Лекція 3. Європа та близький схід в епоху палеоліту План:

1. Проблема походження та еволюції найдавнішої людності.

2. Проблема хронології та періодизації кам’яного віку.

3. Заселення Європи первісними людьми.

4. Нижній палеоліт.

5. Середній палеоліт.

6. Верхній палеоліт.

Література:

Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: Вища школа, 1972. – С.29-59.

Всемирная история: В 10-ти т. – Т.1. – М.: Гос. изд-во полит. л-ры, 1955. – С. 17-53; 24-105.

Монгайт Л.А. Археология Западной Европы: В 2 кн. – М.: Наука, 1973. – Кн.1. Каменный век. – С. 104-204.

Марджори, Чарльз Квенелл Первобытные люди. – М.: Центрполиграф, 2005 //bibliotecar. ru /Central. Yudi/3-8 htm

Археология: Учебник / Под ред. академика РАН В.Л. Янина. – М.: Изд. Моск. ун-та, 2006. – С. 39-112.

Титов В.С.История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. – Т.1. Ч.І. Гл 1 // http // gumilevicha. culichci. net / HEU. 1101 htm

1. Проблема походження і еволюції найдавнішої людності

Питання про походження культури людства тісно пов’язане з питанням про походження людини. Незважаючи на спроби частини вчених розбити теорію Дарвіна, вона протягом багатьох десятиріч підтверджується цілим рядом нових наукових відкриттів. Зокрема, встановлена цим вченим генеалогія людини була одним з найбільших досягнень людської думки. Але ні сам Дарвін, ні його учні інколи не могли пояснити, де грань між мавпою і людиною.

Людина з самого початку відрізнялася від мавпи новими якостями, які не зводяться до її біологічних особливостей, хоч би які важливі були ці особливості. Вся створена людиною культура говорить про це.

,,Праця, – як пише Енгельс, – основна і перша умова людського життя до такого розуміння, що ми повинні сказати: праця створила людину”.

В чому ж знову ми знаходимо характерну ознаку людського суспільства, яка відрізняє його від стада мавп?

Праця починається із виготовлення знарядь. Це особливо важливо для археологічної науки, яка безпосередньо вивчає історію знарядь праці.

Дерев’яне знаряддя можна зробити тільки з допомогою кам’яного. Де не було кам’яних знарядь, там не було людини. Знайдений оброблений камінь є найпевнішою ознакою діяльності людини.

Точний час виникнення людини й досі не встановлений. Ще в XIX столітті деякі вчені намагалися розв’язати це питання. Вони виходили з визнання еолітів виробами людських рук і навіть встановлювали їх еволюцію. Але цей шлях завів у третинний період.

Нагадаємо геологічну періодизацію землі. В архейську еру Земля була ще розпеченою, і тільки в її завершальний період з’являються перші примітивні організми. У фауні кембрійського, силурійського і девонського періодів панували безхребетні; у фауні кам’яновугільного і пермського періодів – земноводні. Мезозойська ера – час панування плазунів – ділиться на: тріас, юра і крейду. Кайнозойська ера – час панування ссавців – ділиться на третинний і четвертинний періоди. Приблизно 900 млн. років тому починається палеозойська ера, третинний період обчислюється десятками мільйонів років, четвертинний період почався близько 1 млн. р. тому.

Існування людини в третинний період неможливе і палеонтологічно. Еволюція мавп вивчена добре. В останні епохи третинного періоду з’являються такі роди як дріопітек: спільний предок горили, шимпанзе, гібона і людини, потім рамапітек, австралопітек та інші форми, зв’язані з людиною ближче, але все ще безумовно мавпи.

Ранній людський колектив у науковій літературі звичайно називається ,,первісним людським стадом”.

Третинний період – поділений на палеогеновий та неогеновий періоди. Останній – час існування вищих мавп, людиноподібних.

Четвертинний – починається з виділенням людини з тваринного світу і триває до тепер. Його ще називають антропогенним періодом.

Серед сучасного тваринного світу найближчі до людини – шимпанзе, горила, орангутанг, гібон.

Праця мала колективний характер. Вона і звукова мова були основними і вирішальними факторами в процесі перетворення мавпи в людину!

Цей процес відбувався в умовах теплого та сухого клімату на просторах великого Середземномор‘я (Старий світ, від сучасних західних берегів Південної Європи і Африки до берегів Тихого та Індійського океанів; входили також Кавказ, Середня Азія та південь Східної Європи).

Найдавніші людські істоти. Вважається, що головним критерієм формування людини є виготовлення перших знарядь праці. Сталося це близько 2,5 млн років тому у Східній Африці й знаменувало собою початок нової ери в історії землі – антропогену, а також початок історії людства та початок палеоліту за археологічною періодизацією.

Людина вміла (Homo habilis) є представником найдавніших людських істот, що вперше почали виготовляти знаряддя з каменю близько 2,5 млн років тому і вимерли 1 млн років тому. Ці найдавніші представники роду Homo дуже нагадували австралопітекових, однак розмірами тіла та об'ємом мозку дещо перевищували останніх. Зріст Homo habilis сягав 150 см, вага – 50 кг, а мозок – 800 см3. Їхні примітивні кам'яні знаряддя дістали назву галькових, оскільки являли собою звичайну кварцитову або крем’яну річкову гальку, один кінець якої дещо загострений кількома грубими, але цілеспрямованими відколами. Ці грубі, рубальні знаряддя давали змогу першим людським істотам добувати поживний мозок із кісток з'їдених хижаками травоїдних. Перші людські істоти за своїм раціоном значною мірою були стерв'ятниками і не гребували рештками трапези хижаків. Суттєвим доповненням до харчового раціону було збирання їстівних рослин, плодів, коренів, а також спорадичне полювання, в тому числі, мабуть, на австралопітеків. Виявлені рештки укриттів Homo habilis, що нагадували примітивні житла.

Уперше кістки Homo habilis були знайдені в 1960 р. Люїсом Лікі в Олдувайській ущелині. Вони залягали в шарі (де містилися також кістки викопних тварин та галькові знаряддя), який датувався часом 1,7–2 млн років тому. Син Люїса Річард Лікі у 1972 р. знайшов на березі озера Рудольф у Кенії значну кількість кісток Homo habilis, у тому числі рештки черепа, який, попри більшу об’ємність порівняно з черепом з Олдувею, мав вік більш як 2 млн років тому. Пізніше рештки Homo habilis виявили в Ефіопії (Хайдарі) та в Південній Африці, у печерах Штеркфонтейн і Сварткранс. Дослідники припускають, що зі Східної Африки Homo habilis переселилася до Аравії та Близького Сходу, де відомі місцезнаходження характерних галькових знарядь.

На думку деяких дослідників, показником належності до людських істот (гомінідів) є не тільки перші виготовлені знаряддя праці, а й деякі біологічні особливості – так звана ,,гомінідна тріада”. До таких ознак належить об’єм мозку (більш як 800 см3), рука з протиставленням великого пальця іншим та прямоходіння. Однак якщо визначати первісну форму людських істот за цими ознаками, то згаданим критеріям більше відповідає не Homo habilis, а значно розвинутіша форма гомінідів – пітекантроп.

Пітекантроп (мавполюдина) відомий також під назвами архантроп та Homo erectus (людина прямоходяча). Вперше був відкритий Е. Дюбуа у 1891 р. на острові Ява в Індонезії. Це була кремезна істота на зріст до 170 см, вагою сучасної людини і середнім об’ємом мозку 800-1100 куб. см. Череп пітекантропа характеризувався архаїчними рисами: неабиякою товщиною, похилим лобом, розвиненими надбрівними дугами, що утворювали характерний козирок. Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови. Архантропи втратили значну частину волосяного покриву тіла. Натомість у них з'явилися потові залози для регуляції температури тіла, що давали можливість їм мешкати на спекотних рівнинах Африки, не перегріваючись під променями тропічного сонця.

Пітекантропи були вмілими мисливцями на великих травоїдних. Вони полювали на копитних (оленів, антилоп, коней) і навіть товстошкірих (слонів, носорогів, гіпопотамів). Основною мисливською зброєю був дерев’яний спис із загостреним і обпаленим для міцності кінцем та ручні рубила – масивні, оббиті з двох сторін крем’яні знаряддя мигдалеподібної форми. Однак рубила були властиві лише африканським та європейським пітекантропам, на півдні та в Південно-Східній Азії вони не набули поширення.

Рештки пітекантропів відомі не тільки на батьківщині людства у Східній Африці (Кенія, Танзанія, Ефіопія), а й в Алжирі (атлантроп), на півдні Європи, в Китаї (синантроп), Індонезії. Пітекантропи з'явилися в Африці 1,7 млн років тому, звідки 1,2 млн років тому розселилися на Близький Схід аж до Кавказу, а далі, просуваючись на схід, потрапили до Центральної Азії, Індостану, Індокитаю, на південь Китаю. До Західної Європи пітекантропи потрапили з Північної Африки через Гібралтар близько 1 млн років тому. Їхні кістки та сліди життєдіяльності відомі в Іспанії (Атапуерка), у гротах Валоне та Лазаре на півдні Франції. Приблизно в цей же час пітекантропи з Близького Сходу через Балкани просуваються у Центральну Європу та на південь Східної.

Освоєння архантропами помірної зони Північної півкулі стало можливим лише завдяки вогню, який, судячи з шарів попелу на стоянках, був добре відомий пітекантропам. Вогнище не тільки гріло, воно захищало від хижаків, на ньому готували їжу, гострили списи. Завдяки вогню людям вдалося не тільки заселити безмежні території південної Євразії, а й витримати наступ льодовиків, що розпочався з півночі. На деяких стоянках пітекантропів знайдено рештки примітивних жител. Пітекантропи зникли 150 тис. років тому, поступившись у Європі новому різновидові наших пращурів – неандертальцю.

Неандерталець (Homo neanderthalensis) або палеоантроп – різновид гомінідів, що мешкав у Європі та на Близькому Сході 150-28 тис. років тому. Дістав назву від долини Неандерталь у Німеччині, де вперше були виявлені кістки цього виду людських істот. Численні рештки неандертальців пізніше були знайдені в печерних стоянках Європи (Ля Мустьє, Ля Кіна, Ля Шапель-о-Сен, Ля Феррасі, Сен-Сезар, Спі, Монте-Чирчіо, Ле Фате 3, Крапіна, Кіїк-Коба, Заскельне V, VI та ін.). Значно менше їх виявлено на Близькому Сході (Шанідар в Іраку, Амуд, Табун І, Кебара в Ізраїлі) та в Центральній Азії (Тешик-Таш). Реконструкція палеантропа на основі кісток літньої людини з Ля Шапель-о-Сен у Франції сформувала наше уявлення про неандертальця як згорблену, незграбну істоту. Насправді, це були невисокі (1,5-1,6 м), але надзвичайно сильні, широкоплечі люди з дуже розвиненою мускулатурою і масивним скелетом. Сила їхньої руки у кілька разів перевищувала силу сучасної людини. Кисть руки масивна, з широкими фалангами, великими, міцними нігтями. Розвинені остисті відростки хребта свідчили про потужну мускулатуру.

Череп неандертальця великий і дуже масивний порівняно з черепом сучасної людини. Об’єм мозку (1500-1700 см3) дорівнював (а іноді й перевищував) об’єм черепної порожнини сучасної людини. Профіль лоба похилий, черепна кришка низька і довга, розвинені ,,козирком” надбрівні дуги, виступаюча назад потилиця, велике обличчя, скошене підборіддя, великий ніс, вип’ячені вперед щелепи. Враховуючи географію масових знахідок решток неандертальців у Європі, меншою мірою на Близькому Сході та в Середній Азії, а також інші дані, більшість сучасних дослідників схиляються до думки, що їхньою батьківщиною була саме Європа. Класичний неандерталець є наслідком еволюції пізніх пітекантропів Західної Європи під впливом несприятливих природно-кліматичних умов прильодовиків’я. Масивний кістяк, кремезна статура, розвинена мускулатура, устрій носової порожнини, що давав змогу вдихати холодне повітря, фахівці вважають наслідком пристосування до холодного прильодовикового клімату. Ймовірно, що широкі ступні ніг сприяли кращому пересуванню по глибокому снігові, а короткі кінцівки перешкоджали втраті тепла.

Класичні неандертальці в Європі мешкали приблизно 130 тис. (Крапіна) – 30–28 тис. років тому (Ля Юна, Сен-Сезар у Франції, Відія і Велика Печина в Хорватії, неандертальці печер Криму). На Близькому Сході неандертальці з’явилися пізніше, аніж у Європі, – близько 60 тис. років тому. Напевно, неандертальці прийшли у Західну Азію зі своєї батьківщини, тобто з прильодовикової Європи. Інакше кажучи, неандертальці Передньої Азії є не монолітною самостійною популяцією, а лише східною периферією світу європейських спеціалізованих палеоантропів. У Південно-Східній Азії, а також в Африці достовірні рештки класичних неандертальців невідомі.

Палеоантропи суттєво вдосконалили свою мисливську зброю за рахунок прогресу в обробці кременю. Якщо рубила пітекантропів виготовлялися шляхом двобічного оббивання цілих крем’яних гальок, то неандертальці виготовляли знаряддя зі спеціально зроблених заготовок – відщепів кременю. Їх відбивали зі спеціальних ядрищ кременю або нуклеусів. Ядрища палеантропів найчастіше мали дископодібну форму, а зняті з них відщепи, як правило, мали трикутні обриси. Тому трикутними були також основні знаряддя неандертальців – гостроконечники та скребла, що виготовлялися шляхом ретушування країв крем’яних відщепів.

Низький, похилий лоб неандертальців свідчить про недорозвиненість лобних доль мозку, що відповідають за складне асоціативне мислення, а також містять центри гальмівних процесів. Іншими словами, неандертальці, порівняно з сучасними людьми, були нездатні до складного, абстрактного мислення, а нерозвиненість гальмівних центрів робила їх збудливими й агресивними. Це в поєднанні з неабиякою силою неандертальців та досить ефективною зброєю зумовлювало часті кровопролитні сутички в первісних колективах, які становили серйозну загрозу для існування самої популяції палеоантропів. Саме ця обставина, на думку багатьох дослідників, стала визначальною у самознищенні класичних неандертальців, на зміну яким у Європі прийшла людина сучасного типу – Homo sapiens.

Homo sapiens (людина розумна), або неоантроп, відрізнявся від попередніх форм людських істот тендітнішою статурою і меншою силою, зате значно більшим об'ємом мозку, що сягав 2000 см3. Розвинені лобні долі були досконалим інструментом складної розумової діяльності. Структура мозку свідчить про врівноваженіший характер Homo sapiens, що робило його соціальною істотою. Тому в популяціях людей сучасного типу відбулася заміна природного добору соціальним.

Колективізм стимулював розвиток мовного апарату, що зумовило формування виступаючого підборіддя. Завдяки розвитку лобного відділу мозку деградував надбрівний виступ. Водночас зник такий архаїчний елемент обличчя наших пращурів, як прогнатизм – властиві мавпам виступаючі вперед верхня та нижня щелепи. Так сформувався вертикальний профіль обличчя сучасної людини.

Homo sapiens вважається власне людиною. Попередні форми гомінідів (людина вміла, пітекантроп, неандерталець) це ще не люди, а людські істоти, що, по суті, були перехідними формами від мавпи до власне людини – Homo sapiens, її досконалий мозок зумовив піднесення суспільства та культури на новий, вищий рівень розвитку. Здатність людини розумної до абстрактного мислення створила передумови для виникнення мистецтва, релігії, міфотворчості. З’являються перші витвори образотворчого мистецтва, найдавніші календарі, зароджується лічба.

Поява людини розумної спричинила небувалий прогрес матеріальної культури. Якщо неандерталець користувався нечисленними універсальними знаряддями (різні гостроконечники, скребла), то Homo sapiens – великою кількістю спеціалізованих знарядь із кременю. Це – скребачки для обробки шкіри, різці для обробки кістки та дерева, різноманітні наконечники мисливської зброї, ножі для м'яса і дерева, проколки для шиття одягу та взуття, сокири для рубання дерева та багато інших. Визначальною особливістю техніки обробки кременю стає масове використання для виготовлення знарядь – вузьких і довгих крем’яних пластин, знятих з призматичних нуклеусів. Тому виготовлені з таких пластин знаряддя Homo sapiens мають характерні видовжені пропорції.

З людиною розумною поширюються різноманітні знаряддя з кісток тварин: голки, шила, наконечники списів, гарпуни тощо. Археологами виявлено чимало витворів первісного мистецтва з кістки та бивня мамонта: статуетки жінок, тварин, різьблені зображення людей, тварин, геометричні орнаменти. Кістки великих тварин, зокрема мамонтів, використовувалися для будівництва жител.

Тривалий час згадані форми людиноподібних мавп та людських істот розглядалися як послідовні, генетично пов’язані етапи прогресивного розвитку гомінідів, який закономірно привів до появи людини сучасного типу. Вважалося, що кожна наступна форма людських істот була прямим генетичним нащадком попередньої і розвивалася безпосередньо з неї. Така прямолінійна схема антропогенезу сформувалася наприкінці XIX–на початку XX ст. за умов панування еволюціонізму в науці. Накопичення фактів, запровадження новітніх методик дослідження, а також перехід від прямолінійно-еволюціоністських схем минулого людства до розуміння багатоваріантності історії з найдавніших часів, внесли суттєві зміни в осмислення процесу антропогенезу сучасними вченими.

Спрощеним стадіальним уявленням про антропогенез уже давно суперечили численні палеоантропологічні знахідки, які свідчили про одночасне існування кількох різновидів гомінідів, частина з яких опинилася на узбіччі антропогенезу і вимерла, не залишивши нащадків. Виявилося, що Homo habilis тривалий час мешкали серед австралопітеків, а пізніше – серед пітекантропів. Останні, своєю чергою, співіснували з неандертальцями. A Homo sapiens протягом тисячоліть конкурував на теренах Близького Сходу та Європи з класичними неандертальцями.

Певні сумніви щодо чіткої стадіальності антропогенезу породжували і виявлені ще в 1931 р. на Близькому Сході в палестинських печерах Схул, Табун та Кафзех дуже давні антропологічні рештки людських істот з характерними ознаками Homo sapiens. Відомий палеоантрополог М. М. Герасимов, зокрема, писав із цього приводу: ,,Якби ці кістки були знайдені ізольовано від стародавньої фауни і мустьєрської індустрії, навряд чи всі вони були б визнані неандертальськими”. Виявлення кісток людини сучасного типу в шарах раннього палеоліту суперечило основним принципам панівної в недавньому минулому прямолінійної еволюціоністської схеми антропогенезу. Тому первісних людей із палестинських печер назвали сапієнтними неандертальцями, котрі буцімто переживали процес трансформації в неоантропів. Вважалося, що зрештою якась група їх еволюціонувала в людину сучасного типу близько 40 тис. років тому. Адже саме цим часом датувалися найдавніші рештки Homo sapiens у Європі.

Новітні генетичні дослідження кісток неандертальців та людини сучасного типу докорінно змінили спрощено-еволюціоністські погляди на антропогенез. Від середини 80-х років до аналізу палеоантропологічних матеріалів були застосовані нові методики визначення ДНК за кістками стародавніх людей. Виявилося, що генний набір Homo sapiens принципово відрізняється від геному неандертальця. Різниця між ними сумірна з різницею між геномом сучасної людини і шимпанзе. На думку відомих генетиків, що досліджували цю проблему, генетичний аналіз заперечує саму можливість походження сучасного людства від неандертальців і вилучає їх із числа наших прямих пращурів. Біомолекулярний аналіз ДНК засвідчує, що генетичні лінії палеантропів і неоантропів розійшлися приблизно 600 тис. років тому. Це спонукало дослідників переглянути традиційний погляд на згадувані антропологічні рештки з ознаками Homo sapiens з Близького Сходу та Африки, які раніше вважалися кістками сапієнтних неандертальців. За новітніми даними, в печерах Схул, Табун та Кафзех були знайдені рештки не палеоантропів, а архаїчних Homo sapiens, які мешкали на Близькому Сході вже 120–100 тис. років тому.

Рештки ранніх Homo sapiens в Африці ще давніші, ніж у Палестині, й датуються 100–150 тис. років тому. Маються на увазі палеоантропологічні матеріали з гроту Мумба (Танзанія), печер на р. Класіес та печери Бордер (Південна Африка), місцезнаходження кісток Омо І (Ефіопія). Ще старшими в Африці є рештки істот, які морфологічно являли собою щось середнє між пітекантропом і людьми сучасного типу. Це антропологічні матеріали з Нгалоба, Ндуту, Єясі в Танзанії, Флорісбад, Омо II, Кообі-Форо в Ефіопії, Брокен-Хілл у Замбії. Ці знахідки датуються часом 500–120 тис. років тому і відображають початок процесу трансформації якоїсь групи пізніх африканських пітекантропів в архаїчних Homo sapiens.

Все це дало підстави для висновку, що сапієнтна лінія розвитку намітилася в середовищі африканських пітекантропів іще до появи неандертальців. Ранні Homo sapiens відгалузилися від пізніх пітекантропів приблизно 150 тис. років тому в тій же Східній Африці, звідки пізніше розселилися на інші континенти.

Новітні дослідження генетиків показали незначну розбіжність генетичних наборів різних популяцій сучасних представників білої і жовтої рас. Обмеженість генетичної варіабельності у вихідців із Європи та Азії свідчить про те, що всі вони є носіями генів досить обмеженої кількості пращурів. Вчені намагалися пояснити цей феномен походженням сучасного людства від кількох чи навіть однієї жінки. Оскільки більшість дослідників вважають колискою людства Африку, то ця гіпотеза дістала назву ,,чорної Єви”.

На тлі бідності генного набору європейців, азіатів та похідних від них американців, вражає надзвичайне багатство геному корінних африканців. Була запропонована ще одна версія походження Homo sapiens. Її суть зводиться до припущення, що людство у процесі еволюції пережило ефект так званого ,,пляшкового горла”. Йдеться про те, що відносно недавно чисельність пращурів сучасного корінного населення Європи, Азії та Америки скоротилася до кількох або кількох десятків осіб, спадкоємцями генного набору яких є все населення Землі, за винятком вихідців з Африки, оскільки в останніх варіабельність геному значно більша, аніж у вихідців з Азії чи Європи. Постійна швидкість змін генного набору людини дала змогу визначити за допомогою бімолекулярного аналізу приблизний час проходження популяції Homo sapiens через згадане ,,пляшкове горло”. Сталося це приблизно 130 тис. років тому.

Узагальнюючи дані археології, антропології та генетики щодо походження Homo sapiens, сучасна наука дійшла таких висновків: найімовірніше, неоантропи формувалися 600–150 тис. років тому у Східній Африці на генетичній основі якогось різновиду пітекантропів. Згаданий феномен ,,пляшкового горла” пояснюється тим, що близько 130 тис. років тому нечисленна група ранніх Homo sapiens просунулася з Африки на Близький Схід, де вони тривалий час співіснували з іншими видами роду Homo, зокрема класичними неандертальцями, що потрапили сюди з Європи. Саме від нечисленної популяції архаїчних Homo sapiens Близького Сходу, відомих за антропологічними рештками з палестинських печер Схул, Табун, Кафзех, походять усі сучасні вихідці з Євразійського континенту. Цим можна пояснити споріднений між собою, але дуже бідний і одноманітний набір генів у європейців, азіатів та похідних від них мешканців Америки. Багатство геному корінних мешканців Африки пояснюється їхнім походженням від основного масиву неоантропів, що лишилися в Африці після переселення згаданої групи на Близький Схід.

Лише 40–35 тис. років тому, судячи з археологічних даних, неоантропи Палестини розселилися на схід – у Центральну, Південну та Південно-Східну Азію, а також на захід – у Європу. Якщо на півдні Азії архаїчні Homo sapiens, мабуть, застали рештки популяції пізніх пітекантропів, то в Європі вони зіткнулися з неандертальцями. Тут Homo sapiens мешкав поряд з класичним неандертальцем, очевидно конкуруючи з ним, 35–28 тис. років тому. Відсутність спільних генів у цих різновидів людських істот свідчить про те, що між ними не було шлюбних контактів. Новітні дослідження свідчать, що рештки колись численної популяції неандертальців зберігалися на півдні Піренейського, Апеннінського, Балканського півостровів та в горах Криму ще 28 тис. років тому, а за деякими даними, навіть 20 тис. років тому.

Ранні Homo sapiens відрізнялися від сучасних людей масивнішою статурою, розвиненою мускулатурою, значними розмірами черепа та зубів. У Європі вони дістали назву кроманьйонців (від печери Кро-Маньйон у Франції, де ще 1868 р. виявлено кілька їхніх поховань). З часом неоантроп став стрункішим, вищим на зріст, утратив певну частину волосся на тілі. Зменшилися розміри обличчя за рахунок збільшення мозкової частини черепа.

Антропологічний тип перших неоантропів не був однорідним і складався з кількох підтипів, у яких дослідники вбачають прообрази майбутніх рас. Унаслідок природно-кліматичних впливів на популяції ранніх неоантропів природний добір лишався потужним чинником антропогенезу. Людський організм пристосовувався до кліматичних особливостей різних регіонів. За умов холодного прильодовикового клімату формувалися кремезні, широколиці кроманьйонці Європи – пращури сучасних європеоїдів. У спекотній екваторіальній Африці почали формуватися адаптовані до вологих і спекотних тропіків темношкірі негроїди. Певні негроїдні риси простежуються у грімальдійському (від поховання в печері Грімальді в Італії) антропологічному типі півдня Європи, який відомий також у Східній Європі за похованням з Маркиної гори на Дону. В умовах різкоконтинентального клімату пустель Центральної Азії формувалися монголоїди, найдавніші рештки яких відомі з верхніх шарів печери Джоу-Коутянь під Пекіном. Бушмени пустелі Калахарі в Африці є реліктом одного з найдавніших різновидів Homo sapiens, який через Близький Схід, Південну Азію, Індокитай розселився до Австралії. Тож певні антропологічні паралелі поєднують бушменів та австралійських аборигенів із раніше згадуваними найдавнішими неоантропами з печер Схул і Табун Близького Сходу.

Прогресивний розвиток людського суспільства призвів спочатку до обмеження, а наприкінці палеоліту – до фактичного припинення дії природного добору, на зміну якому приходить соціальний. Наприклад, досконалий одяг і прогрес у домобудуванні ізолювали людське тіло від безпосереднього впливу природно-кліматичних чинників і наприкінці льодовикової доби процес расо-утворення різко загальмувався. Тим самим становлення людини сучасного типу (антропогенез) у цілому завершилося, хоча трансформація організму сучасної людини, пов’язана з процесами грацилізації, брахікефалізації, акселерації, триває.