4. Південноукраїнський регіон у складі української держави п. Скоропадського

4.1. Інтеграційна політика гетьманського режиму на Півдні України

Як зазначалось у попередньому розділі, південний регіон України в період Центральної Ради переживав складну внутрішню трансформацію. Зокрема була подолана політична ізольованість Півдня від решти української території, прискорилась його інтеграція в загальноукраїнський державно-політичний організм, інтенсифікувалися процеси націотворення. Виникає питання: чи збереглися ці тенденції в умовах Гетьманату П. Скоропадського?

Прийшовши до влади, П. Скоропадський оголосив, що УНР як форма української державності та республіканська форма правління ліквідується. Уся повнота влади переходить до Гетьмана. Щодо державно-політичної сфери, то тут домінували підходи, започатковані ще Центральною Радою. Українська Держава була значною мірою спадкоємницею, а не запереченням Української Народної Республіки. Відмова гетьманського уряду від соціалістичних експериментів не супроводжувалась ліквідацією здобутків УЦР у сфері державного будівництва. Переворот 29 квітня Скоропадський пов’язував з необхідністю зміцнення, а не знищення політичного утворення, яке в офіційних документах Гетьманату дістало досить чітку і недвозначну назву Української Держави. У "Грамоті до всього Українського народу" він підкреслював, що переворот мав за мету збереження "знов відродженої Української Держави", яка, на його думку, "стояла на краю загибелі"¹. Таким чином, мова йшла про зміну політичного ладу в межах самостійницького вибору українського народу й істотну корекцію соціально-економічного курсу, відмову від декларованого Центральною Радою соціалізму, а не від проголошеної нею незалежності. До 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський не видав жодного нормативного документа, не дозволив собі жодного офіційного висловлювання, у якому піддав би сумніву доцільність незалежності України та її територіальної цілісності. У своїй політиці він виявив себе палким прихильником соборності українських земель, офіційно підтвердивши це титулом "Гетьман всієї України та військ козацьких". В управлінні територій домінували централістичні тенденції без будь-яких натяків на автономію регіонів. Орієнтація на незалежність була чітка, недвозначна й неодноразово підтверджувалася.

Декларуючи свою відданість ідеї незалежності України, Павло Скоропадський, безумовно, не був українським націоналістом, принаймні, у тому розумінні, у якому ми використовуємо цей термін по відношенню до М. Грушевського чи В. Винниченка. Дослідники звернули увагу на його специфічне, дещо відчужене вживання терміна "українці" у "Спогадах"². Жоден з діячів Центральної Ради чи Директорії УНР не дозволяв собі такого дистанціювання по відношенню до українства. Для них – це рідне середовище.

З Павлом Скоропадським до влади прийшли близькі йому соціально-політичні сили з своїми поглядами на Україну, її минуле і майбутнє. На передній план висувались консервативні і ліберально-консервативні елементи суспільства, значною мірою зрусифіковані. За партійною приналежністю це були місцеві кадети чи октябристи, або ж безпартійні, політичні погляди яких перебували в площині ідеології зазначених партій. Підтримували гетьманський режим і українські хлібороби-демократи, частково – українські соціалісти-федералісти. Це було неоднорідне і аморфне середовище, у якому співіснували різні типи етнонаціональної лояльності: хтось відчував себе українцем, комусь вважалося, що можна одночасно належати до української і російської культури і бути "малоросом", хтось ідентифікував себе з російською нацією, інші перебували в полоні територіального патріотизму і не сприймали Україну, як окрему національно-територіальну реальність. Що ж стосується радикально-соціалістичних елементів, українська ідентичність яких була викристалізована достатньо чітко, то вони усувалися (інколи цілком добровільно) від участі в державно-політичному житті.

Гетьманський переворот відразу ж змінив громадсько-політичну атмосферу в регіоні.

На Півдні, писав М. Заклинський, "повіяло тоді російським духом. Українізація міста (Олександрівська. – Авт.) призупинилась. Написи над крамницями, які ще були українські, зникали, залишилися російські. Та це ще було зрозумілим: національні меншини чинили опір українізації міста, скориставшись з того, що староста скасував усі розпорядження коменданта міста й повітового комісара. ...Українізація малоросів спинилася..."³.

Це те, що політично заангажовані прибічники Центральної Ради бачили на поверхні подій. З їх оцінки можна зробити висновок, що процес націотворення на Півдні з приходом Гетьмана загальмувався. Але був і "другий план", який не зразу кидався в вічі. Незалежна Україна, правда, з іншим політичним режимом, залишалася. Сам факт підтвердження П. Скоропадським самостійності, його постійне звертання до історичних традицій, до українського козацького міфу, сприяли продовженню націотворчих процесів, які бурхливо розгорнулися в умовах Центральної Ради. Для України, яка століттями перебувала у складі інших держав, незалежне існування було унікальним по важливості фактором формування національної ідентичності. І у цьому плані Українська Держава була спадкоємницею, а не запереченням УНР. Самим своїм існуванням вона ставила населення перед необхідністю у тій чи іншій формі висловити своє ставлення до її самостійницького статусу. Жити в незалежній державі, особливо щойно створеній, означало щоденно демонструвати своє ставлення до неї, а разом з тим, давати відповідь на питання, хто "я" в національному відношенні. Потенційно це питання стояло перед кожним жителем України, хоча, звичайно, не кожен його усвідомлював і готовий був на нього відповісти. Єрнест Ренан ще наприкінці ХІХ ст. сформулював принцип, який добре ілюструє цей стан: "Існування нації – це... щоденний плебісцит. Як існування особи – вічне ствердження життя"⁴. Населення України в умовах Гетьманату перебувало в стадії цього щоденного плебісциту.

В реальному житті населення сприймало державу через діяльність її представників у центрі і на місцях, через чиновників, іншими словами, через державно-політичну еліту.

Наскільки ефективно діяла нова адміністративно-політична еліта, як вона забезпечувала життєдіяльність населення, зокрема, української більшості?

Як відомо, Центральній Раді, не зважаючи на певні успіхи, не вдалося створити дієву структуру державних органів усіх рівнів, що стало однією з причин її поразки, і, разом із тим, поставило на грань краху молоду українську державність з усіма негативними наслідками для процесу націотворення. Гетьман прагнув сконструювати ефективнішу систему управління державою в цілому і окремими її регіонами, досягши в цьому значних успіхів. Про це, зокрема, свідчили перші заходи по налагодженню управління Півднем України й установлення його відносин з Києвом. Це управління здійснювалось у межах старого адміністративно-територіального поділу. Гетьман відхилив запропоновану Центральною Радою адміністративно-територіальну реформу, яка передбачала відмову від губернського поділу і перехід до земельного. Разом із тим був збережений Головний Крайовий Комісаріат Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній, який був утворений до гетьманського перевороту й одержав від Центральної Ради надзвичайні повноваження. Цей орган займався встановленням контролю Центральної Ради над південноукраїнським регіоном і координував відносини з окупаційним командуванням, яке тут представляла Австро-Угорщина і частково Німеччина.

Можна було очікувати, що зміни в Києві, пов’язані з приходом до влади "реакційного" Гетьмана, повинні були вплинути на долю Крайового Комісаріату та його голови – С. Комірного, призначеного соціалістичною Центральною Радою. Однак ця посада не лише не була скасована, а навіть навпаки – її компетенція на деякий час розширилась. Залишився на своєму місці й керівник Комісаріату С. Комірний, який став єдиним представником цивільної центральної влади у регіоні. Цьому урядовцю підпорядковувались всі державні та громадські заклади Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній і губернські комісари Центральної Ради⁵.

Це свідчило про наміри центральної влади зміцнити свій контроль над Півднем, використавши концептуальні підходи і досвід Центральної Ради. 19 травня, під час чергового від’їзду до Києва, С. Комірний одержав наказ про своє звільнення⁶. Але мова не йшла про спробу гетьманського уряду усунути соціаліста з високої посади. Одночасно зі звільненням Комірного було прийнято рішення про скасування посади Головного Крайового комісара Херсонщини, Катеринославщини і Таврії взагалі. Губернії були переведені під безпосереднє керівництво Ради Міністрів і Гетьмана.

Однак невдовзі виявилося, що це – поспішне рішення. Південний регіон потребував особливого підходу. У червні 1918 р. Гетьман вирішив звернутися до досвіду Центральної Ради й ввів посаду Головноуповноваженого Українського уряду на всіх українських землях, де перебувала австрійська армія. Цю посаду обійняв С. Гербель⁷. Межі його компетенції поширювались на Катеринославську, Херсонську, Таврійську та Подільську губернії. Головноуповноважений контролював дії військових частин держави, що перебували на території цих губерній; видавав різноманітні циркуляри, розпорядження і накази. Старости й отамани всі зносини з австро-угорською військовою владою мали вести тільки через нього⁸.

В липні 1918 р. С. Гербеля призначили міністром продовольчих справ, а новим Головноуповноваженим Українського уряду при австро-угорському командуванні було призначено Г. Рауха⁹.

Персональні зміни відбулися на рівні губернського і повітового управління. Були звільнені з посад губернські і повітові комісари Центральної Ради. Замість них були призначені старости, які й очолили місцеву адміністрацію. Офіційний наказ про призначення старост був підписаний 14 травня 1918 р. тодішнім міністром внутрішніх справ Ф. Лизогубом¹⁰. Згідно з цим наказом Катеринославським губернським старостою було призначено генерала М. Чернікова, а Херсонським – С. Піщевича. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, а вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі. Окружним старостою материкової частини Таврійської губернії (Бердянського, Мелітопольського і Дніпровського повітів) було призначено О. Десницького.

Як зазначає Д. Дорошенко, губерніальні та повітові старости були здебільшого місцевими земельними власниками, переважно земськими діячами, суддями, інколи відставними військовими. Не слід усіх їх сприймати як колишніх царських чиновників. Д. Дорошенко зазначає, що насправді, серед них було не так багато людей, які служили в державних структурах самодержавного режиму¹¹.

Однак, для ефективного управління державою Гетьман все таки був змушений залучити службовців старої генерації, пов’язаних з Україною з дореволюційних часів. Лояльних Гетьману національно налаштованих кваліфікованих чиновників, особливо на Півдні, катастрофічно не вистачало. Державні урядовці нової формації, які працювали в державних інституціях і місцевих органах влади УНР, здебільшого не сприйняли гетьманський переворот і відмовились співпрацювати з новою владою, вбачаючи в ній політичну реакцію. На державній службі почали з’являтися люди, байдужі, а то й ворожі до українства. Уся діяльність П. Скоропадського в кадровій політиці була позначена печаттю компромісу між українством і "малоросійством". Якщо провести нескладний аналіз, то можна зробити висновок, що більшість гетьманських урядовців були місцевими, часто з діда-прадіда, жителями і сприймали рідний край з позицій якщо не національного, то регіонального (територіального) патріотизму. А такий підхід диктував неоднозначне ставлення до української ідеї, яка в заможному середовищі інколи ототожнювалась із соціалізмом і радикальними експериментами Центральної Ради.

На службу до нової української влади приходили й представники російської меншості¹².

В джерелах відклалося достатньо інформації про нелояльне по відношенню до українських організацій і їх членів ставлення гетьманської влади. Зокрема, І. Мазепа писав, що катеринославський губернський староста генерал М. Черніков з перших днів свого адміністрування зайняв ворожу до українства позицію¹³. 21 травня 1918 р. він видав наказ про заборону під будь-яким приводом зборів, мітингів і демонстрацій. Херсонський губернський староста С. Піщевич розпочав свою діяльність з того, що видав розпорядження про виселення з Українського будинку Херсона в трьохденний термін українських організацій, що працювали там з початку революції¹⁴. А в Одесі в липні 1918 р. без будь-яких обвинувачень були заарештовані відомі українські діячі – організатор і голова Одеської військової ради І. Луценко та колишній помічник Херсонського губернського комісара І. Гаврилюк¹⁵.

Подібні приклади можна навести стосовно дій повітових старост регіону. Їхній підбір навіть за стандартами гетьманського режиму важко назвати оптимальним, як і не завжди були виправданими усунення від роботи урядовців, призначених Центральною Радою.

Але неважко помітити, що в зазначених діях старост простежувався не стільки національний, скільки політичний підтекст. Приводом для репресій, як правило, була не національність переслідуваних, а їхні політичні погляди і досить радикальні дії, що не вписувались у рамки тодішнього законодавства. Разом із тим майже всі, хто зазнавав репресій гетьманської влади, прагнули представити це як переслідування за національною ознакою. Уряд змушений був давати офіційні роз’яснення з цього приводу. Міністр внутрішніх справ І. Кістяківський на з’їзді губернських старост указав на "категоричну необхідність" обережного ставлення до всіх діячів національного руху. Після з’їзду на місця був розісланий обіжник за підписом міністра, де зокрема, говорилося: "…Ще раз підкреслюю дані під час з’їзду вказівки про необхідність найобережнішого відношення до наших національних організацій і до наших громадських діячів"¹⁶.

Без сумніву й після цього розпорядження міністра на місцях, у тому числі на Півдні, мали місце факти, які можна було трактувати як переслідування за національною ознакою. Але це не варто розглядати як державну політику. Найпевніше, це були місцеві ексцеси, на які в Києві інколи змушені були закривати очі, щоб зберегти віддані особисто Гетьману кадри на місцях.

Отже, Українська Держава залучала до співпраці різноманітні елементи, у тому числі й ті, що були далекі від українства. В конкретних умовах 1918 р. вони погоджувались працювати на розбудову молодої Української Держави. Але у них були свої погляди на майбутнє України, які контрастували з точкою зору не лише республіканців, а й багатьох гетьманців. І з цією реальністю уряд, особливо в умовах багатонаціонального середовища Півдня, змушений був рахуватися. Необхідно було знайти ідею, яка об’єднувала ці різнорідні елементи. Цією ідеєю було спільне громадянство Української Держави.

Закон про громадянство УНР, прийнятий Центральною Радою 2 березня 1918 р., гетьманський уряд скасував, але про необхідність чіткого узаконення українського підданства говорилося вже в день перевороту. Зокрема, в Законі про тимчасовий державний устрій України, підписаному Гетьманом 29 квітня 1918 р., йшлося про права й обов’язки двох категорій жителів Української Держави – українських козаків і громадян. Першим їх обов’язком було оголошено "захист Рідного Краю". Через деякий час була утворена урядова комісія по підготовці нового Закону про українське громадянство, який 2 липня 1918 р. був затверджений Гетьманом. Громадянами Української Держави визнавалися всі колишні російські піддані, які на момент видання закону перебували на території України. Ніяких обмежень – ні соціальних, ні національних, ні політичних, будь-яких інших закон не ставив. Українське громадянство ґрунтувалося на чіткому балансі прав і обов’язків: "Вся повнота політичних прав Української Держави, в тім числі й активне й пасивне право участі у виборах до публічно-правових установ, а також право державної публічно-громадської служби належить тільки громадянам Української Держави, але ж на них упаде обов’язок дбати усіма силами про добро Української Держави, не жалкуючи для неї навіть свого життя"¹⁷.

Як зазначалося вище, юридичне громадянство сприяє консолідації суспільства і в концепціях сучасних дослідників вважається важливим фактором модерного націотворення.

Але як вписується юридичне громадянство в націотворчі процеси періоду Гетьманату?

Як зазначалося у першому розділі, теоретично існує дві основні моделі формування модерної нації: перша ґрунтується на так званому "кровному праві" (етнічно-генеалогічна модель). При такому способі ідентифікації передбачається, що члени однієї нації мають спільне походження і спільну культуру. Інша концепція будується на праві території (громадянсько-територіальна модель). Ключовим моментом другої моделі є зростання солідарності серед населення певної території (країни), незалежно від етнічних, мовних, культурних, релігійних та інших відмінностей.

Якщо виходити з зазначеної системи координат, то є підстави для висновку, що Україну Гетьман сприймав не стільки через призму національного (мовно-культурного), скільки, цілком слушно зауважив Ярослав Грицак, територіального патріотизму, лояльності до держави¹⁸.

Взагалі, юридичне громадянство є прикметою кожної нації, у тому числі й тієї, що формується на ентічно-генеалогічній моделі. Але у випадку з громадянсько-територіальною моделлю націотворення, – зазначає Е. Сміт, – його значення значно посилюється: Воно є "головним знаряддям недопуску, а також головним засобом допуску до членства й одержання вигод... незалежно від етнічного походження"¹⁹.

Але реалізація громадянсько-територіальної моделі нації не знімає питання про особливе місце в процесі націотворення титульного етносу, його мови, культури, врешті-решт, проблеми "закорінення" цього етносу в економіці держави. Взагалі, "чистої" громадянсько-територіальної моделі націотворення в історії не зустрічалося (як дуже рідко зустрічалася в чистому вигляді і етнічно-генеалогічна модель). Як правило, поєднуються (в різних пропорціях) обидві ці моделі. Наскільки можна судити з історичних джерел, у своїй соціально-економічній і культурній політиці гетьманський режим наголошував на особливій ролі українського етнічного фактора з його історичними традиціями.

У цьому відношенні звертає на себе увагу спроба Гетьмана відродити українське козацтво як особливий стан суспільства, еліту збройних сил Української Держави.

Як відомо, в умовах Центральної Ради генерал П. Скоропадський був Військовим Отаманом Вільного козацтва. Але після гетьманського перевороту він виявився в конфлікті зі своїм дітищем. Осередки Вільного козацтва регіону виступили із заявами антигетьманського змісту. Вони – прибічники республіканського устрою та повної ліквідації поміщицького землеволодіння – сприйняли переворот як загрозу майбутньому України. У відповідь на антиурядові виступи, П. Скоропадський запропонував план реорганізації Вільного козацтва. 30 травня 1918 р. Гетьман звернувся до військового міністра з листом, у якому зазначалось, що "вільнокозачі організації …з нинішнього дня касуються і об’являються недійсними…"²⁰. Разом з тим, Гетьман вкотре зазначив, що стоїть "на своїй меті будування великої козацької України" і оголосив: "Я вирішив прийняти всі заходи до того, щоб козаччина, у яку ввійде цвіт української людності, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії"²¹.

Указ про розпуск організацій Вільного козацтва на Катеринославщині був підписаний губернським комендантом полковником Осипенком ще 11 травня 1918 р.²². Перейшовши на нелегальне становище, вільнокозачі формування активно підтримували селянсько-повстанський рух влітку 1918 р.²³. Дослідник П. Захарченко, аналізуючи повстанські процеси 1918 р., обґрунтовано довів значимість участі в них Вільного козацтва²⁴.

Таким чином, конфлікт з Вільним козацтвом, яке виявилося під контролем антигетьманської опозиції, був неминучим. Але Гетьман не пішов на його повне знищення: мова йшла про реорганізацію Вільного козацтва. Скоропадський поставив за мету на його основі створити особливий стан суспільства, здатний бути основою стабільності і порядку в державі. "Надалі... всім вільним козакам іменуватися просто козаками"²⁵, – говорилося в зазначеному листі Скоропадського. Реорганізація продовжувалася до середини жовтня 1918 р., перш ніж 16 жовтня 1918 р. Гетьман видав Універсал про відновлення козацтва.

Цей Універсал зберіг життя багатьом заарештованим у свій час Вільним козакам. Так, генерал М. Омелянович-Павленко, який на початку листопада 1918 р. прибув до Катеринослава для виконання гетьманського Універсалу про відновлення козацтва, наказав звільнити заарештованих тут Вільних козаків, у т. ч. Г. Воробйова (Горобця). Почалося формування нової організації. Близько 2 000 вчорашніх Вільних козаків, що перебували на нелегальному становищі, стали членами легальної організації й отримали зброю. Відновлення козацтва відкривало перспективу посилення етно-генеалогічної складової націотворчих процесів в Україні.

На зміцнення соціальної бази Української Держави, а разом з тим, на посилення українського ядра новостворюваної нації була спрямована аграрна реформа, яку планував провести гетьманський уряд. Проект реформи, підготовлений на початок листопада 1918 р., передбачав примусовий викуп державою великих маєтків а потім парцелювання їх і передачу за посередництвом Державного Земельного Банку селянам, здатним її обробляти. В одні руки передбачалося передавати не більше 25 дес.²⁶. Звичайно, ця реформа не влаштовувала малоземельне і безземельне селянство. Її не могли сприйняти соціалістичні партії. Але іншої реформи в умовах Гетьманату бути не могло. Заплановані аграрні перетворення, проведені у відповідності з цим проектом, у кінцевому рахунку були спрямовані на формування досить впливової і економічно міцної селянсько-фермерської верстви, здатної перетворитися в важливу складову модерної української нації.

Таким чином, курс Гетьмана на збереження незалежності України з опорою на історичні традиції українського народу, створена ним система управління державою, аграрна реформа, введення юридичного громадянства, відродження козацтва істотно стимулювали націотворчі процеси. Південь перетворювався у невід’ємну складову частину адміністративно-територіального комплексу Української Держави. Як зазначалося вище, інтеграція певного регіону в межах спільної історичної території є важливою передумовою успішного розгортання націотворчих процесів. Зміцнюючи вплив Української Держави на Півдні, гетьманський режим, разом з тим, сприяв формуванню модерної української нації. Ні раніше, за доби Центральної Ради, ні пізніше, в умовах Директорії УНР, Південь не був так міцно з’єднаний з рештою державного тіла України²⁷. Населення регіону понад сім місяців жило в Українській Державі. Життя було підпорядковане законам і розпорядженням, прийнятим у столиці України Києві. Жителів України об’єднувало спільне громадянство. Все це в комплексі справило істотний вплив на формування національної свідомості місцевих українців і громадянсько-територіального патріотизму представників інших етносів регіону.