Розділ 7. Економічний розвиток соціально-культурної галузі України

Суб'єкти соціально-культурної сфери відіграють провідну роль передусім у розвитку духовно-морального потенціалу суспільства, його трудових ресурсів, поширенні кращих культурних та мистецьких досягнень, у створенні сприятливих умов для економічного розвитку національної економіки. В країнах, які здійснюють структурні перетворення в економіці, в т.ч. і в Україні, становище суб'єктів соціально-культурної сфери суттєво змінилось. Вони отримали нові, специфічні, не завжди сприятливі для себе умови економічного розвитку та багато з них взагалі ризикують зникнути з українського ринку. Як найменш захищена частина конкурентного середовища економіки ринкового типу, вони опинились у складному, часто не прогнозованому становищі. Це призвело до загострення ряду соціально-економічних проблем, які гальмують процес ефективного розвитку соціально-культурної сфери. Водночас, культура суспільства, його соціальний розвиток визнаються державою важливим чинником національної безпеки. Необхідність розв'язання нагальних проблем української економіки з урахуванням специфіки становлення і розвитку конкурентного середовища в соціально-культурній сфері визначили

З економічної точки зору галузь культури та мистецтва має специфічні особливості, які проявляються в унікальному результаті праці, у специфіці процесу виробництва, фінансування, цілей діяльності та підкреслюється значенням функціонування подібних суб'єктів для загальної системи народного господарства.

Для гармонійного розвитку особистості населення повинно бути забезпечено певним комплексом культурно-мистецьких послуг. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. В Україні зберігаються застарілі підходи до формування державної політики щодо забезпечення населення вичерпним комплексом культурно-мистецьких послуг. Держава прагне опікати сферу, але не в змозі забезпечити їй необхідні умови для сталого розвитку, водночас не дає відповідних стимулів для її самостійного господарювання.

В умовах нестабільної фінансово-економічної ситуації в країні багато підприємств та організацій опиняються в складному становищі, яке гальмує їх соціально-економічний розвиток. Українські установи, підприємства та організації не стають винятком - криза в Україні вплинула на всі галузі економіки. Традиційно однією з перших жертв фінансово-економічної кризи стає соціально- культурна сфера, яка знаходиться під впливом комплексу детермінантів посилення негативного впливу кризових явищ.

Діяльність суб'єктів соціально- культурної сфери здебільшого орієнтована на досягнення соціальних (не економічних) цілей та на очікування фінансової, організаційної та іншої підтримки від держави, яка має тенденцію до зменшення, позбавляє окремих суб'єктів домінуючого джерела фінансування, що в свою чергу викликає зниження реальної заробітної плати та надшвидкий відтік професійних кадрів із соціально-культурної сфери, а це негативно впливає на духовно-моральний та соціокультурний стан суспільства та соціально- економічний розвиток національного господарства.

З 1990-х рр. галузь культури в Україні переживає фінансову скруту, підсилену відсутністю реформ у системі управління і фінансування, а також невдалою децентралізацією. Значна кількість клубів та будинків культури, бібліотек, кінотеатрів, особливо в селах та малих містах України, починаючи з 90-х рр. були закриті або перепрофільовані. В цьому контексті збереження цілої низки державних та комунальних закладів культури в цей складний період можна зарахувати до позитивних моментів культурної політики в незалежній Україні.

Аналізуючи сучасне становище суб'єктів соціально-культурної сфери в національній економіці, можна відзначити наступне: сфера фінансується за залишковим принципом, в суспільстві знівельована роль подібних установ, державою сфера залишена наодинці з умовами ринкової економіки, що практично прирікає багато суб'єктів не на розвиток, а на виживання чи загибель в умовах ринку. Держава не усвідомлює, який потужний інструмент для досягнення декларованих нею цілей вона має в особі суб'єктів сфери культури та мистецтва.

Завдяки ініціативі громадськості та місцевого самоврядування в роки незалежності продовжили відкриватись нові музеї, театри-студії, мистецькі центри, приватні видавництва. Утім, їх діяльність стримує практично повна відсутність законодавчої підтримки культуро-творчих організацій [7, с. 12]. В Україні склалась парадоксальна ситуація, коли суб'єкти сфери культури та мистецтва в умовах вітчизняного ринку вимушені конкурувати не один з одним, а з підприємствами, організаціями та установами інших галузей національної економіки, відстоюючи своє право на існування. Орієнтовані на отримання прибутку підприємства намагаються «проковтнути», поглинути залишки сфери культури та мистецтва. Тому подібні суб'єкти вимушені піклуватись не про розвиток професійної конкуренції, а спрямовувати значні зусилля на «боротьбу» з підприємствами інших галузей національної економіки.

Система складається з наступних елементів: відсутність єдиної сучасної інформаційної бази і єдиного координаційного органу в галузі; недолік фінансових ресурсів, вада профільних спеціалістів; низький рівень оплати праці в галузі; низький соціальний статус працівників, що негативно позначається на мотивації їх праці і заважає залученню молодих фахівців; недостатній рівень інформатизації; відсутність дієвого законодавчого механізму для адаптації до ринкових умов, відсутність чіткої стратегічної програми розвитку галузі на державному рівні; несприятливе податкове законодавство, відсутність систематичного впровадження новітніх методів управління суб'єктами соціально-культурної сфери; ігнорування маркетингових методів розширення збуту. Елементи системи складають загальну структуру, є взаємопов'язаними, впливають один на одного і вимагають системного та одночасного вирішення.

.

Звернемось до проблеми дослідження попиту та пропозиції в галузі. Відносно суб'єктів галузі культури та мистецтва величина попиту виступає як характеристика стану ринку послуг соціально- культурної сфери. Продукція галузі культури та мистецтва зазвичай не купується випадково. Специфіка впливу нецінових детермінантів на величину попиту та пропозиції на продукцію організацій театрального мистецтва визначається наступним: наявність досить широкої палітри послуг- субститутів та майже повна відсутність послуг-комплементів. Сучасна кризова ситуація в галузі культури та мистецтва характеризується зниженням потреб у традиційних видах мистецтва, певною втратою інтересу до вітчизняної культури та збільшення потреби у продукції масової культури різних жанрів . У цьому сенсі організації театрального мистецтва майже не спроможні до швидкої переорієнтації на випуск продукції масового споживання, масової культури. Ще однією специфічною рисою є те, що попит та пропозиція в галузі має сезонне коливання. В літні місяці споживання подібних послуг різко зменшується.

Сприяючи економічному розвитку сферу культури та мистецтва і орієнтуючі суб'єкти соціально- культурної сфери на популяризацію кращих вітчизняних та зарубіжних культурних, мистецьких, наукових, соціальних досягнень, Україна має стати високорозвиненою, стабільною та квітучою державою. [14]

Однією з важливих складових культури в Україні є кінематографія. Вона покликана відігравати помітну роль у справ і формування духовних запитів суспільства. Однак за останні роки внаслідок недостатньої державної підтримки, численних адміністративних реорганізацій, непродуманого впровадження елементів ринкових відносин при відсутності сучасної нормативно-правової бази вітчизняний кінематограф опинився у вкрай важкому стані, Українська кінематографій в останні роки значно скоротила обсяги виробництва фільмів і швидкими темпами втрачає кінопрокат, кіномережу, глядача.

У нових умовах потрібно розв'язати ціпу низку завдань: здійснити структурну перебудову всієї галузі кінематографії з врахуванням умов ринкової економіки, сприяти формуванню ринкової інфраструктури української кінематографії, сформувати сучасні механізми фінансування національного кіновиробництва, зокрема виробництва фільмів для дітей, впровадити продюсерську систему виробництва фільмів, створити стимулюючу, протекціоністичну законодавчу базу, структури кінореклами вітчизняної кіно- та відеопродукції, забезпечити пріоритетні умови українським фільмам на вітчизняному екрані, відродити українську кіно архівну справу, побудувати стабільні й двосторонні канали мистецьких та комерційних зв'язків української кінематографії із світовим кіно процесом.

Українське кіно знаходиться в щільних лещатах – з одного боку американського мейнстриму, що переповняє українські екрани (90 %: і якщо на кіноекранах – досить пристойної якості блокбастери, то на телеекранах – вторинний продукт,) з іншого боку – російське кіно, що ближче до нас по ментальності та, власне, й відзняте нерідко в співпраці з українськими митцями та на українській території.

Вихід, як і завше, посередині. Найбільш прийнятний для України шлях розвитку – європейський, в першу чергу перенесення досвіду таких фаворитів європейського кіновиробництва, як Велика Британія та Франція. Саме на донесення досвіду цих країн й спрямовані останній номер журналу „Кіно-Коло” (що присвячений французькому кіні) та брошура „Краща картина. Огляд британської кінополітики”, що видана внаслідок співпраці того ж таки „Кіно-Кола” та Британської Ради в Україні.

Не в такому далекому 2005 році у Верховній Раді України тодішній міністр культури Оксана Білозір зазначила, що необхідно прийняти низку законодавчих актів для підтримки національного кіновиробника: про збір на розвиток національної кінематографії з метою залучення додаткових коштів у національну кінематографію у розмірі 4-5 відсотків від доходу вітчизняного кіно-теле-відеоринку; про внесення змін до Закону України „Про податок на додану вартість”; про тимчасове звільнення на 5 років від оподаткування всіх операцій з національного кіновиробництва та прокату; про внесення змін до Закону України „Про плату за землю”; про відміну податку на землю для закладів кінематографії; про внесення змін до Закону України „Про митний тариф України”; про зменшення ставок ввізного мита на матеріали і кіно обладнання; про залучення місцевих джерел фінансування кінематографії; про внесення змін до статті 9-ї Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” для упорядкування кіно-, відеообслуговування.

Й хоча більшість того злишається на теоретичному рівні, не можна сказати, що політики зовсім нічого не роблять, адже 1 вересня 2006 року вже вступила в дію постанова Кабінету Міністрів України, яка встановлює квоти дублювання, озвучування та титрування фільмів українською мовою.

Іншим же питання, що найчастіше задається державним мужам, це питання фінансування. Проте, майже всі розуміють, що в такій бідній країні в якій ми живемо, з проблемами які ми маємо, знімати кіно за повністю державний кошт неможливо.

За свідченнями Міністерства культури і туризму на виробництво художніх фільмів пішло 15 млн. грн., документальних – 5,5 млн., анімаційних фільмів – 1 млн. 220 тис. грн.

Тут виникає ще одне питання: де ці фільми можна побачити?! Це вже є інша проблема – проблема дистрибуції. Офіційні джерела стверджують, що шляхами українського кіна до глядача є телебачення і спеціалізовані покази, проведення тижнів українського кіна тощо.

Проблема тут в тому, що переважна кількість кінотеатрів перебувають поза межами впливу держави, саме тому час від часу політики-(не)бізнесмени так плекають ідею реприватизації кінотеатрів на користь „держави”. Ще один варіант вирішення цієї проблеми – введення державного стандарту щодо частини показів національного продукту. Й це вже не кажучи про проблеми якості та кількості кінотеатрів на території України.

Проте ні один з варіантів не є повноцінним вирішенням проблеми. Глядача не змусиш платити за те, що він бачити не хоче. Тому постає принципове питання: а чи не краще співфінансувати такі комерційні (хоча й далеко не досконалі в художньому плані) стрічки на кшталт „Штольні” Любомира Кобильчука, чим фільмувати стрічки, про котрі ніхто окрім знімальної групи та маленької низки фахівців навіть і не чув?!

Тож наступною проблемою віхою української кіноіндустрії є „людський фактор”, тобто автор-авдиторія. Якщо ж перші – від актора до режисера – потребують переродження, зміни старої „радянської” генерації на молоду кров, то авдиторії, що й потрібно, так це „шокотерапія” – декілька гідних уваги українських фільмів національного виробництва, що зламають стереотип про нежиттєздатність існування українського кіна як такого. [15]

Кінотеатр - бізнес, який довгий час до певного моменту вважався збитковим. З відродженням кіноіндустрії ринок кіноперегляду пережив друге народження і нині цей ринок можна назвати таким, що динамічно розвивається.

Зараз повною мірою поновився інтерес до перегляду фільмів на великому екрані з хорошим якісним звуком. На кожній новій кінопрем'єрі можна спостерігати повні аншлаги в кінотеатрах.

Станом На 2012 рік в Україні за даними Української кіноасоціації налічується 380 екранів (англ. screens)[1], них 230 це екрани кінотеатрів що входять до приватних мереж кінотеатрів, решта — незалежні кінотеатри. Показово, що починаючи з 2007 року більшість нових кінотеатрів це багатозальні мультиплекси, що розташовані на території великих торгових центрів.