- Матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів праці;

- в оцінці діяльність підприємств такими показниками як рентабельність та прибуток.

Реформа почалася в січні 1966 року. У цей час на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а у 1970 році – їх було вже 83%. Хоча економісти оптимістично називали восьму п’ятирічку “золотою”, а історики вказують на “тимчасове прискорення розвитку народного господарства”, викликане реформою, все ж ці твердження потребують певної корекції. Так за офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку України в період 1966-1970 роки порівняно з 1961-1965 роками не зростають, а навпаки, знижуються:

показники	1961-1965 рр.	1966-1970 рр.
валовий суспільний продукт	6,9	6,7
вироблений національний доход	7,0	6,7
уся продукція промисловості	8,8	8,4
капіталовкладення	5,2	6,8
продуктивність суспільної праці	6,4	6,1

Як бачимо, зростають тільки темпи капіталовкладень, що на фоні незначного падіння продуктивності праці, свідчить не про поліпшення, а про погіршення управління народним господарством. Наведені факти свідчать, що реформа швидше розладнала старий господарчий механізм ніж створила новий.

Початок 70-х років поставив республіку (як і всю країну) перед альтернативою: або врахувати досягнення науково-технічної революції, нові соціальні потреби на новий принципово високий рівень розвитку економіки, або продовжувати екстенсивний шлях розвитку економіки. І знову переміг другий напрямок, а це ще раз підкреслює, що економічна реформа 60-х років не дала бажаних результатів через її непослідовність, половинчатість і незавершеність.

Були спроби змінити економічні порядки, які склалися ще в 30-40-х роках, але вони не торкалися самих основ тоталітарно-бюрократичної системи. Однак, у цій ситуації багато людей праці шукали шляхи виходу з неї. Це насамперед виявилося у творчій енергії та активності трудящих республік. За їх ініціативою приймалися зустрічні плани і проводилися естафети трудових звершень, змагання споріднених міст та ін., які були спрямовані на якісні зміни, насамперед в економіці.

Запроваджувалися і нові форми організації праці, економічні методи стимулювання, створювалися підрядні бригади у будівництві, бригади співдружності між робітниками і інженерно-технічними працівниками в промисловості. Завдяки цьому були досягнуті певні позитивні результати.

Середньорічні темпи приросту промислового виробництва в 1971-75 роках склали 7,4%, що було менше ніж у 1966-70 роках (8,4%), зате значно вищим, ніж у наступні 10 років.

Таким чином завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів, при загальній тенденції зниження ефективності виробництва. Так у республіці формувався народно-господарчий комплекс, швидкими темпами розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. На початку 80-х років введено до ладу Чорнобильську АЕС. Вже на цей час на Україні діяло 9 енергогігантів, кожен з яких виробляв енергії більше, ніж уся дореволюційна Росія. Тільки в 1985 року виробництво електроенергії складало ≈272 млрд. кіловат-години, що майже вдвічі перевищило рівень 1970 р. На цій основі зростала насамперед союзна власність, ще більше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, а разом з тим втрачалися права республіканських і особливо місцевих органів у керівництві економікою. Так без відома місцевих органів влади на Україні для промислового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу таку кількість родючої землі, яка сумарно дорівнювала території Одеської обл.

І якщо говорити про економічне зростання цього періоду, то воно відбувалося за рахунок екстенсивних факторів, тобто за рахунок величезних капіталовкладень і збільшення використовування людських ресурсів. Так за період з 1970 по 1985 рік численність робітників збільшилася на 5 млн. чоловік, але це не призвело до підвищення технологічного рівня виробництва й якості продукції.

Будівництво атомних електростанцій відбувалося без врахування технічних, економічних і соціальних факторів. Так у машинобудуванні й металообробці у відходи йшов 21% чорних металів. Щорічні тільки передбачувані втрати від браку становило 200 млн. карбованців.

Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачало динаміку свого розвитку. Кризові явищі в економіці негативно відбилися на вирішенні соціальних питань: уповільнилися темпи реальних доходів населення; збереглося і поглибилося відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення (радянський союз займав лише 77 місце в світі); загострилася житлова проблема; знизився рівень охорони здоров’я.

Для соціально-економічного розвитку України в період з 1965-1985 рр. були характерні: диспропорційність, тенденція до стагнації. Кризові явища що дедалі більше поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки (станом в екології, деформованою структурою розміщення продуктивних сил).

Політичне життя в країні дедалі більш набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу. Проголошений курс “стабілізації” не зробив систему стійкішою, а навпаки стимулював поглиблення кризових явищ.