5. В) Оцінка вчених

Оцінка самої Переяславської ради, була і є предметом частих суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

Як зазначив Ю.Шевельов Переяслав у перспективі трьох сторіч нам уявляється початком великої трагедії. Але в 1654 році не був закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Майже нічого не втрачаючи політично, Україні відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда. Київ в очах тогочасного українця був другим Єрусалимом — центром церкви, культури. Ворогом були турки та поляки, і знаряддям піднесення другого Єрусалиму — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції.

Що таке Москва, — знали, і все-таки пішли на Переяслав. Може тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, на ньому стояла Москва. Дійсно, Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Уже у другій половині XVII століття в Москві було 7 монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами. Славнозвісна реформа патріарха Нікона була фактично проведена з участю українців, вихідців з Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, що відома під назвою Слов'яно-греко-латинської, від 1700 року фактично перейшла в українські руки і протягом наступних 64 років із 19 ректорів українцями були 16.

Якщо Україна і зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови. «Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх внутрішніх ворогів».

5. Г)Теорія воз’єднання Укаїни і Росії

Фактично лише Москва розглядала Переяславську раду й "березневі статті" 1654 р. як привід до поступового поглинання України. Сама ж Україна розглядала цей договір як типовий військовий союз проти Польщі, продиктований поточним моментом, бо життя показало, що покладатися на союз із Кримом не варто. У багатьох документах виразно йде мова про Україну після договору 1654 р. як про незалежну державу, а не як холопів московського царя, яким було все без виключення населення Росії. Отже, не дивно, що Україна залишила собі всі атрибути держави, вела самостійну дипломатію, укладала нові договори й союзи з іншими країнами. Російський стольник Хлопов ще у 1663 р. писав про події в Україні як про події "в Малороссийском государстве", а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбовано: "родом з Королевства Малороссийского, полка Ниженского"

Останнім ударом по зносинах держави Хмельницького з Московським царством виявилося досягнення у Вільнюсі в 1656 р. сепаратного миру між росіянами і поляками.

У Москві зрозуміли, що шлях до повного підпорядкування України буде складним і тривалим, але від обраної політики не відступалися. її основними моментами було:

а) поступове розширення російської влади (і відповідно обмеження українського суверенітету) укладенням нового договору з кожним новим гетьманом;

б) роздмухування чвар у козацькій старшині і таємна підтримка серед них опозиції до будь-якого сильного гетьмана незалежно від його стосунків з Москвою;

в) поступове насадження в Україні московських військ, чиновників, законів і перебирання ними реальної влади від старшини.