41. Культурне життя України у 17 – 18 столітті.

Культура України XVI–XVIII ст. є важливою складовою історії козацької доби. Попри відсутність власної держави та тривалі кровопролитні війни українці пройшли складний шлях від занепаду культурного життя до національного відродження. Культурне життя українців цієї епохи визначало просвітництво та утвердження самобутнього мистецького стилю – українське бароко. Духовне життя народу, його освіта та мистецтво зосереджувались навколо церкви. При церквах засновувалися братства, які очолювали рухи за національне відродження. Найстаршим і найвпливовішим з них було Львівське. Метою його діяльності було просвітництво широких верств українського народу. Православні братства виникли також у Києві, Луцьку та інших містах. При братствах створювалися школи та друкарні. В розвитку освіти не лише в Україні, але й серед східнослов’янських народів, провідну роль у XVIII ст. відіграла Києво-Могилянська академія, де зосереджувалися духовні й інтелектуальні сили українського народу. Тогочасна Україна подарувала світові плеяду талановитих діячів культури та освіти – блискучих літераторів та філософів-мислителів, майстрів пензля і графіки, архітекторів, композиторів: П. Могилу, М. Смотрицького, І. Гізеля, Й. Галятовського, Д. Туптала, Г. Сковороду, С. Ковніра, І. Щирського, М. Березовського. Українське мистецтво XVII – середини XVIII ст. розвивалося в художньому стилі бароко. Високим світовим стандартам відповідали кращі зразки української літератури, книжкової графіки, скульптури, музики, образотворчого та ювелірного мистецтва. Зібрання українських друкованих книг, друкарських кліше і гравірувальних дощок XVI–XVIIІ ст. репрезентують продукцію друкарень Києва, Львова, Почаєва. У експозиції представлені унікальні рукописні книги: підручник з церковного співу «Граматика мусікійська» та «Літопис келійний» Данила Туптала. Українське декоративно-ужиткове мистецтво XVII ст. представлене взірцями гаптованих тканин монастирських вишивальних шкіл; з них найбільший інтерес становить риза священика церкви волинського села Низкиничі з гербом київського воєводи Адама Киселя. На особливу увагу заслуговують різьблені виносні хрести у коштовних оправах, взірці металевого лиття та дерев’яного різьблення, твори ювелірного мистецтва. Церковний живопис репрезентують ікони «Святий Георгій» кінця XVI – початку XVII ст., бароковий образ XVIIІ ст. «Святий Миколай» та ікона «Любецька Божа Мати» роботи пензля Івана Щирського (1698 р.).

42. Україна у складі Російської імперії наприкінці 18 – на початку 19 століття: її адміністративний поділ, соціально-економічний розвиток.

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий». Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян. Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою. «Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст. Основа економіки укр. земель – с/г, у якому переважали феодальні відносини, поміщицьке землеволодіння і посилення експлуатації селян. Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками падіння врожайності.