3. Східні слов’яни. Київська Русь.

Слов’яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо з’ясовано та є найбільш суперечливою проблемою в історичній науці. На основі письмових, археологічних, лінгвістичних, антропологічних та інших джерел виникло декілька теорій походження слов’ян, а саме: дунайська, скіфо-сарматська, вісло-дніпровська, вісло-одерська, дніпро-одерська та ін.

Східні слов’яни у VІ – ІХ ст. займали велику територію Східної Європи – від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. Про територію їх розселення у VІІІ – ІХ ст. розповідається у літописі “Повість минулих літ”. Названі у літописи союзи східнослов’янських племен можна об’єднати в три групи:

а	південно-захід­ну	поляни, древляни, сіверяни, воли­­ня­ни, тиверці, уличі, білі хорвати
б	західну	полочани і дреговичі
в	північно-східну	словени, кривичі, радимичі і в’яти­чі

Осередками племінної організації стали укріплені міста. Головними центрами були: у поляк – Київ, сіверян – Чернігів, древлян – Іскоростень (Коростень), дулібів – Волинь. Міста мали важливе оборонне значення і відігравали велику роль в творенні державної організації.

З розкладом родоплемінного ладу й появою класів замість племінних союзів у VІІІ – ІХ ст. почали формуватися нові територіальні об’єднання – князівства (“землі”). На чолі князівств стояли князі, які для утримання влади й захисту своїх земель створювали дружини.

Окремі князівства з часом об’єднувалися в певні державні утворення. Уже в VІІІ – ІХ ст. існували три великі державні утворення, які арабські автори називали:

Куявія	землі полян з Києвом
Славія	Новгородська земля
Артанія	Причорноморські і Приазовські землі.

Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею. До нього входили поляки, древляни й сіверяни. Центром Руської землі був Київ (можливо, що саме Руську землю арабські автори й називали Куявією).

Отже, як говорять історичні джерела, у східних слов’ян державність складалася протягом тривалого часу і почалася вона задовго до утворення Давньоруської держави.

У ІХ ст. найбільшими і найважливішими центрами східного слов’янства були Київ і Новгород. Об’єднання їх у другій половині ІХ ст. й поклало початок єдиній середньовічній державі на Русі. Літописець Нестор розповідає, що у 882 р. новгородський князь Олег, спустившись Дніпром, захопив Смоленськ, Любич, хитрістю захопив Київ, убив київського князя Аскольда і зробив Київ столицею своєї держави.

Політичну історію Київської Русі умовно можна поділити на три періоди:

І	882  972 рр.	період розширення і зміцнен­ня Київської держави
ІІ	980 – 1054 рр.	період розквіту київської Ру­сі, запровадження християн­ства
ІІІ	1054 – 1240 рр.	період феодальної роздробле­ності й занепаду Київської Русі

За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ранньофеодальної держави Європи. За формою правління – це монархія. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. В міру захоплення князями і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який поклав початок такої форми експлуатації, як відробітки. Вперше про них згадується в літопису 946 р. у зв’язку з реформою княгині Ольги.

З прийняттям християнства в 988 році на Русі з’явилося православне духовенство. Церква і особливо монастирі швидко стали великими землевласниками. Вони одержували десятину, судове мито, прибутки від лихварства, мито з мір і вагів та ін. Зміцнювався клас феодалів, який складався з князів, бояр та церковної верхівки.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, льон та інші культури. Східні слов’яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом.

Важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в першу чергу чорна металургія та металообробне виробництво. Ремесло розвивалося у структурі господарства феодалів, так і на вільній, міській основі. Так, у ХІІ – ХІІІ ст. посадські ремісники починають об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських районів – гончарський, теслярський та ін.

З розвитком сільськогосподарського й ремісничого виробництва розвивалася й торгівля – як внутрішня, так і зовнішня. Найбільшими торговельними комунікаціями були шляхи “Грецький”, який зв’язував Русь з балтійськими й чорноморськими ринками, “Соляний” та “Залозний”, котрі вели в Галичину і на Кавказ.

Торгівля вимагала грошового обігу. На ранньому етапі (VІІІ – Х ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші – срібники і златники. З Х ст. при розрахунках використовували срібні зливки – гривни.

Економічне і політичне зміцнення окремих земель – князівств, збагачення місцевих землевласників сприяли роздробленості єдиної Давньоруської держави.

Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми синами. Старший Ізяслав, одержав Київ, Новгород, Туров; Святослав – Чернігів, Рязань, Муром; Всеволод – Переяслав, Ростов, Суздаль; Ігор – Володимир-Волинський; В’ячеслав – Смоленськ. Спочатку старші Ярославичі жили мирно, але незабаром почалися чвари і міжусобиці, якими скористалися кочівники-половці, які в 1068 р. здійснили перший великий напад на руські землі. Ослабленням Київської Русі скористалися й польські та угорські королі. В 30-х роках ХІ ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в ХІІ ст. – всю її територію.

В ХІІХІІІ ст. завершується процес виділення окремих земель-князівств. Існували Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства між якими не вщухала міжусобна боротьба.

У цей час виникла нова загроза з боку військово-феодальної Монгольської держави, яка утворилася наприкінці ХІІ ст. у степах Центральної Азії. Протягом 1237-1238 рр. були розгромлені війська рязанського, володимиро-суздальського князівств. Північно-Східна Русь була завойована і спустошена. Весною 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав, зруйнували і спалили його. Така ж доля спіткала й Чернігів. Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ і 7 грудня 1240 р. остаточно захопили місто й повністю його зруйнували. Могутня Київська держава зійшла з політичної арени.