ЛК 6. Право на сімейне виховання та всебічний розвиток

1. Напрями та проблеми сімейного виховання.

2. Вирішення спорів, пов'язаних з місцем проживання дітей

3. Підстави та наслідки позбавлення батьківських прав

4. Порядок поновлення в батьківських правах

5. Відібрання дітей від батьків без позбавлення їх батьківських прав

6. Національна стратегія профілактики соціального сирітства

7. Прийомна сім’я як форма виховання

У кожному суспільстві формуються певні типи соціа­льних взаємодій, які узгоджено діють за певними правила­ми і є обов'язковими для соціальних спільнот. Такими є суспільні інститути – відносно стійкі моделі поведінки людей і організацій, що історично склалися у певній сфері життєдіяльності суспільства. Тобто інститути охоплюють певну сукупність людей, установ, покликаних вирішувати важливі суспільні завдання. Наприклад, інститут вихован­ня реалізує свою місію щодо формування досконалої осо­бистості через сім'ю, різноманітні дитячо-юнацькі, молоді­жні організації, школу, вуз, церкву, позашкільні установи.

Середовищем первинної соціалізації дитини, джере­лом матеріальної й емоційної підтримки, засобом збере­ження і передавання культурних цінностей від поколін­ня до покоління є сім'я.

Найважливішою умовою родинного виховання є міц­ний фундамент сім'ї, який базується на авторитеті батька та матері, подружній вірності чоловіка і дружини, їхній любові до дітей, відданості обов'язку їх виховання, повазі й любові до батьків і материнського покликання жінки.

1. Напрями та проблеми сімейного виховання.

Зміст сімейного ви­ховання охоплює всі напрями – моральне, розумове, трудове, естетичне, фізичне і т. ін., спрямовуючись на розви­ток тіла, душі, розуму юної особистості.

Повноцінне сімейне виховання можливе у повноцін­ній здоровій сім'ї. Якщо сім'я є неповною, не має достат­ніх матеріальних, комфортних житлових умов, це значно ускладнює процес виховання дітей. Негативно познача­ється також невміння батьків знаходити адекватні вікові дитини прийоми і методи виховання, неузгодженість ви­ховного впливу на дітей.

У віковій групі від 20 до 50 років смертність чоловіків більш ніж утричі перевищує жіночу, а від 30 до 34 років — в чотири рази. Разом із великою кількістю розлучень це призводить до зростання кількості неповних сімей, де один із батьків (найчастіше мати) самотужки виховує ді­тей. У таких сім'ях діти тривалий час бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Статистика свідчить, що більше половини молодих сі­мей не має окремого житла навіть через 10 років шлюбного життя і майже половина сімей живе з батьками в незадо­вільних для виховання дітей житлових умовах. У таких сім'ях батьки часто не можуть забезпечити дитину автоно­мним робочим місцем, що часто заважає їй у навчанні.

Діти, що виростають у сім'ях з низьким достатком, по­чуваються серед однокласників неповноцінними, бо виріз­няються із загальної маси одягом, відсутністю грошей на обіди чи екскурсію. Це психологічно пригнічує їх, озлоблює проти батьків, яких вони вважають невдахами. Згодом ця злість переноситься на однокласників, педагогів.

Немало сучасних батьків допускає помилки у вихо­ванні дітей. Сім'ї, в яких ростуть так звані важковиховувані діти, з точки зору педагогіки поділяють на педагогічно неспроможні, педагогічне пасивні й антипедагогічні.

Педагогічна неспроможні сім'ї характеризуються тим, що батьки намагаються виявити певну активність у вихо­ванні дітей, але роблять це невміло, їх виховний вплив непослідовний, педагогічно необґрунтований. Найчастіше вони керуються власним досвідом, який здобули від своїх батьків та дідів. У таких сім'ях панує авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або вседозволе­ність, потурання дитячим примхам. Це зумовлює необхід­ність надання педагогічної допомоги таким батькам.

Педагогічно пасивні сім'ї виявляють педагогічну па­сивність у вихованні власних дітей. Через об'єктивні (хвороба, зайнятість, відрядження та ін.) або через суб'єк­тивні причини (відсутність у подружжя єдиної точки зо­ру на виховання, розлад між батьками, часті конфлікти та ін.) вони не можуть належно виховувати дітей. У таких сім'ях стосунки між батьками напружені, конфліктні. За сімейними негараздами вони не знаходять часу для вихо­вання власних дітей, втрачають над ними контроль. Зу­силля педагога у процесі роботи з такими сім'ями слід спрямувати на пробудження відповідальності батьків за виховання дітей, поліпшення психологічної атмосфери в сім'ї, усвідомлення батьками помилковості їх поглядів.

Антипедагогічні сім'ї характеризуються аморальними умовами виховання дітей. Батьки в них не можуть вихо­вувати своїх дітей, бо самі поводяться непедагогічно, нерід­ко й аморально. У таких сім'ях панує дух неповаги до пра­вил моралі й норм законів. Батьки створюють у сім'ї антипедагогічну обстановку (пияцтво, злодійство та ін.), намагаються виправдати відхилення від норм поведінки у своїх дітей, протиставляють вимогам школи свої сімейні правила і звички. Впливати на них можна через батьківську громадськість, виробничий колектив, а нерідко і через службу у справах неповнолітніх.

На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духов­ний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. «Про охорону дитинства» (ст. 12).

Законодавство України, а саме Сімейний кодекс України (ст. 150) визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.

Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування про неї. Забо­роняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання, а також застосування інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Оскільки батьківські права є пра­вами на виховання дитини, вони надаються батькам до досяг­нення дитиною повноліття, після чого припиняються. Батьки не можуть передавати будь-кому ці права або відмовлятися від них, але мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

При неналежному виконанні батьками (одним із них) обов'язку по вихованню дітей або зловживанні батьківськими правами дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Вона має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклу­вання, інших органів державної влади, органів місцевого самов­рядування та громадських організацій. Дитина має також право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14-річного віку.

Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішу­ється батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини. Згідно статті 152 дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї звертаючись за захистом своїх прав до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а також безпосередньо до суду, якщо вона осягла чотирнадцяти років.

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення бать­ківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Той із батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний від­шкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спіл­кування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

Згідно зі ст. 154 СКУ батьки мають право на самоза­хист дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як законні представники без спеціальних на те повноважень. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право зверну­тися за таким захистом.

Неповнолітні батьки згідно статті 156 мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтере­сів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.

Необхідно зауважити, що стаття 155 СКУ регулює здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов’язків та визначає , що здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності, ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

На органи опіки і піклування покладено вирішення спорів щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Так, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших питань, що мають істотне значення для справи. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим для виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від неї.

Згідно статей 157 та 158 СКУ, якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить пере­шкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий із батьків має право на звернення до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихо­ванні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можли­вість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з ураху­ванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випад­ках, якщо це стосується інтересів дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

За заявою заінтересованої особи суд може зупинити вико­нання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору.

Необхідно зауважити, що стаття 159 СКУ дає визначення вирішення судом спору щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї – суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, з урахуванням віку, стану здоров’я дитини. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним.

Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'я­зана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.