58.Українська революція: період Директорії.

Період Директорії займає особливе місце в історії Української революції. Новий режим не мав часу продемонструвати свої можливості в мирних умовах, розгорнути державотворчий процес на місцях, зокрема на Півдні, створити власні владні структури, надійні збройні сили, врегулювати міжнародні відносини з сусідами, зокрема, Росією і переможцями у Першій світовій війні - державами Антанти. Директорія вважала себе політичним антиподом Гетьманату. У першій декларації Директорії від 15 листопада 1918 р. генерала Скоропадського звинувачували в національній зраді - "скасуванні самостійності Української Держави" і прагненні відтворення неподільної Росії з усіма негативними наслідками цього акту для України. Зі свого боку Директорія проголошувала тверді наміри відновити державну самостійність України, республіканський лад і всі його досягнення, знищені режимом П. Скоропадського: "...Всі соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені, а Установчі Українські Збори твердо й непохитно закріплюють їх на українській вільній землі". Одним з основоположних ідеологічних принципів Директорія вважала соборність України. Директорія з першого дня свого існування стояла на позиціях утвердження повної незалежності України і у цьому відношенні відрізнялася як від Гетьманату Скоропадського, який завершив свою діяльність грамотою про федерацією з Росією, так і від Центральної Ради, яка прийшла до визнання незалежності в результаті довгої і хворобливої еволюції. Директорія виступила як загальнонаціональний демократичний центр і прагнула спрямувати масову ініціативу на відродження Української Народної Республіки.

59.Західноукраїнські землі в 1918-1920 роках.

Проголошення в Києві утворення Української Народної Республіки інтенсифікувало потяг пробуджуваного населення Західної України до об'єднання з Східною Україною. В Західній Україні почалися виступи за створення незалежної Української держави. Особливо активними були виступи українських студентів, які вимагали приєднання усіх українських земель Австро-Угорщини до Української Народної Республіки. 9 листопада 1918 р. Українська Національна рада проголо-сила Західну Україну незалежною державою – Західноукраїнською Народною Республікою. В екстремальних умовах був вироблений Тимчасовий основний закон ЗУНР. Він містив лише необхідні атрибути державності: кордони, назву, принцип народного суверенітету, символіку. На відміну від “другої” УНР, керівництво ЗУНР стояло на демократичних позиціях і відкидало класове представництво. Закарпатські та буковинські українці орієнтувались на ЗУНР, проте в листопаді 1918 р. Буковина була окупована румунськими військами, а Закарпаття було приєднано до Чехо-словацької Республіки. Отже, ЗУНР фактично включала тільки східну частину Галичини. З моменту проголошення самостійності ЗУНР було очевидним, що дві українські держави рано чи пізно об’єднаються. 22 січня 1919 р. відбулась історична подія Злуки УНР та ЗУНР. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) змушений був під натиском польських військ переїхати вже в листопаді 1918 р. зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава, де перебував з січня по травень 1919 р.. У Станіславі було створено колегіальний орган з десяти осіб, який вико-нував функції глави держави. Голова цього комітету Є. Петрушевич став йменуватися президентом. 8 листопада 1918 р. було сформовано новий Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. На відміну від УНР, у Західноукраїнський Народній республіці було створено досить ефективну систему державного управління. 22-26 листопада 1918 р. відбулися вибори депутатів Народної Ради, більшість на яких отримали ліберали. Уряд ЗУНР поспішив зі створенням жандармерії та збройних сил — Української Галицької армії (УГА). Але це не допомогло: після жорстоких боїв польські війська 22 листопада 1918 р. зайняли Львів; уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя. Національна влада намагалась вирішити аграрне питання за рахунок польських землевласників.