32. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність України.

П. Дорошенко був гетьманом Правобережжя після зречення П. Тетері. П. Дорошенко часто скликав козацькі ради; спирався на підтримку київського митрополита; для того, аби не залежати від старшини, створив 20-тисячний корпус найманців сердюків; установиви нову митну лінію на українському кордорні, почав карбувати власну монету; проводив колонізацію незаселених земель на кордоні зі степом; прагнув об’єднання України.

Для того аби об’єднати Українські землі Дорошенку слід було воювати проти таких потужних держав, як Польща й Московія, під владою яких перебували українські землі, тому потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат.

Восени 1666 р. П. Дорошенко, очевидно, отримавши перші звістки про зміст Андрусівських перемовин, які фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Запросивши на допомогу татар, він витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Перемога була близькою, але на заваді стала політика кошового І. Сірка, який разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками. П. Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 1667 р. договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. Водночас Польща змушена була визнати автономію Правобережної України.

Зазнавши невдачі у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко вирішив провести переговори з Московією, але цар вирішив дотримуватися Андрусівського перемир'я.

Сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П. Дорошенка склалися в сер. 1668 р., коли в результаті антимосковського повстання на Лівобережжі більша його частина була звільнена від окупантів. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну. Після вбивства І. Брюховецького Козацька рада обрала П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української держави.

У 1669 р. Дорошенко був змушений повернтися на Парвобережжя, щоб протистояти претендентові на гетьманську булаву П. Суховію, підтриманому кримськими татарами. У 1669 році уклав з Туреччиною союзний договір – Корсунські статті, для того аби отримати допомогу у боротьбі з Річчю Посполитою і Москвою, які поділили Україну і припинити втручання Кримського ханства в українські справи. Бучацький договір (1672р) став результатом війни україно-татарської армії проти Речі Посполитої, в якому Польща відмовилася від претензій на Правобережну Україну, але польський сейм не ратифікував угоду, тому війна тривала. У 1675 р. Дорошенко передав булаву кошовому отаману Запорозької Січі І. Сіркові та присягнув на вірність московському цареві.

33. Становлення Гетьманщини. Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович.

Після занепаду в другій половині XVII ст. Правобережної України все більшого значення набирає новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою.

У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися за років Української революції. її територія адміністративно поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада залишалася за гетьманом, який обирався Козацькою радою. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького перейшло до Дем'яна Многогрішного (1669—1672). У 1669 р.. після від'їзду на Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив його в Лівобережній Україні наказним гетьманом. А вже у грудні його було обрано лівобережним гетьманом. Присягнувши на вірність цареві, він підписав Глухівські статті. Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з округою залишився у складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини. Відновив зв'язки з П. Дорошенком. Така політика викликала невдоволення як частини старшини, так і московського уряду. В березні 1672 р. група старшин, заарештувала гетьмана і вивезла до Москви. Там його було звинувачено в зраді й після жорстоких катувань засуджено до смертної кари, яку замінили засланням у Сибір.

В червні новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Москва поновила з ним договір — Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади. Новий гетьман у своїй політиці спирався на старшину, вирішував з нею всі питання, щедро роздаровував їй землі, формуючи аристократичний характер держави. Вважався добрим політиком й адміністратором, не вмім і не хотів жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким самим шляхом ішла й козацька старшина.

У політичній діяльності гетьман приділяв велику увагу возз'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, виступав за порозуміння з Туреччиною та Кримом. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Через 2 роки його разом з московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. За його правління Москва і Річ Посполита підписали Вічний мир (1686р). Після розорення Правобережжя Самойлович намагався дистанцію вати від Москви, за що повторив долю Многогрішного: він був заарештований і відправлений до Тобольська.