56. Причини падіння Центральної Ради. Значення Центральної Ради в історії українського народу.

Причини падіння ЦР:

• З грудня 1917 року Рада почала стрімко втрачати свій авторитет серед населення. Головна причина полягала в тому, що УЦР своєчасно не змогла розв’язати нагальних соціально-економічних проблем (і перш за все робітниче та аграрне питання), бо віддавала пріоритет національно-політичним інтересам.

• Рада не мала боєздатних збройних сил. Адже соціалістична її більшість вважала за непотрібне створення регулярної армії, а натомість прагнула сформувати так звану “народну міліцію”, яка виконувала б насамперед функції охорони правопорядку.

• УНР не мала дієспроможного адміністративного апарату.

• Постійні суперечності між домінуючими фракціями в середині Центральної Ради (УПСР, УСДРП, УПСФ) не дозволяли зробити діяльність цього органу ефективною, обумовлювали імпульсивний характер її роботи.

• У Раді відчувався дефіцит людей державного рівня, здатних організувати роботу, повести за собою. І це не дивно, адже більшість в УЦР складала молодь віком 25-30 років, без досвіду державницької роботи, з притаманними цьому вікові максималізмом та романтизмом.

• Постійні особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради.

Головною заслугою Центральної Ради перед народом, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури.

57.Українська революція: період Гетьманату Павла Скоропадського.

Радянська історіографія заперечувала існування Української революції, національно-визвольний рух та національно-державне будівництво на території України в 1917-1921 рр. Буремні події даного періоду радянські історики розглядали як складову частину Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни. Проблеми Української революції досліджували історики української діаспори. В центрі їхньої уваги були проблеми суспільно-політичні життя України та різні форми національної державності. Після проголошення незалежності України серед вітчизняних істориків сформувалися дві групи дослідників, які по-різному розглядають події 1917-1921 рр. на території України. Переважна більшість дослідників називають визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр. — Українською революцією. Серед дослідників цього періоду виділяються праці докторів історичних наук Верстюка В. Ф., Пирога Р. Я., Солдатенков В.Ф та ін. На противагу їм незначна частина дослідників називають визвольні змагання українського народу — Українською національно-демократичною революцією 1917 — початку 1918 рр. Подальші події в Україні вони розглядають під кутом державотворчої діяльності Гетьманату Павла Скоропадського, Директорії та ЗУНР. 29 квітня 1918 р. у Києві на скликаному з ініціативи "Союзу земельних власників" з'їзді українських хліборобів П. Скоропадського проголосили гетьманом України. Нащадок давнього роду козацької старшини, авторитетний бойовий генерал П. Скоропадський із початком революції українізував своє військове з'єднання, але Центральна Рада відкинула його послуги. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований намаганнями відновити правопорядок, скасувати "соціалістичні експерименти" Центральної Ради. Протягом доби прихильники гетьмана захопили державні установи. У день свого обрання П. Скоропадський звернувся з "Грамотою до всього українського народу" і оприлюднив "Закони про тимчасовий державний устрій України", в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, земельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва "Українська держава". Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропадський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимчасовий Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України. За цим законом у зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам гетьман, одного вибирав сенат і одного — Рада Міністрів. Характеризуючи цей закон, можна говорити про прагнення створити механізм правового забезпечення стабільності й наступності вищої державної влади.