3. Запитання і завдання до казки

• Придумайте і розкажіть, про кого ще піклувалося совенятко під час свого нічного дозору

• Як заєць віддячить совеняткові і жабеняті за їхню допомогу?

• Що може трапитися вночі в лісі, якщо там не буде гарного сторожа?

• Як би ви навчили зайченя плавати?

• Що таке справжня турбота?

4. Творче завдання «Обов’язки і справжня турбота» Попросіть дітей написати два списки з п'ятьох обов'язків, що вони вважають головними в житті. Обговоріть із дітьми, які обов'язки їм виконувати легко, а які — важко і як на­вчитися піклуватися про тих, хто знаходиться поруч.

Заняття № 12 любов як турбота про інших

Турбота про інших людей —

основний обов'язок у житті кожного

Вільсон Вудро

1. Робота за казкою н.Абрамцевої «казка про туман»

Пізно ввечері далеко за лісом сумував туман. Йому було самотньо. У нього нікого не було. Так трапляється. Іноді.

• Як сумно... Як сумно одному... — зітхав туман.

Туман розірвався на безліч клубочків. Утворилася велика кількість легких, молочно-білих кульок. Це було дуже красиво. Але нітрохи не весело. Адже кульки просто висіли в повітрі, і ніхто ними не грався. Потім туман зібрав усі свої клубочки разом, злетів трохи над землею — і розтягся в чудесний пухнатий килим. Утворився чудовий килим-літак. Але сум усе одно залишився. Тому що ніхто нікуди не збирався летіти на цьому чарівному килимі. І тоді туман вирішив, що йому просто необхідно мати друга. Інакше він випарується від суму... А це набагато гірше, ніж випаруватися від сонця. Зникнути від сонця туманові не страшно, адже йому треба танути з першими сонячними променями і не з'являтися до вечора. Але зникнути, станути від суму... Це дуже, дуже боляче.

Туман знову зітхнув, подивився навколо й побачив... стежину. Стежина бігла спочатку через луку, що поросла високою травою, а потім поринала в ліс.

• Стежино,— покликав туман м'яким тихим голосом,— стежино, я дуже самотній, стань моїм другом.

• Твоїм другом? — озвалася стежина.— А як ми будемо дру­жити?

• Ми будемо чудово дружити,— відповів туман.

• І ти, і я — ми знаємо багато цікавого. Я — тому що можу під­нятися над землею й усе роздивитися. А ти — тому що біжиш далеко, через луку, через ліс і теж багато бачиш. От ми і будемо розповідати одне одному різні цікаві пригоди.

• Це було б добре,— погодилася стежина,— тільки вже дуже я довга. Тому один мій кінець тебе прекрасно чує, а інший, дальній, ледве розрізняє твої слова.

• Не біда,— заперечив туман.— Дивися!

Він витягся в довгу білу стрічку і поплив над стежинкою. Дуже швидко стрічка рясного білого туману сховала всю стежину від краю до краю.

• От,— сказав туман.— Тепер ти вся повинна мене бачити і чути.

• Точно,— підтвердила стежина,— Я тебе прекрасно бачу і чую. Правда, ти такий рясний, що, крім тебе, я взагалі нічого і нікого не бачу. Це дуже незручно. Але раз ми друзі — я стерплю. Давай роз­повідати цікаві історії. Ти перший.

Але тільки-но туман зібрався почати свою розповідь, як почувся здивований і незадоволений голос. Людський голос. Голос лісника, що повертався з міста у свій лісовий будинок.

• Нічого не розумію,— бурмотів старий лісник.— Йшов знайомою стежиною і раптом заблукав: туман. Туман попереду, туман позаду. Що за напасть! Нічого не бачу! Де ж стежина? Ну, де ж стежина?

• Ой,— захвилювалась стежина,— милий тумане! Адже мене через тебе зовсім не видно! Я не подумала про це. А як же без мене дідусь лісник знайде свій будинок? Пробач мені, тумане, але ми не можемо бути друзями. Іди, будь ласка.

• Я розумію,— сумно сказав туман. Біла пишна стрічка швидко згорнулася, стежина знову стала помітною, а туман знову — старою, сумною туманною хмариною.

Зовсім засумував туман. Але раптом бачить: неподалік щось бі­ліє. Туман придивився, але було темно і погано видно. Адже вже ніч настала. «Цікаво,— думав туман,— хтось білий. І я білий. Може, ми зуміємо подружитися?..»

Туман тихо поплив до того, хто білів. Виявилося, що це берези. Цілий березовий гай. Листя беріз губилося в темноті, а кора стовбурів здавалася в місячному світлі ще білішою.

• Милі берези,— обережно сказав туман,— Ви такі гарні, а я та­кий самотній. Станьте моїми друзями, будь ласка.

• Ми б раді, але... Ми б раді, але... Ми б раді, але...— проше­потіли берези по черзі.

• Ми б раді,— закінчила за всіх найкрасивіша береза,— але ми гарні. Адже ти теж так вважаєш?

• Звичайно,— підтвердив туман,— ви дуже гарні. Ви прекрасні! Але хіба ваша краса заважає нам дружити?

• Так,— сказала найкрасивіша береза,— заважає. Якщо ми дру­житимемо, якщо пустимо тебе в наш гай, ми... ми... ніби зникнемо. Ти білий і ми білі. І ніхто, не зможе нами милуватися. А навіщо тоді наша краса?

• Але,— спробував заперечити туман,— адже зараз ніч. Для кого ж ваша краса?

• Як?! — захвилювались берези.— А метелики? А нічні квіти? А вітер нічний?

• А ніч сама? — запитала найкрасивіша береза і додала: — Ні, тумане, не ображайся, але нам не можна дружити. Іди, будь ласка.

І поплив сумний туман знову шукати друга.

Раптом бачить: у траві щось маленьке, біле, як клаптик туману, тільки з довгими вухами і коротеньким хвостиком. «Ну, вже з цим маленьким пухнастим клубочком я обов'язково подружуся»,— ви­рішив туман. Він підкрався до вухастого, обережно, ніби пухнастою шапкою, накрив його і запитав: «Ти хто?»

• Заєць,— швидко відповів той і запитав,— а ти? — і додав: — Я тебе боюся!

• Заєць, ну звичайно, ти заєць. Тепер я бачу. А я — туман,— м'яко відповів туман.— Ти мене не бійся. Я хочу з тобою дружити. Згоден?

• Згоден. Згоден. Я на все згодний, тому що я боюся. Вранці затоваришуємо.

• Ні, ні,— захвилювався туман,— не вранці. Зараз!!! Вранці я роз­тану. Я взагалі можу бути тільки вночі.

• А я вночі так боюся!! Так боюся, що мене, можна вважати, майже немає. А виходить, дружити з тобою я не можу,— випалив заєць.— Пробач! Я додому!

Стрибнув заєць убік, і не видно його. А туман знову один.

• Ну що ж я такий нещасливий,— заплакав туман (а сльози туману люди росою називають),— що ж ніхто зі мною не дружить? Чому я нікому не потрібний?

Але недовго плакав туман. Незабаром почув він голосний ляскіт сильних крил, клацання міцного дзьоба, сердите ухання. А потім побачив жовті-прежовті яскраві круглі очі. Очі чи то сердиті, чи то добрі — відразу не скажеш. Птах опустився на гілку старої мо­дрини.

• Плачеш? — чи то глумливо, чи то співчутливо запитала сова і додала: — Дурний...

• Чому дурний? — зітхнув туман.

• Тому що нерозумно те, що говориш: «Я нікому не потрібний». Так не буває. Не буває, щоб хтось був не потрібний, хоча б комусь на світі,— спокійно сказала сова.

• Ти точно це знаєш? — з надією запитав туман.

• Я — сова,— моргнули жовті очі,— чи можу я щось знати не точно?

• І ти знаєш, кому необхідний я? Ти допоможеш нам стати друзями?

• Знаю, допоможу,— повільно відповіла сова, і, помовчавши, додала: — Шкода. Шкода, звичайно, що ти не сам його знайшов. Ну, добре. Лети за мною.

Сова розправила сильні м'які крила і полетіла невисоко і не­швидко, а туман слухняно плив за нею. Недовгим був їхній шлях. От і невеличке озеро, що поросло по берегах зеленою осокою. Почулися тихі звуки: скаржиться хтось, зітхає, ремствує.

• Сова,— покликав туман,— послухай, це озеро скар­житься.

• От як,— спокійно сказала сова, ніби сама і не чула,— от як. І вона опустилася на гілку старого дерева, що росло біля озера. Туман оточив озеро. А сова запитала:

• Про що зітхаєш, озеро?

• Ох! Біда, біда в мене,— захвилювалось озеро.— Я зараз вийду з берегів. Від сліз.

• Ти плачеш? — запитала сова.

• Ти плачеш...— зітхнув туман.

• Ні,— відповіло озеро,— не я. Плачуть мої риби, що в мене живуть. Вони не можуть заснути. Занадто яскраво світять зірки. Світло зірок дробиться в моїй воді, стає ще яскравішим, сліпить риб, не дає їм спати. От вони і плачуть. І стільки сліз вони на­плакали, що їхні сльози і вода моя в берегах моїх не вміщаються. Ох,— хвилювалося озеро і саме ледве не плакало,— шкода мені бідних риб моїх.

• От як,— нібито байдуже сказала сова і полетіла. А туман? Туман повис над озером і укрив його щільним пухнастим килимом - ковдрою. Яскраві промені прекрасних, але безтурботних зірок тонули, губилися у клубках туману і не заважали спати жодній, навіть най­неспокійнішій рибці.

— Спасибі тобі,— сказало озеро туманові,— спасибі. Ти врятував моїх риб і мене. Ти справжній друг.

• Та ні,— зніяковів туман.— Спасибі тобі.

• Мені? — дуже здивувалося озеро,— За що?

• За те, що я тобі потрібний,— відповів туман.

Тепер, коли ти побачиш над озером білі клуби туману, ти зрозумієш, що усе в порядку: риби сплять, а двоє друзів — туман і озеро — про щось розмовляють. Або мовчать. Але вдвох.

Може, серйозні вчені назвуть цю історію казкою, вигадкою. Може, скажуть вони, туман зовсім не тому стелиться над озером. Можливо. Але це не страшно. Я розповіла те, про що дізналася від озера, туману та сови.

Запитання і завдання до казки

• Чому туманові так важко було знайти друга, хоча він дуже хотів бути комусь корисним?

• Назвіть якість свого характеру, яка може бути корисною іншим.

• Чи були у вашому житті моменти, коли чиясь турбота не допо­магала, а, навпаки, заважала вам.

• Як би ви допомогли туманові знайти друга?