Заняття № 30 крила мрії

Уміння мріяти дарує людині можливість

злетіти ще під час життя

1. Ігрова вправа «Вгадай мою мрію»

Діти стають у коло і складають руки за спину. Пе­дагог обходить коло і торкається до долоньок одного з них чарівною Пір'їнкою Мрії (будь-яка пташина пір'їнка). Той, до кого доторкнулися, повинен розповісти, що з ним відбудеться, коли його мрія здійсниться. Діти не повинні у своїй розповіді називати мрію. Усі вгадують, про що мріють їхні друзі. Гра повторюється, поки кожен не розповість про свою мрію.

2. Бесіда про мрії

• Як ви думаєте, у якому віці людина найчастіше мріє?

• Чи є у вас таємна мрія? Що ви робите для її вико­нання?

• Якщо ваша мрія довго не збувається, ви забуваєте про неї чи все одно продовжуєте мріяти?

• Від чого залежить те, що мрії людини не збуваються?

• Що необхідно людині, щоб із віком не втрачати уміння мріяти?

• Чи може одна людина подарувати іншій свою мрію?

• Розкажіть, що ви відчули, коли якась ваша мрія здійснилася.

• Чи радієте ви за своїх близьких, коли їхні мрії здійснюються?

• Чи повинна людина ділитися із близькими своїми мріями?

3. Робота за казкою л.Сидорової «я - птах!»

На прекрасній сонячній галявині, покритій рясною травою, на­родилася Квітка. Вона вперше розкрила свої пелюстки до Сонця, світла. Стільки захоплення було в неї усередині, стільки щастя. Який прекрасний світ її оточував. Чудесні квіти і трави розносили тонкі пахощі. Дерева ласкаво гойдали гілками, вітаючи весь світ і все живе у ньому.

А яким прекрасним було небо! Яке воно мінливе. То темне, то ніжно-блакитне, а іноді — сіре, дощове. А хмари! То вони летять без упину, хвилюються, несуться вдалечінь, а іноді ліниво купаються у ве­личезному океані неба. Вітер змінює їхню форму, складає, фантазує, прикрашає своєю грою небосхил.

Понад усе любила Квіточка зустрічати Сонечко. Сонце світило ніжно й урочисто. Вся природа завмирала в цю хвилину. Квіточка теж завмирала. «Що може бути прекрасніше за небо?! — думала Квіточ­ка,— Як добре птахам! Вони можуть годинами пурхати в ньому. Якби я могла змахнути крильцями... Але в мене немає крил. Шкода!»

Квіточка дивилася і милувалася небом, польотом птахів у ньому і мріяла... Вона мріяла бути гарним птахом і летіти на прекрасних, сильних крилах до Сонця, дивитися на улюблену землю, купатися в хмарах, співати з вітром. «Як шкода, що я лише квітка»,— думала вона.

Якось маленька Пташка опустилася поруч із Квіткою і замилувалася нею. «Яка ти прекрасна, які чудові твої пахощі, який чудо­вий колір сонця, що сідає, на твоїх пелюстках, Квіточка,— сказала вона.— Я прилітатиму милуватися тобою». Квіточка, погоджуючись, похитала своєю голівкою. Вона була щасливою.

Так почалася їхня дружба. Вони багато доброго сказали одне одному. Разом вони милувалися сходом Сонця. Пташка співала, а Квіточка підспівувала їй про себе. їм було добре разом. Вони були щасливі і не приховували це одне від одного.

Але літо скінчилося, і Пташці треба було летіти в теплі краї. Вона багато розповідала Квітці про ті далекі краї. Вони говорили про розлуку, про нову зустріч навесні. Серце Квіточки розривалося від горя, але вона вирішила дочекатися свого друга. Вона заспокоювала Пташку, запевняючи, що наступної весни вона чекатиме на неї, що вони обов'язково зустрінуться.

Настав день відльоту, і Пташка злетіла в небо, кружляючи над Квіточкою. А та дивилася на Пташку, і душа її розривалася.

Раптом з-за хмари виринув чорний яструб і кинувся на Пташку. Квіточка зрозуміла, що втрачає друга. Серце її закричало: «Я врятую тебе.» Вона закрила свою квітку, змахнула листочками, з нестерпним болем відірвалася від коренів і полетіла яструбу напереріз.

Яструб побачив незвичайну пташку, кинувся за нею, пазурі його впились у ніжні крильця-листочки, а дзьоб розтріпав пелюстки.

«Яка прекрасна Земля! Який захоплюючий політ! Яке щастя, що моя Пташка жива»,— думала Квітка. А в повітрі кружляли прекрас­ні фіолетові пелюстки Квітки-птаха. «Я — птах!» — співала кожна пелюстка. «Звісно ж, птах»,— сказало Сонце. «Птах»,— повторило небо. «Птах»,— посміхнулися земля, квіти, дерева й озера.