3. Запитання і завдання до казки

• Що зрозуміла Черешенька завдяки Горобцю?

• Чи були у вашому житті випадки, коли спочатку ви не звертали

на когось уваги, тому що в нього була «сіра», непоказна зовніш­ність, а потім відкривали у цій людині щось незвичайне?

• Як люди стають вашими друзями?

• Чи є у вашому житті людина, яку ви можете назвати справжнім

другом? Розкажіть про цю людину.

4. Ігрова вправа «Допомога друга»

Запропонуйте кожному написати на аркуші свою мрію. Педагог збирає аркуші, згортає їх, складає в загальну коробку і пропонує дітям по черзі витягти один із аркушів. Діти повинні подумати, як справжній друг може допомогти чиїйсь мрії здійснитися, і написати про це на. зворотньому боці аркуша. Потім педагог знову збирає аркуші та зачитує їх усім дітям.

Заняття № 7 наша гостинна оселя

1. Ігрова вправа «Гостинні господарі»

Попросіть дітей перерахувати, хто або що на землі може бути гостинним, наприклад: ліс, парк, будинок, сім'я, сад, поле, ріка тощо. Все перераховане дітьми за­писується на дошці. Потім діти діляться на групи і вибирають будь-яке слово із записаних. Діти повинні придумати і розповісти від імені того, кого вони вибрали, не називаючи його, як вони зустрічатимуть своїх гостей. Усі гравці вгадують, кого або що представляє та чи інша група.

2. Бесіда про гостинну оселю

• Яким повинен бути будинок, щоб його можна було назвати гостинним?

• Розкажіть про якийсь гостинний будинок, у якому ви побували.

• Що ви можете зробити, щоб наш інтернат став гостиннішим?

3. Робота за казкою н. Абрамцевої «казка про старий будинок»

Жив собі будинок. Старий, дерев'яний. Дах похилився. Грубка розвалилася. Труба набік з'їхала. Вікна не відчиняються, двері не за­чиняються. Щілини у підлозі. Колись у будинку жили люди. Давно. Тоді він був новенький і гарний. А потім люди поїхали. І будинок засмутився. Став нудьгувати та старішати. І сад навколо будинку теж нудьгував-нудьгував і навіть здичавів від самотності. Яблука стали кислими, вишні дрібними. Замість квітів висока трава, кропива і лопухи виросли.

От і жив старий покинутий будинок у старому покинутому сад­ку. Навесні, коли розтавали величезні замети, виповзав із-під снігу кривий ґаночок, будинок і сад прокидалися після довгого зимового сну. Прокидалися, потягувалися, поскрипували старими дошками та гілками. І будинок говорив:

• А чи не думаєш ти, саде, що цього року до нас можуть по­вернутися люди?

• Думаю,— невпевнено відповідав сад.

• Ми повинні приготуватися до зустрічі,— говорив будинок.

• Звичайно,— погоджувався сад. їм допомагали вітер, дощ і сонце.

Вітер влітав у будинок через трубу. Провітрював кімнати, горище і навіть льох. Потім через постійно відкриті двері вилітав у старий сад. Вимітав торішнє листя, сухі гілки. Допомагав, дуже обережно, розгортатися ніжним пелюсткам диких яблунь і вишень.

Після вітру за справу брався дощ. Дощ старанно відмивав увесь будинок: від труби, що набік з'їхала, до самого ґаночку. Звичайно, особливо дощ старався, коли мив вікна. Адже скло все-таки. Нехай і розбите. А ще дощ своїми сильними струменями розчісував уже рясне листя бузку, розгладжував листя тополі. І землю в саду напував дощ. Шкода, звичайно, що не троянди на ній виростуть, а лопухи та кропива, але нехай і вони краще зеленими і міцними будуть, ніж чахлими. За вітром і дощем приходила черга сонця. Сонце гарненько просушувало будинок. Гладило золотими променями скло у павутинні тріщин — щоб блищало яскравіше. Золотило старі одвірки на вікнах. Потім промені сонця господарювали у садку. Заглядали у кожну крихітну квітку дикого бузку, щоб усі вони світилися маленькими іскорками.

Потім знову прилітав вітер. Він десь роздобув насіння деяких квітів. Але вітер не був справжнім садівником і розкидав насіння, як умів. А тому кульбаби виросли не тільки в рясній траві, але і на ґанку. А одна ромашка ухитрилася оселитися навіть на даху в якійсь щілин ції

Так вітер, дощ і сонце допомагали готуватися покинутому будинку і старому саду до зустрічі з людьми.

• Будинок і сад чекали. Але люди не приходили. Вірніше, прихо­дили, але, поглянувши на будинок і сад, ішли далі. Це старий будинок,— говорили люди,— у нього розбиті вікна, і дах з'їхав набік, і ґанок розвалився. Хіба це будинок?

• Так, звичайно,— погоджувалися інші люди,— і сад теж зовсім кинутий. Яблука дрібні, вишні кислі, а кропиви стільки — и-и-и! А трава як розрослася... Хіба це сад?

• Ні,— вирішували люди,— краще ми побудуємо новий гарний будинок і виростимо новий розкішний сад.

І люди йшли. Будинок і сад дуже засмучувалися і чекали знову. Чекали, чекали... І дочекалися. На покритому пилюкою довгих до­ріг велосипеді до будинку під'їхала людина. За спиною рюкзак. На багажнику — величезна валіза з різнобарвними наклейками. Через плече яскрава дорожня сумка. На другому плечі — фотоапарат. На голові крислатий капелюх. Звичайно ж, це бувалий мандрівник. А мандрівники, як відомо, люблять усілякі причуди.

Будинок із ромашкою на даху, що покосився, кульбабами на кри­вому ґанку, сад, у якому гілки диких яблунь переплітаються з гілками дикого бузку, як у казковому лісі, а по землі стеляться темно-зелені лопухи, схожі на величезні парасольки,— хіба це не дивина?

• Оце так! — сказав мандрівник,— яке диво! Зачарована хатинка у зачарованому саду.

• Зовсім ми не зачаровані,— подумали будинок і сад,— ми по­кинуті.

• Оце так! — знову сказав мандрівник.— Як привабливо!

І він заклацав фотоапаратом.

• Ми — привабливі... Ми — диво...— майже задихалися від ра­дості, зніяковілості, несподіванки будинок і сад.

• Мабуть, я поживу тут,— вирішив мандрівник і разом зі своїм утомленим велосипедом, важким рюкзаком, валізою з наклейками, дорожньою сумкою і, звісно ж, фотоапаратом оселився в кинутому будинку і здичавілому садку.

Що ж із цього сталося? Те, чого не могло не статися. Яблука стали великими-великими, вишні солодкими-солодкими. Серед лопухів роз­квітли яскраво-червоні маки, завбільшки із великі повітряні кульки. Тріщини на склі старих вікон склалися у веселі малюнки. Ґаночок перестав просто скрипіти, він став дуже мелодійно цвірінчати. А двері, що вже багато років не могли навіть поворухнутися, із задоволенням і легкістю відчинялися і зачинялися.

Чому ж так вийшло? Смішне запитання... Зрозуміло, чому... А потім? Потім мандрівнику треба було вирушати в дорогу. Адже він — мандрівник

І що ж сталося? Те, що і повинно було статися: жили собі по­кинутий будинок і покинутий старий сад...

І потім прийшла зима. Повалив сніг. Сніг. Сніг. Замети у здича­вілому саду. Замети на ґаночку, що розвалився. Замети на даху, що покосився. Важкий зимовий сон.

... А потім настала весна. Прилетів теплий весняний вітер. За­стукав теплий весняний дощ. Тепле весняне сонце розправило довгі тендітні промені. І старий будинок сказав:

• А чи не думаєш ти, саде, що цього року до нас можуть по­вернутися люди?

• Думаю,— відповів сад.

4. Запитання і завдання до казки

• Чим турист, який оселився в будинку, відрізнявся від інших людей?

• Уявіть, що ви оселилися в будинку з казки, і розкажіть про своє життя у ньому.

• Уявіть, що старий будинок попросив вас допомогти йому під­готуватися до зустрічі гостей.

• Як би ви йому допомогли?

5. Малюнок «Подарунок для будинку»

Намалюйте свій подарунок нашому будинку за його гостинність.