4.3. Опозиція гетьманському режиму та її плани щодо майбутнього Півдня України

Гетьманському режиму протистояла досить сильна і впливова опозиція. Але вона була роз’єднана і мала різні, часто протилежні погляди на майбутнє України в цілому та її південноукраїнського регіону зокрема. Виникає питання, як політична боротьба в умовах Гетьманату впливала на процеси українського націотворення.

Усі громадсько-політичні структури, що були до перевороту пов’язані з Центральною Радою, мали самостійницьку орієнтацію, стояли на позиціях аграрної реформи і встановлення контролю над великою промисловістю перейшли в опозицію до гетьманського режиму і виступали за відновлення республіканського ладу. У південноукраїнському регіоні це були українські соціалістичні партії, Селянські спілки, загони Вільного козацтва, земства, "Просвіти", деякі профспілки та інші організації виразно національної орієнтації.

25 травня 1918 р. відбувся Херсонський селянський повітовий з’їзд, на який з’їхалося майже 100 чоловік. У резолюції з сучасного моменту зазначалося, що з’їзд рішуче протестує проти розгону законних органів влади і визнає правочинними органами влади на Україні тільки Центральну Раду й Українські Установчі збори⁶⁴. Заяви подібного змісту були прийняті на початку травня комітетом українських партій та організацій м. Олександрівська та з’їздом Селянської спілки Олександрівського повіту, що відбувся 20 травня 1918 р.⁶⁵.

В опозицію до гетьманського режиму в регіоні стало і земське самоврядування, об’єднане у квітні 1918 р. у "Всеукраїнський Союз Земств". У земствах Півдня, свідчили сучасники, панувала українська самостійницька орієнтація⁶⁶. Політичні противники Гетьмана, прихильники відновлення незалежної УНР керували "Просвітами", багатьма кооперативними, профспілковими та іншими об’єднаннями й організаціями. Часто вони зазнавали переслідувань з боку гетьманських властей, а їхні керівники заарештовувались. Як правило, це було тоді, коли вони переходили від своїх безпосередніх завдань до політичних⁶⁷.

Крім національно-соціалістичної опозиції, що не визнавала гетьманський режим і прагнула до відновлення УНР, у країні існували партії і об’єднання, які прагнули до реформування цього режиму шляхом усунення від влади кадетсько-октябристських елементів і створення в рамках Української Держави П. Скоропадського національно-зорієнтованого кабінету, який би реалізував основні принципи соціально-економічної політики Гетьмана. Однією з найвпливовіших партій цього напрямку була Українська хліборобсько-демократична (УХДП). Вона виникла в травні 1917 р. на Полтавщині як політична сила заможного українського селянства і дрібних поміщиків, що прагнули зберегти приватну власність на землю і в той же час шляхом реформи ліквідувати велике поміщицьке землеволодіння. З часом партія стала всеукраїнською. Її місцеві осередки існували і на Півдні, зокрема, на Катеринославщині й Херсонщині. УХДП не сприймала політику Центральної Ради, зокрема есерівські наміри ліквідувати приватну власність на землю. Разом з тим хлібороби-демократи стояли на позиціях державного суверенітету України. Після Брестської угоди і окупації України вони, поряд з місцевими Союзами земельних власників ("собственников", яких у тодішньому суспільстві вважали проросійською організацією, хоча за національним походженням більшість їх складу становили українці) були серед ініціаторів ліквідації Центральної Ради. Продовження їх співробітництва, вважає С. Кононенко, могло змінити напрямок подальшого розвитку України: "...Такий міст між двома соціальними секторами міг бути позитивним фактором. Він привів би до відшарування національної буржуазії від чужонаціональної й забезпечив би поширення національного фронту, забезпечуючи усамостійнення цілого економічного комплексу України"⁶⁸. Але невдозі шляхи двох хліборобських об’єднань України розійшлися. Налякані соціалізацією та іншими соціальними експериментами Центральної Ради "собственники" своє несприйняття радикальної аграрної реформи перенесли на українство, зімкнувшись з антинаціональними елементами в гетьманському режимі. Що ж стосується УХДП, то вона невдозі опинилася серед опозиційних уряду сил, хоча частина її членів працювала в гетьманському апараті.

Через місяць після перевороту опозиційні українські партії правої і центристської орієнтації (Українська партія хліборобів-демократів, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська партія соціалістів-федералістів, Об’єднана рада залізниць та Головна рада української поштово-телеграфної спілки) об’єдналися в Український національно- державний союз (УНДС), який поставив за мету змінити національно-політичний курс уряду, який вони вважали антиукраїнським. У своєму меморандумі, поданому Гетьману 24 травня, УНДС змальовував ситуацію в Україні в надзвичайно похмурих фарбах: "Кабінет міністрів є неукраїнський по своєму складу і по своїй політичній орієнтації... Народ має всі підстави переконатись, що йде рішуча безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціальнім розумінні. Уряд проводить таку політику, як би революції зовсім не було, і цілком ігнорує утворену революцією свідомість народних мас". УНДС вимагав створення національного демократичного кабінету, який був би складений з "відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації"⁶⁹.

Але спроби переконати Гетьмана і окупаційне командування в необхідності створення національно-демократичного кабінету закінчилися нічим. Це викликало посилення опозиційних настроїв в суспільстві, а разом з тим – прагнення до загальнонаціонального об’єднання, яке б охопило всі українські організації. Ця ідея знайшла втілення в новому об’єднанні – Українському національному союзі (УНС), який сформувався шляхом приєднання до УНДС українських соціал-демократів і центристської течії в УПСР, а також цілої низки громадських організацій. Єдина українська партія, що не увійшла до УНС – це УХДП, яка продовжувала сподіватися на порозуміння з гетьманським режимом, а також деякі ліво-соціалістичні організації, що еволюціонізували до більшовизму. Місцеві організації УНС були утворені у всіх регіонах України, у тому числі на Півдні.

Таким чином, в умовах Гетьманщини всі українські політичні партії і підконтрольні їм організації виявилися в опозиції до режиму, не сприймаючи його кадрову, національно-культурну і, значною мірою, економічну політику. У ставленні до статусу України вони були єдині, послідовно відстоюючи принцип незалежності і соборності України. В позиціях різних політичних сил щодо розв’язання актуальних соціально-економічних питань, зокрема аграрного, також відбувалося зближення, що свідчило про консолідацію різних соціально-політичних сил українського суспільства, посилення національної солідарності. Це створювало умови для розширення соціальної бази українського націотворення за рахунок заможного селянства і дрібних поміщиків.

Характеристика опозиційного руху на Півдні буде неповною, якщо не згадати про змову з метою зміни політичного режиму в межах всієї України, пов’язану з особою ерцгерцога В. Габсбурга. Перебуваючи на Півдні України, він опинився в центрі політичного життя. На нього покладали великі надії проуенерівськи налаштовані офіцери Запорізького корпусу й місцеві Вільні козаки, які не сприйняли гетьманський переворот. В Олександрівську з ерцгерцогом вели переговори П. Болбочан, В. Петрів, О. Натіїв і Є. Чикаленко⁷⁰. Мова йшла про пошуки альтернативи П. Скоропадському, якого, як зазначалося вище, українські політичні партії підозрювали в проросійській орієнтації. Саме тому після перевороту їхні погляди спрямовувались до особи В. Габсбурга. Вже на початку травня 1918 р., через деякий час після перевороту, на таємній нараді представників УСДРП і УПСР м. Одеси з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком обговорювався план розпочати повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні Вільгельму Габсбургу як новому Гетьману України. Київська нарада членів центральних комітетів партій українських соціал-демократів та есерів, старшин київських Січових стрільців висловилась проти наміру одеситів. Тут домінували республіканські настрої. Однак серед військових і політичних діячів Наддніпрянщини орієнтація на особу Вільгельма Габсбурга як ймовірного кандидата на Голову Української Держави мала своє продовження. Полковник П. Болбочан запропонував командиру гайдамацького полку ім. К. Гордієнка В. Петріву, який дислокувався на Півдні, вдатись до рішучих кроків – проголосити В. Вишиваного Гетьманом усієї України, спираючись на підтримку 1-го і 2-го Запорізьких полків⁷¹. Та ніякого втілення ця ініціатива не мала.

Патріотична діяльність Вільгельма Габсбурга, піднесення його популярності серед населення Південної України викликали занепокоєння самого П. Скоропадського і його оточення. Цьому сприяли і агентурні дані, що яскраво свідчили про підтримку В. Габсбурга населенням регіону. Так у доповіді директора департаменту Державної Варти міністру внутрішніх справ від 20 липня 1918 р. зазначалося, що "січовики відкрито говорять про те, що прибули вони як добровольці з метою утворення Русько-Австрійської України з приєднанням Галичини, що для цього потрібно вигнати німців, а справжнім гетьманом повинен стати князь Вільгельм"⁷². У доповіді також зазначалося, що серед населення поширюються чутки, що "з цією метою вже почалася організація загонів з місцевого населення біля 5000 чоловік, які перебувають в урочищі Чорний ліс в Олександрійському повіті"⁷³.

Авторитет Вільгельма Габсбурга лякав не тільки українське керівництво, а й представників окупаційної влади в Україні. Посол Австро-Угорщини в Україні граф Й. Форгач доклав багато зусиль для того, щоб ерцгерцога, який перетворювався в самостійну політичну фігуру, було відкликано з України. Врешті-решт, В. Габсбурга було відкликано до Відня.

Ця боротьба між гетьманськими і республіканськими силами, а також між прибічниками П. Скоропадсього і В. Габсбурга, була проявом внутрішньоукраїнського соціально-політичного конфлікту, який підривав зсередини державотворчий процес. Але одним із несподіваних наслідків цього конфлікту була подальша кристалізація української ідентичності південноукраїнського регіону. Кожна зі сторін у цьому конфлікті відстоювала своє розуміння самостійницького вибору України, але не сумнівалась у приналежності Півдня до її складу.

Крім української республіканської опозиції, на Півдні склалася потужна, але роздроблена проросійська опозиція. Як зазначалось вище, Українська Держава прагнула залучити до співпраці й ті елементи, що були далекі від українства, зокрема російське чиновництво в Україні. Однак велика частка росіян, що постійно жили в Україні – представники загальноросійських політичних партій різного спрямування – пов’язували своє подальше майбутнє не з розбудовою української державності, а з відновленням Російської держави в її дореволюційних кордонах, або приєднанням України до більшовицької Росії.

Особливо багато було противників Гетьмана серед біженців із більшовицької Росії. Тисячі можновладних військових і політичних діячів з’їжджалися в Україну, зокрема в південні міста – Одесу, Миколаїв, Херсон та ін. – з Петрограда, Москви та інших російських міст. На той час Українська Держава була чи не найстабільнішою в соціально-економічному плані з усіх новоутворених держав на теренах колишньої Російської імперії. Південь України став притулком для багатьох, хто тікав з "більшовицького раю". Дехто прибув з надією на звичне їм "сите життя", більшість інших – із прагненням соціального реваншу і планами перетворити Україну в плацдарм для контрнаступу на Радянську Росію. В Україну потяглися цілі ешелони з біженцями. Серед них було багато впливових політичних діячів як правої, так і лівої орієнтації – від російських есерів, есдеків, кадетів та октябристів до відвертих монархістів, які, рятуючись від більшовицьких переслідувань, осідали в Україні.

Фактично весь російський політичний спектр не сприймав самостійної України: усі устремління російських політиків без різниці поглядів були скеровані на припинення процесу відродження української державності.

У середовищі російських політиків в Україні виник навіть план антигетьманського перевороту. Посилаючись на спогади В. Станкевича, колишнього комісара Тимчасового уряду, Д. Дорошенко описав спробу деяких російських політиків організувати вбивство П. Скоропадського⁷⁴.

З приходом до влади П. Скоропадського поглибився конфлікт міських самоврядувань із центральними органами влади. Приводом для цього стали антигетьманські резолюції, ухвалені деякими міськими думами, у тому числі на Півдні України. 9 травня 1918 р. за згодою з австро-угорським командуванням було розпущено Катеринославську міську думу у відповідь на прийняття нею резолюції антигетьманського характеру⁷⁵. Думі було висунуто обвинувачення у "більшовизмі". У Миколаєві міську думу було розпущено 8 травня 1918 р.⁷⁶. Було також розпущено повітову земську управу й міську думу в Олександрії на Херсонщині⁷⁷. Одним з останніх рішень С. Комірного на посаді голови Головного Крайового Комісаріату був наказ від 19 травня 1918 р. про розпуск Одеської міської думи. Відбувалися арешти окремих осіб, причетних до прийняття антиурядових резолюцій⁷⁸.

Вищі урядовці держави в своїх офіційних заявах неодноразово підкреслювали, що факти розпусків і арештів, які широко обговорювались українською громадськістю, є винятками, а не цілеспрямованим урядовим курсом⁷⁹.

З метою врегулювання відносин уряду із земським і міським самоврядуванням була створена комісія на чолі з О. Голіциним і І. Дяковим, до компетенції якої входило вивчення реального стану справ з перспективою підготовки реформування місцевого самоврядування.

Земства і думи Півдня були стурбовані планами уряду. Показовим у цьому відношенні є рішення Першого обласного з’їзду міст і земств Півдня України, який відбувся 19–22 червня 1918 р. в Одесі. У роботі з’їзду брали участь делегати земств і організації Союзу земств, а також представники міст і організацій Союзу міст Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній. Судячи зі стенограми з’їзду, на його засіданнях провідну роль відігравали представники міст. Вони багато говорили про специфіку Півдня, про необхідність об’єднання земських і міських органів самоврядування краю в єдину регіональну організацію, про боротьбу з анархією, але заяв сепаратистського характеру не звучало. Під пресом гетьманського режиму міські думи, представники яких до гетьманського перевороту активно виступали з критикою української державності та відстоювали ідею входження Півдня до загальноросійської федерації і, таким чином, виступали за відторгнення його від України, тепер змінили характер і тональність свої заяв і зайнялися питаннями пристосування до гетьманського режиму⁸⁰.