1. Усе необхідне є реальним.

ðА ® А

Тут стверджується той факт, що якщо ðА є істинним, то А буде завжди істинним в усіх можливих світах, у тім числі і в дійсному світі.

NВ. Помилкою буде обернене тлумачення цієї імплікації як А ® ðА (“усе реальне є необхідним”). Із реальності чогось ще не випливає його необхідність. У кожної людини є реальна дата народження, але це не означає, що саме ця дата, саме цієї людини є дійсно необхідною.

2. Усе реальне є можливим.

А ® àА

Якщо висловлювання є можливим то воно повинно бути істинним хоча б в одному із можливих світів, яким може виявитись і дійсний ) (реальний) світ.

NВ. Не буде вірною обернена імплікація àА ® А, яка не виражає логічного закону. З можливості чогось, зовсім не випливає його реальність. Згадаймо хоча б про власні “втрачені можливості”.

3. Усе необхідне є можливим.

ðА ® àА

Якщо ðА є істинним, то А є істинним в усіх можливих світах, а отже àА буде теж істинним.

3. Епістемічна модальність.

Обмін інформацією між людьми у процесі спілкування передбачає чітке розуміння сенсу судження з метою прийняття чи не прийняття вираженого в них змісту – думок, оцінок, фактичних даних тощо. Тут важливу роль відіграють позалогічні та логічні чинники, котрі і визначають особливий епістемічний статус судження: судження, що ґрунтуються на вірі, або судження, що ґрунтуються на об'єктивній інформації (знаннях).

Епістемічна (від гр. epistema – знання) модальність – це характеристика висловлювання, що включає такі модальні функтори, як

1)“доказове”, “спростовне”, “невирішуване”;

2) такі, що відносяться до переконання.: “переконаний”, “вірить”, “сумнівається”, “спростовує”, “припускає”;

3) пов’язані з істиннісною характеристикою, абсолютні: “істинне”, “хибне”, “проблематичне (невизначене)”;

4) порівняльні: “імовірно”, “менш імовірно”, “рівноймовірно”.

Позначимо оператором В вірування, тобто прийняття судження без обґрунтування, то вираз В(А) буде означати “А приймається на підставі віри”. Чинниками позалогічного впливу на прийняття судження за істинне (підставами віри) можуть бути авторитетна думка, власний інтерес, традиція, соціокомунікативна прагматика тощо.

В епістемічній логіці також застосовують функтор знання – К – “х знає що...”

Чинник логічного впливу – це прийняття судження як істинного чи хибного на основі його обґрунтованості іншими судженнями, з яких воно .випливає як висновок (закон достатньої підстави). Такі судження набувають епістемічного статусу знань.

Щодо ступеня обґрунтованості, тут розрізняють вірогідні (достовірні) та проблематичні знання. Вірогідні судження – достатньо обґрунтовані судження. Їхня істинність чи хибність встановлюється або безпосередньо перевіркою на відповідність фізичним фактам, або опосередковано, через підтвердження їх емпіричними чи теоретичними положеннями.

Модальність таких суджень подається за допомогою двох операторів: доведеності (верифікованості) – V і спростованості (фальсифікованості) –F.

Судження доведене, якщо воно є достатньо обґрунтованим: VА. Якщо достатньо обґрунтованим є заперечення, тобто “не-А”, то вираз теж вважається доведеним – VА. Напр., “Позовні вимоги гр-на N. до гр-на К. є необґрунтованими”, якщо останнє буде встановлено у ході судового розгляду

Достовірні судження можуть бути вираженими і через оператор спростування F. Хибність також установлюється за наявності достатнього обґрунтування – FА, тобто “А спростовано (фальсифіковано)”. Спростованим може бути і заперечення – FА.

Оператори доведеності і спростованості можуть бути виражені один через одного (тут діє закон несуперечності):

VА « F А

тобто, довести судження означає спростувати його заперечення.

VА « FА

Тобто, довести істинність заперечного судження означає спростувати істинність стверджувального.

NB. Зауважимо, що вірогідність в межах епістемологічної модальності є величиною абсолютною, не вимірюваною за ступенями “більш – менш”. Якщо висловлення є доведеним/спростованим, то воно вважається істинним або хибним, а не “більш істинним”.

Проблематичні судження. До них відносяться судження, котрі не можна вважати вірогідними через недостатню обґрунтованість. Їхня істинність чи хибність точно не встановлені. У мові їх показниками є слова “імовірно”, "можливо", "вважається" тощо. До них застосовується вираз: „А, імовірно, є В”, проблематичність можна позначити оператором (Р) – РА: “Можливо А”. Проблематичність може бути виражена у термінах доведеності/спростованості:

РА « VА Ù FА

У судовому дослідженні у формі проблематичних суджень будуються версії (гіпотези) щодо істотних обставин розслідуваних справ. Якщо судження обґрунтовані, то вони спрямовують розслідування на правильний шлях сприяють досягненню об'єктивних результатів. Вимога обґрунтованості (доведеності) ставиться перед усіма судженнями, за допомогою котрих описується склад злочину і адміністративні правопорушення. Судовий вирок по кримінальній справі і рішення суду по цивільній справі мають опиратися на достовірно встановлені обставини кожної конкретної справи. Лише тоді вони можуть вважатися правосудними.

4. Деонтична модальність суджень.

Деонтнчна модальність (від гр. deon – обов’язок, правильність ) – це виражене у судженні спонукання людини до конкретної дії у формі поради, положення, команди, правила поведінки чи наказу. Наприклад: “Кожен громадянин України повинен дотримуватись її законів”, “Заборонено переходити вулицю на червоне світло”.

Деонтичними є усілякі нормативні акти, норми права, тобто офіційно прийняті загальнозобов'язуючі правила поведінки, що регулюють правові відносини у соціальному середовищі.

Тут необхідними елементами є:

1. Авторитет – орган, що встановлює норму.

2. Адресат – особи, яким належить дотримуватися норми.

3. Диспозиція – дія, що підлягає виконанню.

4. Деонтична характеристика норми – зобов'язування, заборона, дозвіл, нормативна байдужість.

5. Санкція – правові наслідки невиконання припису.

Право і обов'язок як найважливіші характеристики правових відносин, виражають за допомогою деонтичних операторів: О(d) – „дія є обов’язковою для досягнення певного стану”; F(d) – „дія, що призводить до певного стану, є забороненою”; Р(d) – „дія, що призводить до досягнення певного стану є дозволеною”. Деколи ще виділяють оператор І(d) – „дія, що призводить до досягнення певного стану, є нормативно байдужною”¹. Дія, яка підлягає виконанню позначається d; учасники правовідношення – символами x, y, z тощо.

Правозобов'язуючі норми формулюють за допомогою слів “зобов'язаний”, “повинен”, "належить" тощо. Напр., “Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню”. (Ст.. 97 КПК України) . Хоча правозобов'язування

_______________________________________

1. Ивин А.А. Логика норм, – С.45

може бути граматично виражене у формі констатації: "Вирок виноситься іменем України", потрібно розуміти саме як зобов'язування, а не як лише констатацію факту.

Символічно правозобов'язування виражається – О(d) щоозначає "дія підлягає обов'язковому виконанню". Коли йдеться про область цивільних правовідносин, то фіксують і учасників правовідношення (х, у). Тоді правозобов'язування матиме вигляд О(х, d, у) , що читається: " х: зобов'язаний, виконати дію d на користь у".

Правозаборонні норми формулюються за допомогою слів "забороняється", "не може", "не припустимо" тощо. Напр., “Ніхто не може підлягати арешту інакше, ніж за. постановою суду чи з санкції прокурора”. Символічно правозаборона зображується – F(d), що означає: "дія, d забороняється".

Правонадаючі (дозвільні) норми виражаються за допомогою слів, “має право”, “може мати”, “може прийняти” тощо. Напр., “Суд вправі звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, коли буде визнано, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною”, (Ст.. 7 КПК України), "Понятими можуть бути викликані будь-які незацікавлені у справі громадяни" тощо. Правонадаючі судження символічно записують – Р(d), тобто "надається право виконати d ".

Зобов’язування і заборона вважаються сильними деонтичними характеристиками, а дозвіл є слабкою характеристикою. Зобов’язуваність еквівалентна забороні не виконувати цю ж дію:

О(d) « F( d),

Дозвіл можна виразити через заперечення зобов'язування і заборони:

Р(d) «  О(d) Ù F( d),

"Дозвіл виконати дію d означає, що d не зобов'язують і не забороняють виконувати".

Нормативна байдужність вказує на праводозвіл:

І (d)  P(d)

Тому вона теж заперечує зобові’язування і заборону:

І(d) «  О(d) Ù F( d),

NB. До норми висуваються певні логічні вимоги:

1. Норма повинна бути чітко сформульованою, тобто усі її структурні елементи задані явно і точно.

2. Інформація, що міститься в положеннях норми, повинна бути істинною, і достатньо повною.

3. Усі елементи норми повинні бути релевантними один до одного і не суперечити один одному.

В межах логіки норм відображається і взаємодія між суб’єктами для вираження якої застосовуються специфічні оператори: С, Н, Т, А, а також квантори загальності  та існування .¹ Наприклад, деякі з подібних висловлювань:

(х) ОСху(d)

означає „кожен зобов’язаний надавати у-ку d”(„кожен зобов’язаний віддавати королеві королівську пошану”);

(х) (у)ОСху(d)

„кожна людина повинна комусь надавати d” („щодо кожної людини, то існують люди до яких вона повинна ставитися певним чином”) ;

(х) (у)ОТху(d)

„існує суб’єкт, який зобов’язани й від кожного вимагати d” („командир зобов’язаний вимагати від усіх своїх підлеглих належного ставлення до служби”);

(х ) (у)ОАху(d)

„кожен від кожного зобов’язаний приймати d” („усяка людина повинна погоджуватися зі справедливими зауваженнями, від кого б вони не йшли”);

(х ) (у)ОНху(d)

„кожен суб’єкт має право нав’язати кожному d” („кожна людина може будь-кому зробити справедливе зауваження ”).

Загалом, щодо теорії взаємодії, виділяються декілька типів обов’язків і прав:

обов’язок надати обов’язок спричинити чи нав’язати

обов’язок вимагати обов’язок не спричинювати

право надати право не спричинювати

право не вимагати право прийняти

тощо

______________________________________

1. Ивин А.А. Логика норм. – С. – 92-95.

Деонтична несуперечність виявляється у тому, що система права виключає деонтично несумісні норми. До таких відносяться норми, у котрих одним і тим же учасникам правових відносин одночасно приписуються:

1. О(d) Ù О( d) – зобов'язування виконати d і не-d;

2. F(d) Ù F( d),– заборона виконати d і не-d;

3. О(d) Ù F(d) – зобов'язування виконати d і заборона виконати d.

4. Р(d) Ù F(d) – дозвіл на дію і одночасна її заборона.

Деонтична збалансованість. У правовій системі для усякої правонадаючої норми, передбачена відповідна їй правозобов'язуюча норма. Дисбаланс виявляється у випадках, коли надані права не підкріплюються обов'язками і тому їх виконання: не отримує правового забезпечення, або у випадку, коли для численних обов'язків немає відповідних правонадань. В обох випадках правова система буде логічно некоректною, тому і неефективною. .