Література:

Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: Вища школа, 1972. – С. 113-116, 139-141.

Всемирная история: В 10-ти томах: Т.1. – М: Гос. издат. полит л-ры, 1955. – С. 450-468.

Монгайт Л.А. Археология Западной Европы: В 2 кн. – М.: Наука, 1973. – Кн.2. – С. 130-377.

Марджори, Чарльз Квенелл Первобытные люди. – М.: Центрполиграф, 2005 //bibliotecar. ru /Central. Yudi/ 11 htm

Археология: Учебник / Под ред. академика РАН В.Л. Янина. – М.: Изд. Моск. ун-та, 2006. – С. 271-305.

Титов В.С.История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. – Т.1.ЧІІ. // http // gumilevicha. culichci. net / HEU. 1101 htm

1.Основні риси епохи раннього заліза.

Поява заліза в цілому збігається з початком І тис. до н.е. В окремих районах залізний вік почався дещо пізніше.

У країнах Східного Середземномор’я, Близького і Середнього Сходу, у тому числі на Закавказзі та в Середній Азії, в Індії та Китаї в цей час існували вже рабовласницькі держави з високорозвинутими скотарством, зрошувальним землеробством та ремеслом. Поява заліза сприяла більш швидкому їх розвитку.

Вирішальне значення мало застосування заліза для населення тих районів Європи і Азії, в яких ще панував первіснообщинний лад. Воно сприяло швидкому розвитку землеробства і скотарства, ремесла і торгівлі. На основі цього розвитку прискорився процес розкладу первіснообщинних відносин, виникли приватна власність і майнова нерівність, появилися класи й утворилися найдавніші держави.

Археологія вивчає ранній етап залізного віку – від його початку до перших століть н.е. Ця частина залізного віку називається раннім залізним віком. Він закінчився з початком середньовіччя. За формальний початок середньовіччя дехто вважає 375 рік н.е. – рік розгрому гунами готського племінного об'єднання в Північному Причорномор'ї. З цього часу починається так звана епоха великого переселення народів, що тривала потім протягом всього раннього середньовіччя.

Вперше з залізом люди ознайомилися ще у мідному віці в районах Близького Сходу. Це було чисте залізо, що потрапило на землю у вигляді метеоритів. Тому в багатьох стародавніх народів його називали ,,небесним каменем” і нерідко обожнювали. Через виняткову рідкість заліза з нього на протязі довгого часу виготовляли лише дрібні прикраси та окремі предмети розкоші і деталі зброї, які цінувалися значно дорожче від золота. Так, наприклад, серед дуже великої кількості золотих предметів, виявлених у гробниці єгипетського фараона Тутанхамона (XIV ст. до н.е.), тільки три невеликі, найбільш важливі речі (культовий амулет, прикраса золотого браслета та лезо парадного золотого кинджала) були виготовлені з метеоритного заліза. Вони лежали в похованні безпосередньо на мумії фараона.

Ймовірно, спочатку залізо випадково виплавлялося в печах, що служили для випалу високоякісної кераміки. Дійсно, шматочки виплавленого заліза знайдені на пам’ятках Сирії й Іраку, які відносяться до 2700 р. до н.е. Можна майже з повною впевненістю стверджувати, що це відкриття було зроблено в Східній Анатолії, особливо багатою залізною рудою. Хети приблизно двісті років зберігали його в таємниці, але після падіння їхньої держави біля 1200 р. до н.е. технологія одержала поширення й кричне залізо стало загальнодоступним матеріалом. Одна з найдавніших знахідок, що свідчить про вживання заліза для виготовлення знарядь повсякденного вживання, зроблена в Герарі біля Гази (Палестина), де в шарі, який відноситься до 1200 р. до н.е., були розкопані плавильні горни й виявлені залізні мотики, серпи й сошники.

Виготовлення знарядь праці, зброї та інших виробів із заліза стало можливим з того часу, як люди навчилися добувати його з руди. Різноманітні залізні руди, насамперед так звані болотні, зустрічаються досить часто. Тому залізо дуже швидко поширилося в багатьох районах Європи та Азії.

Обробка заліза поширилася по всій Передній Азії, а звідти в Грецію, Італію і всю Європу, але в кожному із цих регіонів перехід від колишнього укладу, заснованого на обробці бронзи, проходив по-різному. У Єгипті цей процес тривав практично до епохи Птолемеїв і римського періоду, тоді як за межами тих областей стародавнього світу, де широко застосовувалася бронза, залізоробне ремесло утвердилося порівняно швидко. З Єгипту воно поступово поширилося майже по всьому африканському континенті, причому в більшості областей безпосередньо замінило кам’яний вік; в Австралію й Океанію, як і в Америку, практика виплавки заліза проникла з відкриттям цих земель європейцями.

Ранні залізні вироби виготовлялися лише із кричного заліза, оскільки виплавка цього металу не мала значного поширення аж до запровадження в ХІV ст. горнів з міхами. Повітря в горн нагніталося з допомогою водяного колеса. Освоєння кричного заліза викликало до життя цілий ряд технічних нововведень – наприклад, шарнірні кліщі, токарський і стругальний верстати, млин з обертовими жорнами.

Добували залізо з руди в давнину так званим сиродутним способом. Він полягав у тому, що залізо з руди добували, вилучаючи з неї кисень. Цього досягали за допомогою спалювання деревного вугілля, багатого на вуглець. Сполучаючись з киснем під впливом високої температури, він вивільняв з руди чисте залізо.

Цей процес здійснювався в спеціальних кам’яних або глинобитних печах-горнах. У горн послідовними шарами засипали руду і деревне вугілля. Для кращого згоряння вугілля в горн подавали сире повітря через глиняні трубки-сопла за допомогою ковальських міхів. Такий горн і процес добування заліза з руди в ньому названо сиродутними. Температуру в горні доводили до 900-1100°. Цього було достатньо, щоб одержати залізо. Саме в цьому була перевага сиродутного процесу перед металургійним, для якого потрібна температура значно вища – оскільки залізо плавиться лише при 1530°. До того ж при сиродутному процесі з руди безпосередньо добували залізо, минаючи стадію чавуну, обов'язкову при металургійному процесі. При сиродутному процесі частіше використовували болотні руди.

Під час згоряння вугілля важкі частинки чистого заліза опускалися на дно горна, а вверху зосереджувалися легкі шлаки. Після згоряння вугілля з горна виймали пористий шматок крупнистого заліза. Щоб очистити від шлаків, його проковували молотами на ковадлах. Сиродутне залізо називається кричним, а його округлі куски вагою в кілька кілограмів – крицями. Залишки сиродутних горнів та криць, і шлаків досить поширені на багатьох поселеннях залізного віку різних районів і культур.

Із залізних криць у кузнях виготовляли різноманітні знаряддя праці і зброю. У ковальській справі використовувався міх для розігрівання заліза перед куванням. Для кування застосовували залізні ковадла, різноманітні молоти, щипці, зубила та інш інструменти, виготовлені з того ж кричного заліза.

Найголовнішими із залізних знарядь були деревообробні знаряддя – сокири, скобелі і долота; знаряддя для обробки землі – наральники і серпи; ковальські – молоти, щипці, зубила тощо. Особливо багато було залізної зброї – бойових сокир і списів, мечів і кинджалів, наконечників стріл і навершя булав.

Досить рано було винайдено і спосіб гартування розігрітого заліза в холодній воді. Близько середини І тис. до н.е була винайдена найдавніша сталь. Вона була особливо необхідною для виготовлення знарядь для обробки дерева і металу та різноманітної зброї.

Залізні знаряддя і зброя були дуже міцними і гострими. Тому вони дуже швидко витіснили з ужитку не тільки кам’яні знаряддя, а й мідні та бронзові, з яких почали виготовляти переважно прикраси. З бронзових виробів у ранньому залізному віці найдовше проіснували наконечники стріл.

Завдяки залізним знаряддям у багатьох племен Європи і Азії землеробство стало провідною галуззю господарства. Зросла його продуктивність, з’явилися надлишки продуктів для обміну, який сприяв нагромадженню багатств у руках родової знаті. Розвиток землеробства та обміну сприяв також розвитку ремесла, звільняючи ремісників від безпосередньої участі в обробітку землі. Саме ремесло у значній мірі стало можливим також завдяки застосуванню залізних знарядь праці. Найважливішу роль у розвитку землеробства відіграла залізна сокира. Завдяки їй землеробство стало можливим на величезних лісових просторах Європи та Азії. Використовуючи сокиру, люди вирубували під посіви значні лісові ділянки. Таке землеробство названо вирубним. Важливе значення для розвитку землеробства мало також застосування залізного наральника, завдяки якому стало можливим широке використання тяглової сили тварин і обробіток значних площ землі під посіви зернових культур.

З винайденням залізної зброї – меча, кинджала і списа – почастішали сутички і війни між скотарськими племенами за пасовища і худобу. Частішими стали їх напади на землеробські племена. Війни збагачували знать скотарських племен і сприяли зосередженню влади в її руках, руйнували родові відносини.

Небезпека нападів і воєн між племенами, особливо між скотарськими та землеробськими, спонукала до значного поширення на початку залізного віку добре укріплених поселень, відомих під назвою городищ. Здебільшого укріплення будували із землі та дерева, у вигляді високих валів та глибоких ровів.

На багатьох поселеннях раннього залізного віку як на Україні, так і в інших районах Європи і Азії існували досить значні центри з видобутку заліза та виготовленню залізних знарядь праці і зброї. Багато виробів йшло на обмін з іншими племенами, часто досить віддаленими. Поряд із залізодобувним і залізообробним розвивалися гончарне, бронзоливарне та інші ремесла. Ремісниче виробництво поступово виділялось в окрему галузь господарства, відокремлюючись від землеробства. Зв’язаний з ремеслом обмін також поступово перетворювався в справжню торгівлю і ставав справою окремої групи людей – торговців.

Розвиток землеробства, ремесла і торгівлі сприяв розвитку майнової нерівності між людьми і широкому застосуванню праці рабів, внаслідок чого відбувався процес дальшого розкладу первіснообщинних відносин у племен раннього залізного віку.

На основі поділу суспільства на рабів і рабовласників в Закавказзі, Середній Азії та Північному Причорномор’ї в ранньому залізному віці виникли і розвинулися рабовласницькі держави.