3. Неоліт Європи.
Археологічна стратиграфія й радіовуглецеві дати переконливо свідчать, що землеробство утвердилося в Передній Азії значно раніше, ніж у Європі, куди неолітичні форми господарства проникли ззовні в цілком сформованому виді. За винятком диких предків однозернянки (однієї з різновидів пшениці) і проса, зона вирощування яких обмежувалася деякими областями Балканського півострова, Європа не знала злаків, на основі яких були виведені основні зернові культури; і хоча в європейських лісах бродили дикі бики й свині, вівцю сюди завезли ззовні. Більше того, жнивні ножі із кремінними вкладишами, сідлоподібні зернотерки (ручні млини), шліфовані сокири з різних порід каменю й посуд, повністю ідентичні знайденим набагато давніше на поселеннях Передньої Азії.
Неолітичну культуру Європи ні в якій мірі не можна розглядати як таку, що просто поширилася на нову територію із Західної Азії. Насамперед мало значення розходження в природних умовах. Середземномор’я, із цього погляду, багато в чому подібно з областями, що стали прабатьківщиною нового виду господарства; але відносно вологий клімат, великі виходи льодовикових глин і, найголовніше, листяні ліси, що переважали в рослинності помірного пояса, – все це перешкоджало швидкому поширенню нового типу господарювання. Не дивно, що перші хлібороби, які проникли в Центральну Європу, тяжіли переважно до зони лесових ґрунтів, що легко піддаються обробці або господарювали на території, де використовувалася підсічно-вогнева система, що вимагало частих переселень. Витиснутим у помірний кліматичний пояс Європи неолітичним людям довелося відвойовувати клаптики оброблюваної землі й лугу в незайманого лісу. Північніше зони листяних лісів поширення землеробства було взагалі неможливо, і первісні мешканці більшої частини Скандинавії, включаючи майже всю Фінляндію, а також великих просторів Північної Росії, покритих хвойними й березовими лісами, аж до початку залізного віку продовжували цілком залежати від полювання й рибальства, сприйнявши від хліборобів лише деякі ремесла – такі, як виготовлення кераміки, а трохи пізніше металургію бронзи. У тих областях Європи, куди проникла нова форма господарювання, жили мезолітичні мисливці й рибалки. Деякі області – наприклад, Балкани й ряд районів Центральної Європи – були заселені мало, інші – приміром, Західна Балтія й Британські острови – відносно щільно. З початку VIII принаймні до початку V тисячоріччя до н.е., та й багато пізніше на північній периферії Європейського континенту існував ряд локальних культур, розходження між якими визначалося пошуками шляхів найбільш успішної адаптації до природних умов постльодовикового періоду. Ці спроби пристосування до зовнішнього середовища заради виживання здійснювали усе ще в рамках привласнюючого господарства. Деякі форми збиральництва, що склалися в локальних вогнищах, забезпечували цілком пристойний рівень життя, і зайняті ним люди, очевидно, не квапилися відмовлятися від давніх звичок заради виробляючого господарства, ще не зовсім пристосованого до європейських умов.
Ця ситуація принципово відрізняється від тієї, що склалася в прикордонних районах Америки. Адже технологічний рівень господарства американських прикордонних поселенців був значно вищим, ніж у тубільців, з якими вони тут зіткнулися. Спорядження ж людей, що принесли в Європу общинно-землеробське господарство, – принаймні, найдавніших з них – ненабагато перевершувало те, яким користувалися тубільні носії традицій інтенсивного збирання. Не було це подібно й на освоєння незайманих земель: місцеве населення або витіснялося й було змушено займати території, що не занадто залучали хліборобів, або ж по необхідності пристосовувалося до нового способу життя.
Носіям нової культури довелося адаптувати звичні для них господарські прийоми до іншого природного середовища. У цьому плані показова історія змін, які відбулися з вівсом як зерновою культурою. На вологих полях Передньої Азії дикий овес був рослиною зовсім марною, більше того – злісним бур’яном. У міру поширення на північ землеробство в Європі досягло тієї межі, за якої кліматичні умови виявилися непридатними для розведення пшениці; зате її бур’ян, що супроводжував, – дикий овес – чудово виростав і в нових умовах, і тому його стали розводити як культурну рослину.
Все це дозволяє зрозуміти, по-перше, причини порівняно повільного поширення культури неоліту по території Європи, а по-друге, причини – при загальній подібності господарської моделі неолітичної Європи й Передньої Азії – значних розходжень і в сфері виробництва, і в культурному вигляді цих двох регіонів.
Відомі три головні шляхи проникнення общинно-землеробського способу життя в Європу. Перший допускав каботажне плавання, минаючи Грецію, до Південної Італії й Сицилії, до території Франції й нагору по Роні або до Іспанії, а потім до узбережжя Атлантики. Другий шлях ішов через Північну Грецію або Фракію до Дунаю, а потім нагору по ріці, розгалужуючись по притоках. Третій шлях, починався в Ірані, обгинав Кавказ або Каспійське море й в остаточному підсумку через територію Східної Європи досягав Балтійського моря.
Поширення відтворюючої економіки відбулося, на думку дослідників, з території Балкан на північний захід, північ, північний схід Європи.
У VІ тис. до н.е. землеробсько-скотарські племена охоплюють Балкани, Нижнє Придунав’я, проникають у Середнє Подунав’я і далі у Трансильванію. В основному це були племена, які мали розписну кераміку. До них відносять культури Старчево, Кереш, Кріш, Караново та ін.
У середині V тис. до н.е. на території Центральної Європи утверджуються племена лінійно-стрічкової кераміки.
,,Неолітизація” Європи набрала форми розселення давніх землеробів і скотарів, які, однак, не мали ніяких транспортних засобів.
Точних відомостей про те, наскільки тривалим був процес поширення неолітичної культури в Європі, поки небагато. Відповідно до результатів радіовуглецевого датування, у Центральній Європі землеробство утвердилося до початку IV тисячоліття до н.е., але в таких зонах колонізації, як передгір’я Альп і Західна Балтія, обробкою землі не займалися аж до 2700 і 2600 рр. до н.е. відповідно.
Неолітичні культури Європи відрізняються за характером знахідок та основними видами занять. У межах Східної і Центральної Європи чітко вирізняються дві великі області, або зони, культур – південна, землеробсько-скотарська, і північна, мисливсько-рибальська.
До південної зони належать культури Балкан і Подунав'я, Закарпаття і Прикарпаття – дунайська, або культура лінійно-стрічкової кераміки, Кріш-Старчево, альфельдська, тиська, буковогорська. Кераміка цих культур досить досконала: зазвичай, вона плоскодонна, представлена кількома формами горщиків, мисок, чашок, прикрашена найчастіше спірально-меандровим орнаментом, інколи вже розписана фарбами. Носії цих культур за антропологічними даними належать, в основному, до різних варіантів середземноморського типу. Обряд поховання – скорчене трупопокладення на боці, руки перед обличчям – властивий і мезолітичним могильникам.
Групи поселень лінійно-стрічкової кераміки на території Європи концентрувалися, як правило, вздовж річок. Їх середні розміри – 2-3 га. У житлах проживало одразу декілька сімей. На території поселень знаходять сліди общинних печей для сушіння зерна, огорож для домашньої худоби, що прямо вказує на заняття носіїв цієї культури.
Цікавий матерал отримали археологи, досліджуючи могильники. Зокрема, аналіз могильника Нітра (Південно-Західна Словакія) показав, що поховання здійснювалися з урахуванням віку і статі покійників. Інструменти, знаряддя праці знайдено тільки біля старих людей. Очевидно, лише вони у суспільстві займали високе становище.
До культур північної зони належать Ертебелле, нарвська – у Прибалтиці, волго-окська ямково-гребінцевої кераміки – в лісових районах Східної Європи, неманська – в Білорусі, волго-камська – на Середньому Поволжі та багато інших. Споріднені мисливсько-рибальські культури цієї зони відомі також і в Заураллі та Середній Азії – горбуновська, кельтемінарська тощо. Основними заняттями населення північної зони були мисливство, рибальство і збиральництво. Кераміка примітивна, переважно гостродонна, прирашена прямолінійними композиціями з відбитків гребінця, кінця палички або прокресленими лініями і насічками. На відміну від південних культур, тут зустрічається, зазвичай, одна форма посуду – широко відкритий горщик, рідко знаходять ще мисочки. Носіями культур північної зони були люди пізньокроманьйонського типу, північні європеоїди, в Заураллі – люди з помітними монголоїдними рисами. Обряд поховання – випростане трупопокладення.
На межі районів поширення землеробсько-скотарських і мисливсько-рибальських культур нерідко трапляються пам’ятки, що мають риси, властиві обом зонам.
Відмінності між культурами північної і південної зон Євразії зберігаються і в мідному віці.
Широковідома на Середньому Подунав'ї й Балканах культура Кріш-Старчево. Кераміка культури Кріш-Старчево різноманітна – виділяється близько десяти форм посуду. Серед нього: кухонний і столовий, плоский і округлодонний. У глиняному тісті виявлено органічні домішки. Орнаментований цей посуд порівняно слабо: це, переважно, щипковий візерунок, наліпні шишечки, рідше –прокреслені лінії. Крім посуду виявлено зразки антропоморфної пластики. Знаряддя праці представлені кам’яними шліфованими сокирами. Серед крем’яних виробів трапляються трапеції.
Поселення з альфельдською лінеарною керамікою в Угорщині охоплюють басейн річки Тиси.
Матеріали культури Кріш-Старчево:
1,6 – кераміка; 2, 4 – знаряддя праці; 3 – антропоморфне зображення; 5 – прикраса.
Хронологічне співвідношення розглянутих вище землеробсько-скотарських культур остаточно не з’ясовано, вважається, що в Подунав'ї культура Кріш-Старчево передувала альфельдській.
У VI тисячолітті до н.е. неоліт проникає на Балкани. Хоча залишки першого неолітичного поселення на острові Крит відносять до V тис. до н.е., однак висока якість посуду із цього поселення не дозволяє віднести його до самого раннього щабля неоліту. Цей посуд не тільки добре відформований, але й відполірований зовні й зсередини; форма посудин досить різноманітна. Це й дає підставу багатьом археологам відносити початок неоліту в Європі до більш раннього часу, тобто до VI тисячоліття до н.е.
Ні в цьому найдавнішім неолітичнім поселенні на Криті, ні серед залишків більш пізніх неолітичних селищ не виявлено ознак заняття землеробством. Кам’яні знаряддя – шліфовані сокири, наконечники стріл і списів – дозволяють говорити лише про полювання як основне заняття поселення. У прибережних місцях, імовірно, займалися риболовлею, виловом ракоподібних і інших ,,дарунків моря”. Однак життя поступово розвивалося, про що свідчить глиняний посуд так званого середнього неоліту на Криті. Посудини в цей час виготовлялися вже більш мистецьки. Їхні стінки робляться тоншими. Набагато досконалішим стало й полірування. Поверхня посудин покривалася тепер візерунками у вигляді ліній, зиґзаґів, заштрихованих трикутників і навіть зображень дерев. Наприкінці цього періоду починають зустрічатися статуетки, що зображують жінок, а також птахів і тварин. Статуетки на Криті особливо поширюються в наступний, пізньонеолітичний період, по суті, що був уже часом знайомства жителів острова з міддю, з якої виготовлялися навіть сокири. Тоді побут населення стає ще більш осілим – будуються міцні кам’яні будинки. Очевидно, саме в цей час тут поширюються землеробство й скотарство. Про це, зокрема, свідчать зображення биків і наявність великої кількості пряселець – маховичків для веретен, розрахованих для прядіння з волокон рослин.
До півночі від Криту – на Балканському півострові – перехід до неолітичного побуту відбувся також у досить віддалені часи. У Фессалії й Македонії під шарами залишків поселень, мешканці яких були вже знайомі з виготовленням мідних знарядь, археологи знайшли сліди стоянок із грубим посудом, кремінними знаряддями й полірованими кам’яними сокирами, досить подібними до знайдених в ранньонеолітичних шарах на Криті. У країнах Дунайського басейну, у ранніх шарах таких поселень, як Вінча I під Бєлградом і Чока під Сегедом на Тисі, зустрічаються залишки неолітичних стоянок IV тисячоліття до н.е. із грубою керамікою, темною, але вже прикрашеною візерунками, подібною по техніці виконання з характерними для неолітичної кераміки Криту. Спосіб життя населення цих стоянок досить примітивний. Полювання й рибальство здійснювалися за допомогою грубо зроблених з оленячого рогу гарпунів і кам’яних знарядь, з яких відполіровані тільки клиноподібні сокири.
Подібні пам’ятки неоліту знайдені й у Північній Італії, а також у Франції, де в північній її частині жили неолітичні ,,лісові” племена мисливців. Особливо яскраво представляє цей період так звана кампінійська культура, названа так по розкопаній стоянці Кампіньї на Нижній Сені. Судячи з найдавніших шарів Кампіньї, населення, що залишило ці стоянки, тільки ще опановувало шліфуванням каменю й уміло виготовляти лише найбільш примітивні глиняні посудини. Кампінійці займалися полюванням на оленів, диких коней і биків, а також рибальством. Для них характерним було також збирання й, зокрема, уживання в їжу дикоростучих злаків і в тому числі ячменю, зерна якого кампінійці вже роздрібнювали на зернотерках. Зі свійських тварина все ще була тільки собака. Судячи з невеликого розміру неглибоких напівземлянок, що служили кампінійцям житлами (діаметр яких не перевищував 6 м), їх мешканці не були ще цілком осілими, переходячи по сезонах на мисливські угіддя або на рибальські тони.
Соціальний устрій. Прояви вірувань. Пам’ятки образотворчого мистецтва неоліту. В неоліті панували первіснообщинні відносини, які, порівняно з попередніми періодами характеризуються певними соціальними зрушеннями. Це час племінного ладу, за якого економічною і соціальною основою був матріархальний рід із зародками переходу до батьківського права.
Продуктивні сили неоліту мали низький рівень, що виключало умови для розшарування суспільства. Колективні могильники, відсутність поховань, які відзначалися б особливим ритуалом чи пишністю, свідчать про рівність усіх членів роду. Знайдені у деяких могильниках кам’яні булави, очевидно, були першими символами влади, що почала зароджуватися.
Людність неолітичної епохи жила родовими общинами. Спірним є припущення, що в цей період виникає племінна організація. Але більшість дослідників вважає, що у окремих груп населення, зв’язаних родовими стосунками, і які мали спільну територію, одинакову культуру, мову, могли бути родо-племінні відносини.
З початком неоліту формується штучне, рукотворне середовище існування людини, розміри якого неухильно збільшувалися. Перехід в епоху неоліту до виробляючих, інтенсивних форм господарства сприяв поглибленню пізнання навколишньої природи, посилював потребу в узагальненнях існуючих понять, призводив до появи уявлень про світобудову загалом.
Людина як і раніше відчуває себе частиною природного організму. Однак світ і людина поступово починають мінятися місцями в цій взаємодії: тепер уже людина свідомо акцентує увагу на активній ролі не природи, а на своїй. Не характеристики природних процесів переносяться на колектив людей (кровно-родинну общину й плем’я), а навпаки, відносини усередині громади переносяться на природу, і вона починає осмислюватися за образом і подобою людського общинно-родового організму.
У неоліті уже з’явилося відчуття наявності деяких загальних зв’язків і закономірностей у навколишньому світі. Ця обставина проявилася, наприклад, у перевазі геометричних абстракцій в образотворчій передачі людей, тварин, рослин. Замість безладного накопичення магічних малюнків тварин і людей головне місце у зображенні посів абстрактний орнамент.
Однією з основ світогляду неоліту було відчуття приналежності до певної території. У зв’язку з цим у людини виникає уявлення про безпечний, зрозумілий для неї, упорядкований простір, що позначається як космос. Його центр – місце народження світу, збігається з місцем поселення. Людина сприймається як його складова. Виникає принцип зіставлення різних форм життя за ознакою їх віддаленості чи наближеності до центру, а разом із тим і до людини.
Створення точки відліку якостей дозволило вибудувати ієрархію життєвих цінностей. Людина починає конструювати сюжет – розповідь про походження і функціонування фрагментів світобудови. До числа найбільш давніх належать описи створення світу – космогенез. Його суть у перетворенні хаосу, як невпорядкованості і дисгармонії, у космос, у всьому розмаїтті способів його існування: небо і земля, темрява й світло, діл і вода, аж до людини і її знарядь. Головна роль у цьому, звичайно, належить деміургу – творцю, в якому вгадується ідеальний варіант людини.
Зі збільшенням персонажів, які беруть участь у моделюванні космосу, дублером деміурга стає культурний герой, що вважався часто засновником роду. Варіаціями основного космогонічного сюжету можна вважати астральні міфи, які розповідають про походження світил; антропо- і теогонічні міфи – про походження людини і богів; етіологічні, що пояснюють принципи соціального й природного устрою; календарні – присвячені змінам пір року; есхатологічні – про кінець світу. Всесвіт набував вигляду символічної системи, яка пояснює основні характеристики життя і слугує свого роду наочним посібником для класифікації.
Найбільш популярним варіантом моделі космосу в неоліті було ,,світове дерево”. Аналогом ,,світового дерева” могло слугувати тіло людини або тварини, ріка, гора тощо. І міфологічні моделі, і міфологічні сюжети були складовою ритуалів, покликаних підтримувати світовий порядок. Своєрідною ритуальною дією можна вважати і виробничі акти.
Для палеоліту можна було розглядати хід розвитку мистецтва як загальний, такий, що має приблизно однаковий характер для різних областей земної кулі. Тепер у мистецтві проявилися яскраві локальні особливості. Творчість людей у районах із розвиненим землеробством була пов'язана з новими формами виробництва, на відміну від північних лісових областей, де головним залишалося полювання і зберігалися давні традиції наскального мистецтва.
Культуру неоліту пронизує ритм: величезного значення набувають музика, час і простір звуку. Найбільш характерним проявом цієї ритмічності просторово-часової основи культури є пануючий у ній майже безроздільно орнамент.
Головним образотворчим досягненням цієї епохи стала композиція, тобто художній простір, який мав змістовний центр і був оформлений відповідно до правил його сприйняття. Перевага надається не емоціям, пов’язаним із якоюсь подією, а уявленню про її місце в ряду подібних. Художня форма стає демонстратором світоглядних концепцій. Зміст багатьох із них залишається загадкою. Найбільш повно нові стандарти художньої практики заявили про себе в гончарному ремеслі.
Керамічні вироби неоліту і раннього енеоліту демонструють один із важливих ступенів художнього узагальнення й основним показником цього узагальнення є ритм. Почуття ритму з'являється тільки в неоліті як прагнення впорядкувати й, організувати простір. Завдяки розмальованому посуду різних епох ми можемо бачити, як вчилася людина узагальнювати свої враження від природи, групуючи й стилізуючи предмети і явища так, що вони перевтілювалися на стрункий геометризований рослинний, тваринний чи абстрактний орнамент.
Орнамент або окремі знаки-символи виражали відповідні релігійно-міфологічні уявлення. Прагнення покрити щойно виліплену судину насічкою або прикрасити дерев'яний черпак головою качки, припускало наявність ,,обличчя” або ,,душі” предмета. Себе людина теж прагнула прикрасити намистом, браслетами, візерунковими тканинами і виділитись серед інших забарвленням тіла.
Прикрашаючи посудину, художник осягав і вводив у побут різні типи симетрії. Багаторазово повторюючи окремі елементи візерунка, він послідовно підкоряв їх певному ритму. Орнаментальні смуги були завжди органічно пов’язані з формою виробу. Більш того, первісний гончар завжди прагнув за допомогою орнаменту виявити й підкреслити особливість конкретної форми.
Щоб елементи орнаменту точно збігалися й відповідали формі предмета, майстру потрібно було все розраховувати. Усе це було наслідком неусвідомленої потреби зрозуміти навколишній світ, привести свої уявлення до якоїсь рівноваги.
У живописі і наскальній графіці вперше в первісному образотворчому мистецтві чітко простежується прагнення до витонченості. Блискуче досягає цієї мети, наприклад, зображення жінки, що збирає на дереві дикий мед (Арана, Східна Іспанія). Одна її рука тримає високу посудину, а друга занурена в легку хмару бджолиного рою. Перед нами відбите фарбою на камені, справді поетичне бачення, яке гармонійно поєднує красу людини з природою.
У неоліті переважають не розрізнені зображення окремих фігур, а пов’язані композиції й сцени, де людині належить чільне місце.
Подібних сцен багато серед наскальних розписів в Африці, в Іспанії, їх динаміка й ритм іноді разючі, захоплюючі. Стрільці з луками наздоганяють оленя; на іншому малюнку вони змагаються, стрімко мчать, припадають на коліна, сплітаючись; на третьому – летять і кружляють у танці. Але самі фігури – це, власне, знаки людей, а не люди: чорні силуетні фігурки, що тільки завдяки своїй шаленій рухливості створюють враження життя.
