Частина ііі. Аргументація та гіпотетичне знання,

РОЗДІЛ 1. Логічні основи аргументації

Доведення і спростування. Структура доведення. Способи доведення. Спростування і його способи. Правила і помилки щодо доведення і спростування. Парадокси і софізми. Змагальний діалог (суперечка).

1. Доведення і спростування

В процесі пізнавально-комунікативної діяльності народжується і висловлюється безліч думок. Проте, для більшості із них спільним є те, що висловлена думка (хоча б за прагненням її автора) претендує на істинність для інших (навіть якщо вона є завідомо хибною). Адже жоден з учасників комунікації не бажає бути звинуваченим чи то у брехні, чи то у нездатності до правильного мислення.

Важливою властивістю правильного мислення є його переконливість, обґрунтованість, доказовість. В-абстрактному мисленні результати процесу пізнання перевіряються головним чином через їх зіставлення з якимось положеннями, істинність котрих уже була встановлена раніше. Подібна перевірка має опосередкований характер і здійснюється за допомогою спеціальної процедури, яка називається доведенням.

Логічні процедури доведення й спростування є важливим засобом формування наукового знання. В різноманітних галузях нашої комунікативної діяльності доводиться обґрунтовувати найрізноманітніші судження. А особливість наукового пізнання полягає у тому, що нові результати визнаються істинними і включаються в емпіричний чи теоретичний фундамент певної пізнавальної парадигми, якщо вони зазнали логічної перевірки на обґрунтування і вважаються доведеними або веріфікованими.

У комунікативному акті всякий адресант (автор) інформативного повідомлення намагається не лише донести якусь інформацію до реципієнта (слухача), а й переконати його в істинності цієї інформації. Для цього він користується різними засобами обґрунтування своїх положень, тобто здійснює процес аргументації.

Наведемо кілька визначень аргументації:

«Аргументація є словесною (вербальною), соціальною і раціональною дією (діяльністю), що має на меті переконання (переконування) розсудливого слухача (спостерігача, арбітра, експерта – judge) в прийнятності якоїсь точки зору через висунення певної кількості тверджень, призначених підтвердити (або спростувати) дану точку зору».¹

Найбільш розгорнута дефініція аргументації, мабуть, дана Г.Брутяном: «Аргументація – це спосіб міркування, в процесі якого висувається певне положення, як теза, що доводиться: розглядаються докази на користь його істинності і можливі протилежні докази; дається оцінка підставам і тезі доведення, однаково як і підставам і тезі спростування; спростовується антитеза, тобто теза опонента доводиться теза; створюється переконання в істинності тези і хибності антитези як того, хто доводить, так і у опонентів; обґрунтовується доцільність прийняття тези з метою вироблення активної життєвої позиції і реалізації певних програм, дій, які випливають із положення, що доводиться» ²

Таким чином:

Аргументація (лат. argumentatio – наведення аргументів) – це операція обґрунтування якихось суджень, практичних рішень, дій тощо, у якій поряд з логічними, застосовуються також мовленнєві, емоційно-психологічні та інші позалогічні методи і прийоми переконуючої дії.

Мета усякої аргументації – вплинути на реципієнта (адресата) так, щоб сформувати у реципієнта переконання в істинності якихось суджень чи в необхідності або правильності якихось практичних дій. (Зазначимо, що проблема переконання як мети певних комунікативних дій і її звЄЄязок з логічною аргументацію має ряд тлумачень. Проте більшість дослідників наголошують на урахуванні намірів учасників процесу аргументації і можливості їхнього взаємо порозуміння ³)

Переконання – це притаманні одній особі чи групі осіб погляди й уявлення про явища реальної дійсності, які визначають поведінку і вчинки людей, їх цілеспрямовану діяльність. Переконання можуть формуватись стихійно, на підставі повсякденного досвіду, баченого чутого, сприйнятого на віру.

Віра – це прийняття без достатньої критичної перевірки чужих думок, під впливом авторитету, зацікавленості, традиції, навіювання тощо. Тому переконати – ще не означає довести. Такі переконання не вважаються науково обґрунтованими.

_____________________________

1. Eemeren Frans H. van Argumentation: an overview of theoretical approaches and research themes // ARGUMENTATION, INTERPRETATION, RHETORIC. – Online Journal – Issue 1. – Argumentation.ru

2. Брутян Г.А. Аргументация. – Ереван: АН АрмССР , 1984.– С.7.

3. Детально про це див.:Алексеев А. П.Аргументация. Познание. Общение. — М.: Изд-во МГУ, 1991.– С.16-36.

. .

NB. Проте, варто зазначити, що для пересічного комуніканта значна частина суджень, які на конкретний час вважаються науково обґрунтованими, сприймається як істина, не на підставі безпосереднього обґрунтування, а на підставі віри в авторитетність авторів цих висловлювань або на підставі їхньої досі-неспростованості

Свідомо сформовані переконання спираються на аргументоване міркування, яке являє собою обґрунтоване знання. Вірі тут протиставлено свідому, раціонально-критичну оцінку цих переконань. Міркування, на основі яких формуються свідомі переконання, називаються доказовими. Вони є характерною рисою наукового стилю мислення. Подібну аргументацію ще називають теоретичною «виведення обґрунтованого положення з інших, прийнятих раніше положень»¹

Процес аргументації реалізується у формі діалогу. Тому вона передбачає наявність таких учасників:

1. Пропонент – особа, яка висуває і відстоює певне положення.

2. Опонент – особа, що висловлює свою незгоду з пропонентом.

3. Аудиторія – колективний суб'єкт дискусії, якого прагнуть привернути на свою сторону перші два учасники процесу аргументації.

Опонента і аудиторію можна об’єднати спільним терміном “реципієнт”, тобто той кому власне аргументація адресована. В основі теретичної (логічної) аргументації знаходиться доведення.

NB. Зазначимо, що буквальна фізична присутність реципієнта (опонента чи аудиторії) не є обов’язковими. Проте аргументативне мислення залишається діалогічним. Так, розгортаючи якесь міркування, ми, нехай навіть умовно, передбачаємо і можливі заперечення на наші аргументи, і плануємо реакції опонента і аудиторії щодо наших розмірковувань.

Особливо вимога доказовості ставиться і до пізнання у правовій практиці: судове рішення по кримінальній чи цивільній справі вважається правосудним, коли воно об'єктивно і всебічно обґрунтоване у ході судового розгляду