2. Суспільно-політичне життя України. Формування багатопартійної системи.

Рішенням Президента Верховної Ради було видано указ про тимчасове припинення діяльності КПУ, вирішено створити тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управління у зв’язку з державним переворотом.

Так розпочався новий етап в історії України і її народу. Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив бажання громадян жити у вільній і незалежній, демократичній Україні. За це віддали свої голови 90,32% виборців, що брали участь у підтвердженні Акту про незалежність України.

Особливості формування багатопартійної системі на Україні зумовлені тим, що досвіт діяльності партії, що сформувалися на початку ХХ ст. був втрачений, а ідейно-теоретичні доробки, програмні документи, архіви цих партій – вилучені з обігу.

Довгий час політична надбудова суспільства не зазнавала суттєвих змін. Єдина на той час комуністична партія і підпорядковані їй громадські організації, у тому числі профспілки, комсомол, фактично втратили здатність до реформування, не змогли спрямувати свою діяльність в інтересах суспільства. Тому нові партії виникають в умовах багаторічного відриву громадян від політики, за наявність розриву у політичному досвіді поколінь.

Загальною специфічною рисою виконання майже всіх нових партій є те, що нинішня багатопартійність є те, що нинішня багатопартійність буде дозволена “зверху”, внаслідок постанов Верховної Ради СРСР і Верховної Ради України, а також скасуванням ст.6 Конституції Української РСР.

Тому перші громадські об’єднання, у тому числі Рух, с початку проголошував підтримку політики перебудови й офіційно не протиставляв себе владним структурам.

З певною долею умовності процес формування багатопартійної системи можна поділити на два етапи:

І-й з 1988-1990 рік. Його характерною ознакою є боротьба різних політичних сил навколо ідеї створення Народного Руху за перебудову;

ІІ-й від 1990 р. коли формуються нові політичні партії, оформлюється весь спектр політичного життя.

8 вересня 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову. На ньому було представлено 1109 делегатів які репрезентували 1247 установчих первинних груп. На з’їзд головою руху був обраний І.Драч, головою ради представників – В.Яворівський, головою секретаріату М.Горинь. Була прийнята програма Народного Руху України.

У ній проголошувався курс на політичне та культурне відродження України. Головна мета побудови демократичного й гуманного суспільства досягнення справжнього народовладдя, добробуту народу, відродження й всебічний розвиток Української нації.

Таким чином в Україні виникає досить могутня громадянська організація, що посіла на той час центристську позицію, об’єднує різні верстви суспільства. Діяльність Руху стимулювало створення багатопартійної системи. На початок 1991 р. офіційно зареєструвалися 13 партій. Базуючись на програмних документах можна виділити 3 основні течії: 1) національно-демократична (у ній переважають партії які входять в Рух); 2) ліберально-демократична; 3) комуністична (соціалістична).Національно-демократична течія не зважаючи на велику спорідненість програми положень, неоднорідна. Виразно виділяється національно-центристські угруповання уособлене УРП (Українська Республіканська Партія) 29-30 квітня 1990 р. у Києві установчий з’їзд партії. У лавах партії - 2300 осіб.Головна мета – створення Української незалежної соборної держави. Із національного питання УРП проголошує рівність громадян України незалежно від походження й національності, необхідність забезпечити культуру автономії всіх національних громад. Близьким за змістом до програми УРП є програма Української Християнсько-демократичної партії УХДП, установчий зміст якої відбувся 21-22 квітня 1990 р. в м. Львів.

Мета партії – досягнення політичної незалежності, ліквідація тоталітаризму як системи, наголошує на необхідність відновлення національної символіки і надання українській мови статусу державної, вважає за необхідне забезпечити внутрішній і міжнародний правовий захист Українського народу. Центральним питанням програми УХДП с релігійне питання: вимоги реабілітації релігії, вільна її пропаганда, надання рівних прав усім християнським церквам. Економічне питання – досягнення економічної самостійності, перехід до ринкової економіки, забезпечення пріоритету екології над економікою, створення власної валютно-фінансової системи і введення власної грошової одиниці, передача землі селянам.

У жовтні 1989 р. у Львові була створена Українська Національна партія, яка категорично відкидає можливість реформування суспільства в рамках соціалістичного вибору. Ідеологія українського демократичного націоналізму підтримувала українсько-селянська демократична партія УСДП, створена 9 червня 1990 року.

Ліберально-демократичний напрям представляють демократична партія України ДемПУ, ліберально-демократична партія ЛДПУ, соціал-демократична партія України СДПУ, об’єднана соціал-демократична партія України ОСДПУ, партія демократичного відродження України ПДВУ, партія “зелених” України ПЗУ. Демократичної партії виступають за свободу економічної діяльності, рівноправності всіх форм власності та господарювання, ринкову економіку, економічну безпеку, за відродження й вільний розвиток культури українського народу, всіх національностей та етнічних груп, які живуть на території України. До подій 18-19 серпня 1991 р. вирішальний вплив на політичне життя республіки має комуністичне (соціалістична) течія, уособлювань комуністичною партією Україні і нечисленними робітничою (марксисткою) демократичною партією, спілкою трудящих за соціалістичну перебудову, вітчизняний форум, об’єднання єдність за комунізм і соціалістичні ідеали. Об’єднують їх прихильність до соціалістичних шляхів розвитку суверенної України у складі оновленого Союзу, а також ідея необхідності доведення до кінця справи побудови соціалізму. У зв’язку з серпневими подіями 30-го серпня 1991 р. був оприлюднений указ Верховної Ради “Про заборону діяльності Компартії України. Указом від 30 серпня майно Компартії України передавалося на баланс Верховної Ради і відповідним місцевим Радам народних депутатів. Оприлюднені факти незаконного використання КПУ коштів державного бюджету. Лише за 1981-1990 рр. на потреби номенклатури було їх витрачено 30 млн.крб. Партійні структури брали участь у комерційній діяльності. Після заборони КПУ, верстви населення, що підтримують ідеї марксизму-ленінізму і стоять на шляху соціалістичного розвитку країни створили у жовтні 1991 р. Соціалістичну партію України СПУ на чолі з О.Морозом. Мета партії – боротьба за соціальний захист трудящих, очищення марксизму-ленінізму і боротьба за владу парламентським і конституційним шляхом. Принципова зміна політичної ситуації це проголошення Акту про незалежність України вимагає значного перегляду програмних документів усіх партій. Ця робота проведе до появи більшої кількості концепцій що до майбутнього України в умовах незалежності.Із проголошенням незалежності України особливого значення набувають економічні проблеми. Економіка сьогодні – найголовніша галузь суспільного життя, з реформуванням якої чисельні верстви суспільства пов’язують надії на краще майбутнє, на гідний спосіб праці і життя. На фоні загальносоюзних показників економічного розвитку ситуація в Україні ще на кінці 80 років дещо відрізняються на краще. У першому півріччі 1990 р. валовий національний продукт збільшився порівняно з тим же періодом 1989 р. на 1,7%, національний доход - на 0,9%, обсяг промислової продукції – на 0,7%, продуктивність суспільної праці – на 1,9%.У 1989 р. відбулися зрушення у фінансовому оздоровленні економіки: вдалося перекрити дефіцит бюджету на 1,8 млрд. крб., скоротити на 1/3 емісію грошей, одержати понад 2 млрд. крб. прибутку. Незважаючи на це, посилилися негативні тенденції в економіці, перш за все на товарному ринку. На більшість товарів народного споживання на послуги населення у першому півріччі 1990 р. ціни зросли на 2,6%, а на групу непродовольчих товарів – на 6%.

У стані тотального дефіциту знаходилися близько 1200 асортиментних груп товарів. Зросла інфляція, на 1990 р. досягла 8,5 – 11%.

Через 5 років з початку перебудови вже остаточно стало зрозуміло, що розроблені союзними і республіканськими урядами заходи оздоровлення економіки не зачепили її основ, характеризувалися нестабільністю, відсутністю системності, спробою вирішити глобальні проблеми, не створивши необхідних умов.

Стало зрозуміло, що без реального державного суверенітету, в тому числі й економічного, істотних зрушень досягти буде неможливо. Першим кроком у теоретичній розробці цієї проблеми була концепція регіонального госпрозрахунку, запропонована литовськими вченими у жовтні 1988 р. Вони першими доводили необхідність заміни адміністративно-командних методів управління економіки, формування республіканського та місцевого бюджету, права самостійного визначення експортної політики.

Основні принципи регіонального госпрозрахунку були закладені у формулі «4С» – самостійність, самоуправління, самоокупність, самофінансування.

Незважаючи на сильну політичну протидію центральної влади, ця концепція досить швидко набула підтримки на місцях, у союзних республіках.

Україна, як і РРФСР має досить сприятливі умови для самостійного розвитку.

Про це свідчить досить могутній індустріальний, агропромисловий, та науково-технічний потенціал. Республіка з кількістю населення = 52 млн. осіб посідає 5 місце в Європі, її державний суверенітет поширюється на територію 603,7 тис.км. Маючи лише 2,7% земельної території , 18% населення, 15,5% основних виробничих фондів СРСР, Україна виробляла приблизно 17,4% промислової, 22% сільськогосподарської продукції.

У 1988 р. питома вага України у загальносоюзному видобутку залізної руди досягав 46,4% виплавка чавуну 41,4%, випуску сталі, готового прокату, сталевих труб – 35%.

В Україні вироблялося понад чверть багатьох видів машин і устаткувань, 35,6% телевізорів, більш як ½ цукру, більш як 1/3 олії.

Проте така структурна орієнтація нашого народного господарства викликала глибоку економічну кризу. Загальновиробничі пропорції, що оформилися під тиском центру, залишилися орієнтовані на виробництво засобів виробництва. Їхня вага у загальному обсязі промислової продукції становить близько 72% / 27,9 припадає на товари народного споживання.

Соціально-економічна ситуація в Україні погіршувалася в наслідок того, що оборонні галузі промисловості які мали винятковий пріоритет розвитку, використовують велику частину загальнонаціональних ресурсів їх обслуговували 2/3 науково-технічного потенціалу, довгий час не робили майже ніякого внеску в цивільне виробництво. Це спричинило занепад таких найбільш прибуткових сфер економіки, як легка, лісова і харчова промисловість.

Складне фінансове становище України. Не маючи на відміну від прибалтійських республік золотого запасу в іноземних банках, України до того ж не мала права на регулювання цієї найважливішої сфери життя. Через це за 1980-89 рр. бюджет республіки став дефіцитом. Доход зріс у 1,2 рази, а витрати збільшились у 1,8 разів. Свою роль у цьому відіграв і нееквівалентний товарообмін, за умовою якого республіка вивозить продукції на 40,06 млрд. крб., а ввозить на 36,43 млрд. крб. Обтяжував фінансову систему республіки великий обсяг сплати податку з обороту у союзному бюджеті, після чого залишалося 60% (7-8 млрд. крб.) від його загальної суми. У той же час практично весь податок з обороту залишався у бюджетах Прибалтійських республік, республік Середньої Азії, Грузії, Вірменії, Азербайджану. Щорічно близько 100 млрд. крб. (три річних бюджету) вилучали з України союзні міністерства і відомства.

Фінансовому оздоровленню економіки мало сприяти скорочення управлінських структур (утримання управлінських структур однієї області коштувало 800 млрд. крб.). Проте ці заходи не дали належного ефекту.

Особливу складність для розвитку економіки України в умовах суверенітету становить загострення дефіциту паливно-енергетичних ресурсів. Безгосподарне ставлення до природних багатств призвело до того, що за 1970-1988 рр. на території республіки видобуток нафти скоротився на 61%, газу на 47%, торфу на 51%. Великі сировинні можливості республіки значною мірою вже вичерпані.

В умовах переходу республіки до ринкових відносин велику проблему становить структурна переорієнтація економіки на потребу людини, забезпечення пріоритетності розвитку легкої, лісової та харчової галузі. Особливе занепокоєння викликає сільське господарство. Сьогодні село знаходиться у стані занепаду. Лише за 18 років 1969-1987 рр. в Україні зникли 1502 села, а кількість сільського населення зменшилась на 6 млн. чол. Щорічно на малородючих землях вмирає 80 сіл, до міста перебираються 200000 молодих людей. Перевищення смертності над народжуваністю – тяжкий докір представникам влади. Бо тільки 2% сіл у республіці забудовано комплексом, ½ населених пунктів не мають шкіл, 60% відділів зв’язку, закладів побутового обслуговування. Тільки 7% має газові, 15% водяні мережі, а 1100 сільських населених пунктів користуються привізною водою. І навіть за цих умов у 1989-90 рр. був зібраний добрий врожай зернових. Колгоспи і радгоспи одержали майже 10 млрд. крб. прибутку, що на 2,5 млрд. більш ніж у 1988 р.

Комплекс великих і складних проблем у сільському господарстві, необхідність пошуку нових економічних методів управління, зумовили прийняття Верховною Радою УРСР закону про пріоритетність суспільного розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві. У ньому зафіксовано також можливе положення, як надання рівних прав фермерським хазяйствам, колгоспам, радгоспам на організацію виробництва та володіння продукцією.

Особливість нинішнього етапу розвитку республіки полягає у великій екологічній небезпеці, що загрожує генетичному існування нації, особливо після Чорнобильської катастрофи. За кількістю технологічного бруду на душу населення Україна займає перше місце не тільки в СРСР, а у всій Європі. Зона екологічного лиха охопили більше 15% її території. На землях республіки виробляють 40% атомної електроенергії колишнього Союзу, хоча 80% її території не придатні для будівництва АЕС та захоронення атомних відходів. Після аварії на Чорнобильської АЕС на 80% території України фіксується підвищення радіаційного фону. Дніпро, який забезпечував водою 36 млн. мешканців України, 10 тис. Підприємств знаходиться на межі радіаційного завантаження і до того поглинає що ½ всіх забруднювачів республіки.

З метою здійснення позитивних зрушень в екологічній ситуації у березні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову “про екологічну обстановку в республіці та заходи щодо її поліпшення”. У ній передбачалося: 1) провести нове промислове будівництво у великих містах і районах з підвищенням рівнем забруднення навколишнього середовища; 2) повністю припинити до 2000 року скидання у водойми забруднених стоків; 3) широко застосовувати біологічні засоби захисту сільськогосподарських культур та ін.

За підсумками розвитку в першому півріччі 1991 р. відбулося зниження обсягів виробництва практично в усіх галузях народного господарства. Валовий національний доход у порівняльних цінах становив 92,2%, а вироблений національний доход – 90,7% до рівня першого півріччя 1990 року.

За цей же період суттєво знизився обсяг промислового виробництва загалом на 5,2% а продуктивність праці на 2,1%.

В Україні налічувалося понад 3,5 тис. Збиткових підприємств, кожне шосте – не виконало своїх договірних зобов’язань. На березень 1991 р. через відсутність імпортної сировини у легкій промисловості припинили Рабату 80 підприємств із 60 тис. працюючих. Продовжує знижуватись видобуток основних паливно-енергетичних ресурсів – нафти, газу, вугілля. Загрозливого характеру набула емісія грошей.

Ситуація таким чином вимагала рішучих заходів, щодо стабілізації економіки.

4. З прийняттям Декларації про державний суверенітет України та проголошення Акту про незалежність відкрилися нові обрії для участі України у розвитку світової цивілізації.

У світі Україна відома як фундатор і член ООН, її представники працюють у 15 організаціях, що створені при ООН.

За післявоєнний період Україна приєдналася до 150 міжнародних конвенцій і угод у сфері захисту прав людини, економічного співробітництва, охорони навколишнього середовища.

Україна згідно з її Статутом ООН (ст. 52) має незаперечне право бути учасником загальноєвропейських угод. Активно впливати на творення міжнародної політики.

На нинішньому етапі розвитку України створюються нові можливості для розвитку так званої двосторонньої дипломатії. Вже підписані двосторонні угоди про розвиток економічного та науково-технічного співробітництва між Україною та Туреччиною. Болгарією на період 1989-1995 і до 2000 року. Відкрилися генеральні консульства США, Канади, Франції, Австрії та інші в Києві.

Приоритетним напрямком зовнішньополітичної діяльності стає розвиток двохсторонніх взаємин з країнами, де Україна має свої особистості національні інтереси. Це перш за все Канада. Польща, Австралія та інші в яких проживає багато громадян українського походження. Чисельність Української діаспори за кордоном досягає 10 млн. чол. Близько 3% загальної їхньої кількості проживає у Новому Світі – Канада, США, Аргентина, Бразилія. У США більшість українців становить міське населення східних штатів Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Іллінойс, Пенсільванії.

У Канаді, незважаючи на наявність кількох міграційних хвиль, найчисельнішою була саме аграрна (1891-1914). В наслідок цього і нині українці становлять досить значний відсоток сільського населення провінцій Саскачеван – 38,8%, Манітоба – 28,7%, Альберта – 26,6%, Британська Колумбія – 21,7% (дані за переписом 1981 р.)

В одній з цих провінцій Саскачеван набула чинності Угоди про співробітництво з Україною у галузі освіти. Це перша угода, укладена між Міністерством народної освіти України та провінціальним міністерством освіти Канади.

Ознакою змін у відносинах з українцями за кордоном є виникнення необхідності спілкування та співробітництва з українцями, що проживають у країнах Східної Європи, на Балканах.

Декларація про державний суверенітет України, проголошення незалежності створили правову основу для розробки власної системи (регулювання відносин із світовим господарством. Законом Верховної Ради про зовнішню економічну діяльність (16.04.91 р.) визначає новий механізм економічних стосунків, проведення якого є прерогативою вищих органів законодавчої та виконавчої влади України.

З метою включення України до широких світогосподарських зв’язків відбулися візити Президента України Л.М.Кравчука до США, Канади, Швейцарії, Угорщини.

Під час візитів було з’ясовано, що у широких колах підприємств, фінансистів зростає інтерес до встановлення й розвитку довгострокових економічних зв’язків з Україною.

Отже Україна втупила на важкий шлях боротьби за краще майбутнє свого народу, за відродження нації, за гідний спосіб життя всіх громадян держави.

3. Україна в роки незалежності .

   Процес відродження української незалежності був започаткований історичними актами: Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року.

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, на якому 90 % громадян висловилися за незалежну Україну. Водночас було обрано Президента республіки – Л. Кравчука (понад 60 % голосів).

Реакція світового співтовариства на результати всенародного референдуму була виявлена в тому, що тільки за грудень 1991 року 68 держав визнали незалежність України.

Упродовж 1992 року Україну визнали ще 64 держави.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України, перш за все, звернули увагу на розбудову власних Збройних сил. Розпочалося реформування військових, управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів.

16 листопада 1994 року Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантії безпеки з боку ядерних держав.

Подальшими кроками до перетворення України з союзної республіки в самостійну державу були:

• вихід України з рубльової зони (постанова від 9 вересня 1991 року вводить в обіг купони багаторазового використання);

• Закон “Про громадянство України” (8 жовтня 1991 року), згідно з яким громадянство надавалося всім, хто мешкав на її території, не був громадянином іншої держави та не заперечував проти цього;

• Закон “Про державний кордон” (7 листопада 1991 року);

• затвердження мелодії національного гімну “Ще не вмерла Україна” (указ Верховної Ради від 15 січня 1992 року);

• проголошено державний прапор – синьо-жовтий та затверджено малий герб України – тризуб (28 січня 1992 р.).

З метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів в Україні Верховна рада Законом від 5 липня 1991 року запровадила Інститут Президентства.

Нагляд за точним виконання законів на всій території республіки відповідно до Закону України “Про прокуратуру”, прийнятий 5 листопада 1991 року, покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд розпочалася розбудова досить стрункої та зваженої системи управління, проте майже з початку своєї діяльності вона стала давати збій. Механізм влади показав свою недосконалість. Замість цивілізованого розподілу влади виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, Верховна Рада та Уряд.

Найслабшою ланкою у трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але у критичні моменти перетворювався на головного винуватця. У результаті своєї діяльності змінилося чотири уряди:

• В. Масола (травень-жовтень 1990 р);

• В. Фокіна (листопад-жовтень 1992 р.);

• Л. Кучми (жовтень 1992 – вересень 1992 р.);

• Л. Кравчука – Ю. Звягільського (вересень 1993-червень 1994 р.).

Крім того, послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, так необхідну в умовах перехідного періоду. І як результат – рішення про проведення в першій половині 1994 року дострокових виборів Верховної Ради та Президента України за мажоритарною системою (висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками).

11 травня 1994 року нова Верховна Рада розпочала свою роботу. Головою українського парламенту став О. Мороз.

Протягом червня-липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув Л. Кучма.

Новобраний президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада активізувала свою законотворчу діяльність.

Було значно розширена правова база реформ (прийнято 753 закони); почався перехід до організації роботи депутатів на постійній основі; прийнята нова Конституція України (28 червня 1996 року).

Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Залишалася слабка позиція Кабінету Міністрів. Один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень-березень 1995), Є. Марчука (березень 1995-травень 1996), П. Лазаренка (травень 1996 – липень 1997 ).

У березні відбулися чергові вибори Верховної Ради за мажоритарно-пропорційною системою.

Отже, державотворчий процес після проголошення незалежності України протікав суперечливо та неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зміни – створено Збройні сили республіки, в основному сформовано правове поле для державотворчого процесу, а другого боку – зростання протиріч у деяких різних гілках влади, корупція та протекціонізм у державних структурах, прогресуюче падіння авторитету всіх гілок влади.

Як свідчить історичний досвід, реальна незалежність передбачає перш за все економічну незалежність. Тому першочерговим завданням був перехід від командної до ринкової економіки.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності (Закон “Про економічну незалежність України”, серпень 1990 р. та постанова Верховної Ради “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, листопад 1990 р.), які визначили мету і основні напрямки розвитку економіки.

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї моделі переходу до ринку, а була втягнута в ринкові перетворення за російським зразком, зокрема застосування “шокової терапії”, тобто зняття державного контролю над ціноутворенням. Однак прагнення уряду, який очолював В. Фокін, провести систему контрзахисту для захисту національних інтересів України та пом’якшити удар “шокової терапії” не справдилося. На заваді став брак політичної, технічної готовності управлінського апарату для реалізації намічених планів.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що в Україні існують ознаки глибокої економічної кризи:

• обсяг продукції промисловості на кінець квітня 1992 р. скоротився на 14,1 %;

• виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20 %;

• продовольчих товарів – на 32 %.

І як результат – відставка кабінету В. Фокіна восени 1992 року.

У пошуках ефективної моделі формування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому зосереджена основна частина виробничого потенціалу країни.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І-ІІІ кварталів 1992 р. становить 20 %.

Критичною була ситуація в фінансовій сфері. На початку 1993 р. уряд підняв фінансові ціни на 1,8 раз. За даними Світового банку, в другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищий у світі та перевищував показники часів світової війни.

Криза ставила під сумнів державну незалежність. За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма в жовтні 1994 року проголосив нову соціально-економічну стратегію, а саме:

• фінансова стабілізація (головне завдання якої послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи);

• регульована та контрольована державою лібералізація цін;

• структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора;

• децентралізація управління економікою;

• лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків;

• соціальний захист.

Перші кроки на цьому шляху були рішучими. Вийшли постанови про підвищення зарплат, пенсій, стипендій, про лібералізацію цін та експорту. Рішучість певною мірою обумовлювалась вимогами Міжнародного валютного фонду в обмін на надання Україні позик.

За чотири роки після проголошення нового реформаційного курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, а саме:

• часткова фінансова та цінова стабілізація (якщо інфляція в Україні в 1993 р. становила понад 10000 %, 1994 – 500 %, та в травні 1995 – менше 4,6 %);

• певні структурні зрушення (вже в 1995 р. промисловими підприємствами недержавного сектора було вироблено 45 % загального обсягу промислового виробництва, а в першому півріччі 1998 – 65,9 %);

• започаткування процесу повернення капіталу в Україну;

• інтенсифікація процесу приватизації (у1995 р. було приватизовано 8 тис. великих та середніх підприємств);

• роздержавлення землі та майна сільськогосподарських підприємств (понад 4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність);

• перегляд податкової системи (скорочено податкові пільги, ставка податку на додану вартість знизилася з 28 % до 20 %).

• Однак ці тенденції не набули сталого характеру і були лише проривами в окремих економічних сферах. Ситуація залишалася складною, про що свідчать показники першої половини 1998 року:

- 51 % підприємств працювали збитково;

• лише 101 підприємство із 9,7 тис. здійснювали комплексну механізацію;

• економіка набирає напівкримінальні риси (тіньовий сектор близько 60 %);

• зростає зовнішня заборгованість України ( в 1997 р. вона досягла понад 10 млрд. доларів;

• кількість безробітних на липень 1998 р. зросла на чверть.

• Невідкладних змін вимагало сільське господарство. Постійно скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської продукції. Так в 1995 р. він складав 75 % від рівня 1991 р. У результаті неефективності сільське господарство стало одним із головних факторів розхитування інфляційних процесів.

Крім того, по економіці боляче вдарила світова фінансова криза 1998 р. На кінець 1998 р. інфляція піднялася до 120 %.

Складна ситуація в економіці позначилася на життєвому рівні народу України.

Після проведення лібералізації цін у 1992 р. основна маса населення (64 %) опиналася за межею бідності. За 1991-1995 роки ціни виросли в 118 разів, тоді як грошові прибутки населення лише в 27,7 тис. разів.

Значно скоротився рівень споживання основних видів харчування.

Офіційно не була визначена межа бідності, тоді як мінімальний споживчий бюджет був значно вищий, ніж мінімальна зарплата.

Так, з 1 січня 1999 р. межа малозабезпеченості була на рівні 90,7 грн. на місяць, тоді як мінімальна зарплата становила 74 грн.

Крім того, ціла низка пільг погіршує економічний стан країни.

У нашій країні 25 млн. осіб користується правом безкоштовного або пільгового проїзду в залізничному транспорті, 17,3 млн. – у міському електротранспорті, близько 22 млн. мають пільги у сплаті житлово-комунальних послуг. Жодна країна світу не знає таких пільг, як в Україні.

Складною залишається екологічна ситуація. Щорічно в атмосферу викидається 17 млн. тон шкідливих речовин, а це в свою чергу шкідливо впливає на стан здоров’я населення. Так, тільки 20 % дітей народжуються здоровими.

Якщо говорити про соціальну структуру суспільства, то відбувається форсоване його розшарування. Тільки за 1990-1992 р. представників “середнього класу” зменшилося майже в 2 рази, з 78 до 36%.

Відповідною реакцією на погіршення економічного стану в країні стали страйки. Лідерами виступають гірники. Великі страйки відбулися в лютому-березні 1992 р., червні-липні 1996 р., у травні-червні 1998 р. Висувалися, перш за все, економічні вимоги.

Початок 1998 р. відзначився страйками шахтарів, робітників атомних станцій, учителів.

Таким чином, після 9 років пошуку оптимальної моделі реформування, апробації різних її варіантів в економіці України на кінець ХХ ст. спостерігалося переплетіння позитивних тенденцій та процесів з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного економічного сектора свідчить зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зрушення, започаткування процесу повернення капіталу в Україну, зниження від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі.

Водночас зберігаються негативні процеси – зростає кількість збиткових підприємств, значна кількість продукції реалізується через бартерні угоди, невпинно зменшується заборгованість держави з виплати заробітної платні, зростає безробіття.