4. Правобережна Україна у XVIII ст.

Історія Правобережної України ХVІІІ ст. – складна і суперечлива. Спроби С.Палія, І.Мазепи, П.Орлика, що хотіли врятувати Правобережжя для козаків, були неспроможні змінити долі цієї частини України. Після порозуміння Польщі з Туреччиною в 1714 р. Правобережна Україна залишилася за Польщею. Але країна лежала пусткою. Її треба було заново колонізувати. Це завдання взяли на себе польські магнати, в руках яких опинилася більшість земель Правобережної України.

Колоністи одержували свободи на 15-20 років для влаштування свого господарства, а потім на них чекала панщина, натуральні та грошові податки. Це й стало причиною безустанної ворожнечі між шляхтою і народними масами.

Сам по собі селянський опір мав пасивний характер, бо йому бракувало організації та добрих ватажків, або виявлявся в неспокійних селянських вибухах. Відчувалася відсутність козацтва як організуючої сили. Ініціативу беруть на себе збіглі селяни, наймити, які стали відомими на початку ХVІІІ ст. під назвою "гайдама­ки" (неспокійні, бунтівні люди).

Гайдамаки вели типову партизанську війну. Вони майстерно використовували тактику несподіваних нападів і знаходили притулок в разі небезпеки поза межами польської України, в київських монастирях, а ще частіше в широких степах Запоріжжя. Особливої сили набрали повстання 1734, 1750 і 1768р.

Найзагрозливішим було для поляків повстання 1768 р. так звана "Коліївщина", організоване в південній частині Київського воєводства. Іскрою, що привела повстання до вибуху, була польська конфедерація в Барі (Поділля). Це був рух шляхти, спрямований на незалежність Польщі від Росії, спрямований одночасно проти польського короля Станіслава Ав­густа Понятовського, що став знаряддям в руках російського уряду. Щоб підтримати безсилого короля, Катерина ІІ послала на Правобережну Україну військо. Воно почало виганяти барських конфедератів з усіх зайнятих ними пунктів. В країні настала анархія.

Цю політичну ситуацію використали ватажки Українського повстанського руху, запорожець Максим Залізняк та сотник надвірної міліції Умані Іван Гонта, який у вирішальний момент перейшов на бік Залізняка. В руках повсталих опинилися Сміла, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянка й, нарешті, Умань, в якому почалася організація країни на козацький лад. Залізняка проголошено гетьманом, Гонта став уманським полковником. Повстанські загони поширилися на Поділля, Волинь, Полісся.

Однак це повстання зазнало поразки. Гонта був жорстоко страчений в м. Сербах. Поляки в м. Кодні (біля Житомира) закатували тисячі людей.

Після 1768р. гайдамаччина втратила свою роль. Але між народом і польськими панами відносини не змінилися. Це були ненормальні умови, з польського боку - недовір'я і страх, з українського - глибока ворожнеча. Вони стали кінець-кінцем однією з головних причин занепаду Польщі. Настала доба трьох розділів Польщі (1772, 1793, 1795р.). У результаті яких РІЧ Посполита як держава припинила своє існування. яку назвала Буковиною. Буковина була спочатку приєднана до Галичини, а в 1849 р. стала окремим Коронним краєм.

При третьому поділі Польщі в 1795 р. Австрія прилучила до себе з українських земель ще Холмську землю, окраїни Берестейського й Підляського воєводств.

В той час, як на Придніпрянщині народні маси протестували проти пригноблення виступами у вигляді гайдамацьких повстань, в Галичині цей процес дістав форму й назву опришків, які діяли в основному на Покутті. Як гайдамаки на Придніпрянщині, так і опришки в Галичині старалися використати для себе сприятливі моменти внутрішнього розладу і заворушень. Особливо сильно поширився рух опришків у перші десятиріччя ХVІІІ ст., коли Польщу непокоїли шведи і йшла боротьба за польський престол.

Визначним ватажком опришківського руху був Олекса Довбуш, який в 1738 р. виступає з численною ватагою опришків. Загинув О.Довбуш вранці 24 серпня 1745 р.

Найкращим побратимом О.Довбуша був Василь Паліїв, а продовжувачами були Василь Баюрак та Іван Бойчук. Але жоден із них не піднявся вже до рівня лицарської незацікавленості Олекси Довбуша. Після нього і само опришківство перевелося. Винищила його остаточно австрійська жандармерія наприкінці ХVІІІ ст.