад, як спорудження укріплень, які стають характерною рисою енеоліту Європи, створення іригаційних споруд, святилищ і храмів, більших мегалітичних будівель. Громади починають спеціалізуватися залежно від природних багатств і інших переваг. Більш високий рівень спеціалізації спостерігається й усередині громади. Населення значно зростає й переходить критичний рубіж, яким визначається племінний рівень соціального розвитку. Війна стає важливою стороною життя суспільства. Свідчення цього численні – і укріплені поселення, і підвищення ролі озброєння, насамперед наступального, поява бойових сокир, спочатку кам’яних шліфованих, а потім і мідних, кремінних і мідних кинджалів, поширення луків і стріл, пращі, списів і дротиків. Зброя тепер – обов’язкова приналежність могильного інвентаря в чоловічих похованнях (могильник Варна).

Характерною ознакою зміни соціально-політичної організації в давній Європі є ієрархічна структура поселень, що вперше засвідчена саме в енеоліті Південно-Східної Європи. Один рівень поселень – це рівень однієї громади, інший рівень – регіональний. Деякі поселення домінують над всім регіоном. Звичайно таких поселень менше, але самі вони значні по величині. Складаються райони із центром у вигляді великого поселення, оточеного малими. Такі райони виділені вже для неоліту в Уессексі (Англія), причому центром кожного було укріплене поселення. Населення такого району становило від 400 до 2000 чоловік. З кожним з таких районів зв’язані довгі кургани – місця поховання вождів або людей високого рангу. Для них створювали більші поховальні споруди, величезні кургани з колосальними насипами або мегалітичні гробниці з великих каменів або кам’яних плит. Іноді кургани були місцем поховання всієї громади. Зведення мегалітів, до яких відносяться не тільки поховальні, але й інші ритуальні споруди, припадає в основному на другу половину IV тис. до н.е.

Серед унікальних пам’яток цього часу „золотий” некрополь у м. Варна (Болгарія). Він складається з кількох десятків випростаних на спині і скорчених поховань, а також кенотафів (могил без скелетів). Біля похованих і в кенотафах виявлено великі дари, головним чином із золота: браслети, діадеми, намисто, бляшки – аплікації, сережки, „нагубники”, „наочники”, а також мідні вироби: провушні сокири, вістря до списа тощо.

В поховальних ямах стояло кілька глиняних посудин, деякі з них розписані золотою фарбою, виготовленою на дрібнодисперсійному золотому піску. Варненський могильник, що датується ІV тисячоліттям до н.е., за кількістю знахідок не має собі рівних у Європі.

Серед енеолітичних культур Середньої Європи особливе місце займає культура бойових сокир, або культура шнурової кераміки. Основною її ознакою є наявність посудин, орнаментованих відбитками мотузочки, ,,шнура” або ж імітація шнура насічками й відбитками штампів, а також кам’яних полірованих і просвердлених ладьєподібних бойових сокир.

Скрізь за рідкісними винятками культури бойових сокир представлені похованнями й окремими знахідками. Поселення мало вивчені.

Для всіх цих культур характерні курганні, іноді (у групах 3 і 5) пласкі могильники зі скорченими трупопокладеннями або трупоспаленнями, супроводжувані кам'яними знаряддями – бойовими просвердленими, клиноподібними сокирами, великими кремінними ножеподібними пластинами, стрілами. У могилах зустрічаються намиста із просвердлених зубів диких тварин, прикраси з янтарю й зрідка з міді й глиняні посудини зі шнуровим або штампованим геометричним орнаментом.

У могилах знаходять кістки диких і свійських тварин, що дозволяє зробити висновок про розвиток у цих племен пастушого скотарства. Відбитки зерен на глиняному посуді й знахідки зернотерок і мотик свідчать про заняття землеробством. Недослідженість поселень і порівняльна бідність похоронного інвентарю не дають можливості скласти докладне уявлення про господарство племен шнурової кераміки.

Саксо-Тюринзьку культуру шнурової кераміки Г.Чайлд називав ,,класичною”. Вона була поширена в басейні Заалі, до південного сходу від Центральної Чехії й на захід від Рейнської області й Центральної Швейцарії. Домінуючим орнаментальним мотивом є горизонтальні відбитки шнура й ,,висячі” трикутники на плічках амфор і на шийках кубків. Пізніше амфори й кубки залишаються без орнаменту або прикрашаються штампованим ялинковим візерунком.

Характерною ознакою культури є бойова сокира з фасетками, імовірно, що наслідують металеві форми. У могилах знайдені мідні й зрідка срібні спіралі іноді в поєднанні з бурштиновим намистом. Поховання зроблені в простих ямах, іноді облицьованих деревом, каменями й глиною, і в мегалітичних цистах, найчастіше з курганними насипами.

Культура злота (названа за могильником в містечку Злота біля Сандомира в Південній Польщі) поширена в лесових областях Польщі (район великого закруту р. Вісли). Представлена великими, звичайно ґрунтовими могильниками зі скорченими кістяками (іноді в катакомбах). Поховання індивідуальні, але в окремих випадках бувають і колективні (до восьми людей в одній могилі), з більшою кількістю посуду, кремінними сокирами, бурштиновими бусинами й т.д. Численні залишки жертовних тварин – корів, свиней, коней, овець, кіз, собак, знайдені на кострищах над похованнями, а також ритуальні поховання свійських тварина свідчать про розвинене скотарство. Житла – овальні напівземлянки (7 м довжини й до 2, 5 м глибини). Культура злоти датується 2200–1700 р. до н.е.

Своєрідна культура шнурової кераміки існувала в Південно-Східній Прибалтиці – культура Жуцево (Rzucewo) у Польщі (за поселенню в дельті Вісли). X.А. Моора називає цю культуру вісло-неманською.

Культури шнурової кераміки: 1 – кераміка культури ладьєподібних сокир у Швеції; 2 – дві посудини шнурової кераміки із Саксонії; 3 – сокири й посудини культури одиночних поховань із Данії; 4 – кубок культури кубків (зі стовщеним дном) з Нідерландів.

Інші культури шнурової кераміки займали величезну територію від від Волги до Рейну й від Фінляндії й Південної Скандинавії до Швейцарії. Найважливіші з культур, вивчених археологами є: 1) саксо-тюрингська культура шнурової кераміки й ряд їй подібних у Середній Європі; 2) культура злоти в Польщі; 3) культура шнурової кераміки Південно-Східної Прибалтики; 4) культура одиночних поховань у Данії, ФРН і Нідерландах; 5) шведсько-фінська культура ладьєподібних сокир; 6) фатьяновська та інші, подібні до неї культури на території Росії.

Лекція 7. ЄВРОПА В ЕПОХУ БРОНЗИ

План:

1. Основні риси епохи бронзи

2. Становлення епохи бронзи на території Європи

3. Основні пам’ятки епохи бронзи Європи в ІІІ тис. до н.е.

4. Народи Європи у ІІ тис. до н.е.