IV.Розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи.

Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Тому в той час існували нечисленні за кількістю носіїв мови. Зародження класового суспільства пов'язане з виникненням рабовласницьких держав.

У рабовласницькому суспільстві формуються народності. Племінні діалекти стають територіальними діалектами. Виникає потреба в державній мові. В одних державах виникає єдина державна мова (грецьке койне в Греції, латинська мова в Римі), в інших — за функціонування багатьох мов одна з них стає спільною лише на деякий період (наприклад, арамейська мова для Близького Сходу в Піст, до н.е.).

За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі феоди призводить до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо цього є Німеччина, на території якої в період феодалізму було чимало князівств. У феодальному суспільстві виникла необхідність наддіалектної мови для державних потреб (церкви, законодавства, науки, літератури). У ролі такої мови використовувалася якась мертва писемна мова. У країнах Сходу — арабська (мова Корану) і давньоєврейська (мова іудейського богослужіння). У Західній Європі — латинська мова.

З розвитком капіталізму виникають нації. Нація (від лат. natio "плем'я, народ") — стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, особливостей культури та побуту. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Роль мови в становленні нації є вирішальною. Національною мовою може бути тільки жива мова. Вважають, що першою нацією була італійська. Із творчістю Аліг'єрі Данте (1265—1321), який уперше став використовувати в своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову, пов'язане становлення італійської національної мови (його вважають основоположником італійської літературної мови). Національна мова обов'язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. Для літературної мови характерна також стилістична диференціація мовних засобів.

Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше, роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. У XVIII —початку XIX ст. — французька мова, у другій половині XIX ст. — англійська, в першій половині XX ст. — німецька. По-друге, виникають допоміжні мови — піджини, як, скажімо, Broken English у Африці, Pidgin English у китайських портах, Russonorsk для росіян і норвежців, сабір у середземноморських портах. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову. Ще в XVIII ст. Р. Декарт і Г.-В. Лейбніц говорили про створення штучної раціональної мови. У 1879 р. німецький мовознавець И.-М. Шлейєр створив першу штучну мову волапюк (vola

від англ. world "світ" і ptik від англ. speak "говорити", звідки volapuk "світова мова"). У 1887 р. польський лікар Л.-Л. Заменгоф створив штучну мову есперанто (лат. Esperi "сподіватися"), яка стала найпоширенішою серед усіх інших штучних мов. Цьому сприяла (і сприяє тепер) простота її будови й інтернаціональність лексичного складу. У ній використовується лише 11 закінчень та декілька суфіксів. На есперанто існує значна оригінальна і перекладна література.