5. Аксіологічна модальність (логіка оцінок).

Аксіологія (від гр.. axia – цінність) – філософська дисципліна, що займається дослідженням цінностей як сенсотвірних підстав людського буття, як таких, що завдають спрямованість і вмотивованість людському життю, діяльності і конкретним діянням та вчинкам.

Оскільки ту чи іншу оцінку предмет чи явище дійсності отримує у нашій думці, а виражається ця оцінка через висловлювання, то зрозуміло, що такі судження потребують певного логічного аналізу. Аксіологічна модальність реалізується через оцінні функт ори, висловлювання розглядається через оцінки “добре”, “погано”, “приємно”, “неприємно”, “прекрасно”, “корисно”, “шкідливо” тощо.

Як і судження норм, оцінні висловлювання підпорядковуються законам логіки. Оцінка має таку логічну структуру:

1. Суб’єкт оцінки – особа (може бути і колективна), що є автором оцінки

2. Предмет оцінки – це та сторона (властивість) яка підлягає оцінці.

3. Підстава оцінки – зміст інформації, яка наявна у суб’єкта оцінки щодо оцінюваного предмета, а також його власна здатність до оцінювання. Підставою для оцінки також може слугувати певний зразок чи стандарт.

4. Характер оцінки означає на якій «відмітці» оцінної шкали розміщено оцінювану ознаку (позитивна оцінка чи негативна, чи ставлення до предмета нейтральне (байдуже)). Якщо оцінювану ознаку можна градуювати (виділити більший менший ступінь її прояву), то оцінка може бути порівняльною – “краще”, “гірше”, “рівноцінно”. Якщо оцінювана ознака не має ступенів порівняння (є точечною), то оцінка є вибором однієї з альтернатив – А Ú А. О.А Івін, орієнтуючись насамперед на морально-етичні норми, говорить про абсолютні оцінки. Характер абсолютних оцінок виражається операторами G – „добро”, „позитивна цінність”; Н – „зло”, „негативна цінність”; І – „байдужно”.¹ Таким чином, висловлювання GА може означати „А є добром”; висловлювання НА – „А є злом”;

І ((А  В)  (А  В)) „байдуже, чи А спричинює В, чи ні”.

Оцінні висловлювання не обов’язково дають якусь інформацію про предмет думки. Повідомляючи комусь, що нам, наприклад, не подобаються колеги по роботі, ми, власне не називаємо їхніх ознак а лише констатуємо власну оцінку. Тут можлива ситуація, коли один і той же предмет може отримати від різних суб’єктів протилежні оцінки. Якщо ми маємо справу з різними (навіть протилежними) оцінками одного і того ж предмета, слід дотримуватись певних логічних вимог.

а) усі зазначені структурні елементи оцінки (суб’єкт, предмет, характер, підстава оцінки) повинні бути явно визначені;

б) підстава оцінки повинна бути істинною;

в) складники оцінки повинні бути релевантні один одному.

NB. Важливо мати на увазі, що суб’єкт оцінки повинен бути компетентним в тій предметній області, якої стосуються його оцінки, як і в області підстав оцінки, характер оцінки повинен ґрунтуватися на тих ознаках, які є істотними в процесі оцінки.

Як уже сказано думка, що містить оцінку, теж підлягає логічним законам. Наприклад,

 (G А  НА)

"Ніщо не може бути добрим і поганим одночасно";

 (Н А  ІА)

"Ніщо не може бути й поганим, і байдужним";

 (G А  ІА)

"Неможливо бути й гарним, і байдужним". "Байдужне" тут розуміється як те, що “не є ні гарним, ні поганим”: ІА   G А   НА.

В межах логіки оцінок проявляється певна конкретизація закону несуперечності щодо оцінок:

G А  G  А

НА  Н  А

_________________________________________

1. Ивин А.А. Основания логики оценок. – М.: Изд-во МГУ, 1970. – С.52 і далі.

“Два стани, логічно не сумісних один з одним, не можуть бути обоє хорошими” і “Ці стани не можуть бути разом поганими” – так можна передати зміст цих конкретизацій. Несумісними є, наприклад, “чесність” і “нечесність”, “здоров'я” й “хвороба”, “законність” і “беззаконня” тощо. У випадку кожної із цих пар взаємовиключаючих станів справедливо, що якщо бути здоровим добре, то невірно, що не бути здоровим теж добре, якщо бути нечесним погано, то неправда, що бути чесним також погано тощо.

NВ. У зазначеному йдеться насамперед про оцінку тих самих станів з однієї й тієї ж точки зору Як зазначав О.Івін: «Якщо, припустимо, здоров’я й нездоров’я розглядати з різних сторін, то кожен із цих станів виявиться в чомусь поганим. І коли говориться, що вони не можуть бути разом добрими або разом поганими, мається на увазі: у тому самому відношенні. Логіка оцінок жодним чином не стверджує, що якщо, приміром, щирість є доброю в якомусь відношенні, то нещирість не може бути доброю ні в якому іншому відношенні. Виявити нещирість біля ліжка смертельно хворого – це одне, а бути нещирим з його лікарем – це зовсім інше. Логіка наполягає тільки на тім, що два протилежних стани не можуть бути добрими в тому самому відношенні, для тієї ж самої людини.

Принциповим є те, що логіка встановлює критерії “розумності” системи оцінок. Включення в число таких критеріїв вимоги несуперечності прямо пов'язано із властивостями людської дії. Завдання оцінного міркування – надати раціональні підстави для діяльності. Суперечливий стан не може бути реалізовано. Відповідно міркування, що пропонує виконати неможливу дію, не може вважатися розумним. Суперечлива оцінка, що виступає в цьому міркуванні й рекомендує такій дії, також не може вважатися розумною»^1.