Симетрія

Симетрія - це властивість композиції, в основі якоїлежитьод-накове розташування елементів і форми щодо площини осі або центра.

Симетрія в образотворчому мистецтві бере свій початок у ре­альній дійсності, насиченій симетрично розміщеними формами. Си­метричною є фігура людини, а також всього живого на землі. Іден­тичність лівої та правої половини дає поняття рівноваги, що можна спостерігати як у природі, так і в мистецтві.

Для симетричної композиції характерна зрівноваженість її час­тин за масою, тоном, кольором і навіть за формою. В таких випадках одна частина майже дзеркально схожа на іншу.

У симетричних композиціях найчастіше є яскраво виражений центр. Іноді він співпадає з геометричним центром картинної пло­щини.

Асиметрія

З давніх-давен симетрію вважали неодмінною ознакою краси художнього твору, як один з найвиразніших засобів композиції. Правилом симетрії користувались художники усіх часів і народів.

А симетрія — це властивість компо­зиції, в основі якої лежить неврівнова­женість її елементі в щодо центра.

Якщо композиційний центр зміщений, а одна з частин зображувального поля більш завантажена по масам, або зображення побудоване по діагоналі—усе це надає композиції динамічності, аси­метричності, певною мірою порушуючи ідеальну рівновагу.

Асиметричне розміщення зобра­жувальних предметів в образотворчому мистецтві може іноді викликати вражен­ня ділимості картинної площини верти­кальною віссю на дві рівні частини, збе­рігаючи композиційну рівновагу при відмінності величини мас, форм, а також тонального стану кожної половини. Особливо це характерно для показу відносного спокою. В асиметричній композиції з активним рухом рівновага досягається введенням просторових пауз між предметами, або протиставлення ве­ликих і малихформ, контрастів темного та світлого, яскравого та при­глушеного за кольором.

Графіка

Графіка — вид образотворчого мистецтва, який грунтується на властивостях образотворчих засобів, що називаються графічними; це зображувальна поверхня (найчастіша біла поверхня паперу), лінії штриху, пляма, крапка.

Графіка і живопис відрізняються різною величиною просторо­вості (простору), виходячи з різного ставлення художника до зобра­жувальної поверхні. В мистецтві живопису ця поверхня здебільшого перетворюється в ілюзорний зображувальний простір, який змушує глядача забувати, що перед ним лише полотно, що натягнуте на підрам­ник. В графіці навпаки, ми завжди відчуваємо матеріальність листа паперу з нанесеним на нього зображенням—лініями, штрихами, пля­мами. На відміну від живопису зображення лягає не зверху, виявля­ючи їх об'ємність і матеріальність, а проступає знизу, позаяк світле в графіці обумовлюється білизною паперу.

Біле в графіці може виражати глибину, простір — повітря, небо, воду та землю (темне - за законом тонального контрасту здається ближче і означає предмети,що виступають. Звідси і специфічні функції кольору в графіці, який не моделює форму, а навпаки спро­щує її, пов'язуючи з матеріальністю зображувальної поверхні. Тому колір в графіці переважно другорядний, в якомуО особливо важливі матеріальні якості — фактура, текстура.

Акварель відносить до графічного мистецтва натій підставі, що прозорість фарбового шару на незакритій частині поверхні паперу створюють білий колір тла одним з головних зображувальних засобів. Але якщо зображення виконано в техніці пастелі, гуаші або темпери пастозно, із застосуванням білил, та якщо воно може сприйматись, як живопис, ілюзорно, а не як естамп з умовністю специфіки зобра­ження. Суть в методі творчого процесу обумовленого ставленням ху­дожника до специфіки образотворчого простору, його завдань і кінце­вої мети, результату.

Історичний розвиток двох формоутворювальних тенденцій — графічності і живописності, представляють одну з опозицій творчого методу, аналогічно аналітичному та синтетичному початкам худож­нього мислення. В цьому розумінні графіка — найбільш ясне втілен­ня принципу графічності, в якому провідну роль відіграє художній синтез форми і простору, площини та об'єму. Мистецтво живопису тяжіє до аналітичності. Ця закономірність пояснює тяжіння графіки до декоративного мистецтва.

Якості графічних форм можуть бути присутні в творах найріз-номанітних видах мистецтва: у живописі, скульптурі, архітектурі — там, де переважне значення втворенні форми має лінія, контур, си­лует, площина, фактура, текстура. Звідси правомірність термінологій „графічний рисунок", „живописний рисунок", або „графічний жи­вопис".

Графічними є давньоєгипетські фрески і розписи давньогрець­ких ваз, графічним є доричний ордер в архітектурі і більш живопис­ний іонічний та коринфський. Архітектура стилю класицизму графіч­ні ша архітектури стилю Бароко, а твори Рококо принципово, за мето­дом формотворення, живописні.

Так само вирізняються стилі та манери творів художників. Так фа-фічнаживописсередньовічниххудожників італійського кватро-ченто, картини Л.Белліні, С.Боттічелі. Живописні картини венеці­анців—Тиціана, Веронезе,Тінторетто, манера П.Рубенса чи Ремб-рандтабільш живописна, ніж Н.ПуссенаабоЯ. ван Ейка.Тачи інша манера обумовлює типові технічні засоби і матеріали.

Ранні архаїчні стадії розвитку того чи іншого історичного типу мистецтва і художнього стилю характеризуються якостями графіч-ності форми, пізніші — живописністю.

Крім вільної або станкової графіки, ще є прикладна та книжко­во-журнальна графіка. До прикладної графіки відносять: герби, дру­карські знаки, емблеми, плакати, екслібриси, поштові знаки, ети­кетки, упаковки тощо.

До книжково-журнальної графіки належать: шрифт, оправа, фронтиспіс, титул, ілюстрація, заставки, кінцівки, орнаментика, ініціали.

Характеристика технік гравюри

Ксилографія

Ксилографія (від грец. хуіоп — дерево і §гарпо — пишу) — різновидність графічного мистецтва гравюри на дереві, гравіру­вання по дереву і відтиск на папері з дерев'яної друкарської фор­ми. Гравюра на дереві належить до найбільш древньої техніки ви­сокого друку.

Перші ксилографії або естампажі (франц.—езізтрз^ез — "відтис­нуть") , ранні буддійські книги, в яких ілюстрації і текс награвіровані на одній невеликій дошці, з'явились в Китаї, в І ст. н.е. В Європі ксилографія з'явилася в VIII ст., але розвинулась з поширенням па­перу та книгодрукування на початку XV ст.

Матеріал для гравірування спочатку слугували дошки м'яких порід дерева повздовжнього розпилу (липи, верби, яблуні).

Манера виконання таких гравюр називалась обрізною: чорна лінія, як домінуюча обрізалась з двох боків.

В 1770-х роках англійський художник і гравер Томас Бьюік ви­найшов торцеву гравюру на дереві. В цій техніці дошка з поперечного зрізу твердих порід дерева (пальма, самшит, бук, груша, береза) ре­тельно відшліфовувалося, що давало можливість працювати штихе­лем у всіх напрямках яктрадиційним "чорним" (обрізним) штрихом, так і "білим" штрихом і створювати вишукані мініатюри. Живо­писність нової графічної техніки, практично необмежені можливості співвідношень різноманітних штрихів, соковитих білих і чорних плям дала підставу називати її тоновою. «>