2. Робота за казкою г.-х. Андерсена «є ж різниця»

Стояв травень місяць; повітря було ще досить холодне, але все у природі: і кущі, і дерева, і поля, і луки — говорило про настання весни. Луки майоріли квітами; розпускалися вони і на живоплоті, а поруч саме красувалося уособлення самої весни — маленька яблунька вся у цвітінні. Особливо гарна була на ній одна гілка, молоденька, свіженька, вся обсипана ніжними рожевими бруньками, що напів- розпустилися. Вона сама знала, яка вона гарна; відчуття краси було у неї в крові. Гілка тому нітрохи не здивувалася, коли коляска, що проїжджала повз неї, зупинилася прямо перед яблунею, і молода графиня сказала, що прекраснішу за цю гілку важко і знайти, що вона — живе втілення юної красуні весни. Гілочку відламали, графиня взяла її своїми ніжними пальчиками і дбайливо повезла додому, захи­щаючи від сонця шовковою парасолькою. Приїхали в замок, гілочку понесли по високих, розкішно прибраних покоях. На відкритих ві­кнах розвіювалися білі фіранки, у блискучих прозорих вазах стояли букети чудових квітів. В одну з ваз, немов щойно виліплену зі снігу, поставили і гілку яблуні, оточивши її свіжими яскраво-зеленими буковими гілками. Як красиво було! Гілка запишалася, і що ж? Це було саме собою зрозумілим!

Через кімнату проходило багато народу; кожен відвідувач міг висловлювати свою думку. Деякі не говорили нічого, деякі ж над­то багато; гілка зрозуміла, що і між людьми, як і між рослинами, є різниця.

«Одні служать для краси, інші тільки для користі, а без третіх і зовсім можна обійтися»,— думала гілка. Її поставили саме проти відкритого вікна, звідки їй було видно весь сад і поле, так що вона вдосталь могла надивитися на різні квіти і подумати про різницю між ними; там було багато всяких — і розкішних, і простих, навіть занадто простих.

— Бідні знедолені рослини! — сказала гілка,— Велика справді різниця між нами! Якими нещасними повинні вони себе відчувати, якщо тільки вони взагалі здатні відчувати, як я і мені подібні! Так, велика між нами різниця! Але так і повинно бути, інакше всі були б рівні!

І гілка дивилася на польові квіти з якимось жалем; особливо жалюгідним здавався їй один сорт квітів, якими кишіли всі поля і навіть канави. Ніхто не збирав їх у букети,— вони були занадто прості, звичайні; їх можна було знайти навіть між каменями бруківки, вони пробивалися звідусіль, як найостанніша бур'яниста трава.

• Бідна знехтувана рослина! — сказала гілка.— Ти не винна, що належиш до такого сорту! Але і між рослинами, як і між людьми, повинна бути різниця!

• Різниця! — відгукнувся сонячний промінь і поцілував квітучу гілку, але поцілував і жовті невиразні квіточки, що росли в полі; інші брати його — сонячні промені — теж цілували бідні квіточки нарівні з найпишнішими.

Гілка яблуні ніколи не замислювалася про нескінченну любов Господа до усього живого на землі, ніколи не думала про те, скіль­ки краси може бути приховано в кожнім Божім створінні, сховано, але не забуто. Нічого такого їй на думку не спадало, і що ж? Власне кажучи, це було в порядку речей!

Сонячний промінь, промінь світла, розумів справу краще.

• Яка ж ти короткозора, сліпа! — сказав він гілочці,— Яку ж зне­долену рослину ти так жалієш?

• Кульбабу! — сказала гілка,— Ніколи з них не роблять букетів, їх топчуть ногами — занадто вже їх багато! Бур'яниста трава, і біль­ше нічого! Але кому-небудь та й треба бути бур'янистою травою! Як я вдячна долі, що я не з їхнього числа!

На поле висипала юрба дітей. Наймолодшого принесли на руках і посадили на травичку посеред жовтих квітів. Крихітка весело сміявся, пустував, рвав жовті квіти і навіть цілував їх у простоті безневинної дитячої душі. Старші діти обривали квіти, а порожні усередині сте­блинки згинали і вкладали один їхній кінець в інший, потім робили з таких окремих кілець довгі ланцюжки і прикрашали ними шию, плечі, талію, груди і голову. Ото була пишнота! Найстарші з дітей обережно зривали вже відцвілі рослини, увінчані пір'ястими корон­ками, підносили ці повітряні квіточки до рота і намагалися здути разом увесь пушок. Кому це вдасться, той одержить нове вбрання ще до Нового року,— так сказала бабуся. Знехтувана квітка виявлялася в даному випадку справжнім пророком.

• Бачиш? — запитав сонячний промінь,— Бачиш його красу, його велике значення?

• Так, для дітей! — відповідала гілка.

Пришкутильгала на поле і стара бабуся і почала викопувати тупим уламком ножа корені жовтих квітів. Деякі з коренів вона збиралася вжити на каву, інші — віддати в аптеку на ліки.

Краса все-таки куди вища! — сказала гілка,— Тільки обрані увійдуть у царство прекрасного! Є ж різниця між рослинами, як і між людьми!

Сонячний промінь заговорив про нескінченну любов Божу до всякого створіння: усе, що подаровано життям, маё свою частину в усьому — у часі й у вічності.

• Ну, це тільки Ти так думаєш! — сказала гілка.

У кімнату ввійшли люди; між ними була і молода графиня, що поставила гілку в прозору, красиву вазу, крізь яку просвічувало сон­це. Графиня несла в руках квітку,— що ж іще? — обгорнену великим зеленим листям; квітка лежала у листі, як у футлярі, захищена від найменшого подиху вітру. І несла його графиня так дбайливо, як не несла навіть ніжну гілку яблуні. Обережно відігнула вона зелене листя, і через нього виглянула повітряна корона знехтуваної жовтої квітки. Її графиня так дбайливо несла, щоб вітер не здув жодної з найтонших пір'їнок пухнастої кульки. Вона донесла її цілою і непошкодженою і не могла намилуватися красою, прозорістю, своєрідною побудовою цієї диво-квітки, вся принадність якої — до першого подиху вітру.

• Подивіться ж, яке диво створив Господь Бог! — сказала графиня,— Я намалюю її разом із гілкою яблуні. Всі милуються нею, але милістю Творця і ця квітка наділена не меншою красою. Які не різні вони, все-таки обидві — діти царства прекрасного.

І сонячний промінь поцілував бідну квіточку, а потім поцілував квітучу гілку, і пелюстки її начебто злегка почервоніли.