2. Національний рух. Утворення політичних партій.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався націо­нальний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил.

У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. Її почесни­ми членами стали діячі "старої громади" В, Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї орга­нізації увійшло майже 20 українських громад та чимало сту­дентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської за­гальної організації була своєрідним заключним акордом громадянського руху, спробою організаційного згуртування патрі­отично настроєних національних сил. Проте її ставка на куль­турницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особли­во молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студен­тських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), лідерами якої були Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацісвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала "вільні громади", що функціонува­ли у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.

Першим програмним документом цієї організації стала бро­шура "Самостійна Україна", автором якої був харківський адво­кат М. Міхновський.

У 1902роців відбувся перший розкол, і з РУП виділилась група міхновців, які утворили Українську національну партію (УНП). У 1903 році стався другий розкол і від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Схема утворення політичних партій в Україні:

На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху.

Ця організація стояла на ліберальних позиціях і відстоювала ідею встановлення конституційної монархії, проведення широких со­ціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії.

У 1905 році відбувся розкол в УДП і частина демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським утворили Українську радикальну партію (УРП). Згодом розкол вдалося подолати і УДП та УРП об’єдналися в одну – Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Схема утворення української

Демократично-радикальної партії:

Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяль­ність українського національного руху, швидко йде процес ви­тіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблю­ється розкол між українською інтелігенцією старшого та молод­шого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згур­тування та політичного самовизначення активної частини сус­пільства, формуються політичні партії.

3. Україна в роки першої російської революції 1905—1907рр.

Посилення експлуатації робітничого класу, національний гніт, відсутність де­мократичних свобод, тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволених народних мас.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербур­зі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагали­ся передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про заги­бель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала обурення.

Якісно новим явищем суспільно-політичного життя доби революції стало взаємоп­роникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприя­ло появі іншого нового явища — широкомасштабні народні виступи. Лише у квітні—серпні 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб.

Повстання на броненосці "Потемкин" (червень 1905р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (лис­топад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революцій­них настроїв серед солдат та матросів.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося при­душити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало під­писання Миколою II 17 жовтня Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу со­вісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російсь­кого парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська гро­мада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів ї відстоюва­ла, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адмініст­ративних органів. І хоча практична ефективність думської діяль­ності депутатів-українців була незначною, важливе політичне зна­чення мала можливість оприлюднення з найвищої державної три­буни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу.

З червня 1907 р- були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено дер­жавний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаган­нями 1905—1907 рр. - перша російська революція зазнала по­разки.

Після поразки революції 1905—1907 рр. розпочався ши­рокомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого бу­ли введення на значній території України стану посиленої охо­рони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогре­сивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту.

Таким чином, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилені поразкою царизму в російсько-японській війні 1904-1905 рр. призвели до стихійного вибуху народного невдоволення – першої російської революції. І незважаючи на її поразку, вона була своєрідною генеральною репетицією революції 1917 року.